Як Андрій Любка був Любком Дерешем

[Total: 0    Average: 0/5]

Ким я тільки не був: і приводом для розбірок на літературних сайтах (так хто це, Андрій чи Любка?!), і схожим на Гоголя, і «позашлюбним сином Андруховича», але одного разу життя взяло справді несподіваний акорд – і мені довелося дві з половиною години пробути Любком Дерешем.

А було це в одній сусідній країні, куди мене запросили на літературний фестиваль. Йдеться про 2013 рік, на той момент я був автором трьох поетичних книжок і збірки оповідань «Кілер» (чому на цьому важливо наголосити, зрозумієте трохи пізніше). Так ось, приїхав я на літературний фестиваль, у перший день взяв участь в якійсь актуальній дискусії (як їх там зазвичай називають? «Слово – чи може воно змінити світ?», хай буде так), а наступний день мав вільний, оскільки мій поетичний виступ був запланований аж на третій день. Після дискусії до мене підійшла подружня пара середнього віку – виявилося, що це представники місцевої української діаспори, які хочуть запросити мене до себе додому на обід. Мовляв, це буде для них неабияка честь, вони зберуть з такої нагоди вузьке коло добрих друзів, тож може вийти цілком пишна учта. Не знаю, який лихий мене смикнув, але я погодився, пише День.

І вже наступного дня гостинний український пан заїхав за мною до готелю, справді променіючи від щастя. Я ще подумав: які чудеса творить поезія, як добре бути поетом! За двадцять хвилин ми вже були в їхній невеличкій, але ошатній двоповерховій віллі на виїзді з міста. На ґанку мене зустрічали десятеро людей, які по черзі представлялися, а я так само по черзі миттєво забував їхні імена. Вони виглядали щасливими, настрій був піднесений. Мене запросили до просторої вітальні з вікнами до підлоги. Стіл був королівський. Як добре бути поетом, знову майнуло мені в голові. Ми всілися – всі дванадцятеро, як на Таємній вечері. Тоді я ще не розумів, що це поганий знак.

Бо вже у своєму першому тості господар не шкодував для мене похвал, насамперед наголошуючи на тому, що це чудо, коли така молода людина може писати такі глибокі романи. «Адже, ‒ ніяк не міг зупинитися він, ‒ цей хлопець, який зараз сидить перед нами, свій перший роман написав у шістнадцять років, і це одразу був гарматний постріл. Популярність і захоплення критиків звалилися на нього миттєво! І з того часу він пише по роману в рік, і всі вони бестселери, і всі перекладаються всіма мовами світу, він – справжній кумир молоді і людина, яку старші ставлять у приклад іншим. Я пишаюся, що є такі українці, і що ця людина тепер сидить за нашим столом. Будьмо! П’ємо за здоров’я дорогого, ні – найдорожчого гостя!».

Тоді я й зрозумів, чому господар весь час звертається до мене «Любку» чи «Любко». Раніше я не звертав на це уваги, бо так мене кличуть ще зі шкільних років. А тоді стало зрозуміло, що ґазда впевнений: у нього за столом сидить Любко Дереш. Від усвідомлення цього моторошного факту я перехилив у себе чарку, наче востаннє в житті.

–          А я десь читав, що ви взагалі не вживаєте алкоголь, тільки молоко й натуральні соки, ‒ нахилився до мого вуха якийсь із приятелів господарів.

–          Це все піар, лише частина іміджу, ‒ казав я, ніби ходячи босими ногами по розпеченому камінні. ‒ Твереза людина не здатна написати роман. Та й нащо їй це?

Гість схвально кивнув головою і відхилився переварювати отриману інформацію. А я тим часом вигадував шляхи відступу. Казати, що я ніякий не Любко Дереш, не видавалося можливим. По-перше, бо не хотілося розчаровувати і навіть засмучувати гостей. По-друге, було трохи лячно – ще й побити ж можуть, а не просто нагнати з хати. По-третє, стіл був такий, що навіть Марія Матіос могла б дві години вдавати Любомира Дереша. За якусь часинку, коли після кількох чарок напруга зникла, я набрався сміливості й виголосив тост:

–          Писати романи для мене – як дихати. Я просто бачу новий світ, уявляю його до деталей, він живе в мені, і тоді залишається просто його описати. Насправді свій перший роман я написав не в шістнадцять років, а в дванадцять, просто нікому не хотів його показувати. Роман – це як сон, який тобі наснився. З пітьми свідомості виринають персонажі й події, народжуються сюжетні колізії й перипетії, починається нове життя. Адже описане в книжках мусить бути живим, справжнім. Лише тоді ці книжки можуть зібрати таких прекрасних людей, які сьогодні зібралися за цим столом. Я п’ю за вас! Дякую вам, мої нові й дорогі друзі!

Десь за дві години настав час пити на коня й поволі вирушати – я ще мав потрапити на екскурсію містом, яку для учасників організовував фестиваль. Прощатися нікому не хотілося. Ми почувалися, наче одна велика родина. Письменник і його читачі. Романіст і прихильники його таланту. На дорогу мені ще надарували цілу торбу місцевого алкоголю й делікатесів – в якості сувенірів. І побажали натхнення для наступних романів.

Уже в таксі, яке мчало мене назад до готелю, я подумав, що поетом бути добре, але романістом таки краще. І за два роки видав свій перший роман – «Карбід»…

Андрій ЛЮБКА

zakarpatpost.net

Comments are closed.