Про ужгородську спеку та ужгородських тарганів
Ужгород виживе, незважаючи ні на яку спеку!
Бо за літом завжди приходять приморозки
Нинішня спека перетворює голову на каструлю з борщем. Ну, може, не на таку апетитну, але паруючу.
Неможливо нічим займатися у цій божевільні, єдине бажання – сховатися у затінок і не показувати звідти носа. Тому полишивши усе і отримавши купу вільного часу, спершу я заглиблювався у себе. Але там виявилося так порожньо і нудно, що доводилося швидко повертатися назад. Аби бути інтровертом, потрібен особливий характер. Це як сидіти в одиночній камері – не кожний витримає. Щось типу скорпіона, який поранився власним хвостом. Тому більшість моїх колег лишаються на роботі працювати до останнього – через страх лишитися наодинці з самим собою. Бо найстрашнішим ворогом для людини є вона сама. Всіх інших ми можемо просто ігнорувати. Але спробуй зігнорувати себе любимого! Навіть не знаю, кому це вдалося. Та все ж довелося повертатися від занурення углиб себе самого до думок про зовнішній світ. Хоча не все, що вперто лізе до голови – це справді думка. Буває, що це просто погляд.
У можливості побудови раю на землі я розчарувався ще у ті часи, коли у це приписувалося свято вірити, коли я сам отримував гроші за те, що викладав оцю абракадабру. Це була ніби морква перед мордою віслючка: її ніколи не досягнеш, але вона примушує рухатися вперед, не стояти на місці, бо рух – це життя. Тодішня влада вимахувала морквиною дуже професійно, декому навіть здавалося, що той коренеплід з часом таки наближається. Я цієї благодатної ілюзії уникнув.
Хоча не треба ганити і нинішню владу, оскільки наступна за нею буде ще гіршою. При цьому не треба її також ідеалізувати. Всяка влада ліпша, ніж зовсім ніяка. Але ніяка – це певна абстракція, а влада дається нам завжди у своїй конкретиці. Це об’єктивна реальність, явлена нам у відчуттях. Частіше болісних. Тому дарма Маркс казав, ніби народ має таку владу, на яку сам заслуговує. Бо при усій своїй зіпсутості навіть я не уявляю того смертного гріха, в який мав би впасти наш народ, аби заслужити на таку владу. Такого гріха ще точно не вигадали. Принаймні, його точно немає ані в “Молоті відьом”, ані в сучасніших підручниках з кримінальної психології. Проте кусати владу мені завжди було боязко, а лизати – якось непристойно. Спочатку ми з колегами переживали з цього приводу справжній когнітивний дисонанс. Але врешті-решт призвичаїлися до ситуації, зжилися з нею і навіть знайшли який-не-який, але вихід. Тому ми обмежувалися різними нечленороздільними висловлюваннями. Коли не випадало казати, що влада безсоромно краде, ми глибокодумно заявляли, що вона маніпулює з правом власності.
Врешті-решт я так звикнув кпити з усього, що кортить посміятися і з власного життя. Проте штучні зуби виглядають не надто привабливо. То ж намагаюся поменше шкіритися. Вдається погано. Але краще погано, ніж взагалі ніяк. Хоча коли цю погань сприймати із посмішкою, то жити якогось легше. Сміх – головний анаболік. Тому в радянську добу його культивували – і офіційно, і з-під поли.
Тоді ще великий Райкін відзначив, що динозаври геть усі вимерли, а таргани – вижили. Виживають не найсильніші і найстрашніші. Якраз навпаки. Вони – поза чергою у човник Харона: скатертю дорога. А от у таргана – спробуй поціль! Мало, що дрібне, непоказне, воно ще й вертляве. Тільки що було в цьому кутку, а вже воно в отому. А потім взагалі під холодильник, звідки його ніяким бісом не видобудеш. До будь-якої отрути призвичаюється за лічені дні і починає хрумкотіти нею з апетитом. Тому усі, хто робить бізнес на дезінфекції, ніколи не збанкрутують: це вічна тема. Так само як і захист інформації, бо живучішими за тарганів бувають тільки комп’ютерні віруси.
Так от, Ужгород завжди був таким містом-тарганом. Чи якщо хочете, комп’ютерним вірусом. Навколо ішли у небуття великі імперії, салютуючи нашому містові розжареними уламками. Палали у світових війнах цілі континенти.
Нашвидкоруч творилися і ще швидше розпадалися мільярдні статки. А Ужгород тільки байдуже споглядав на усе те зі свого закапелочка. Ну нехай маленький! Нехай загумінковий! Зате живий. А це варто усього іншого. Бо живий завжди легко доведе свою зверхність над мертвим. Просто тому, що останньому якось важче контраргументувати. А Ужгород ніколи за аргументом до кишені не ліз. Усе завжди було напоготові. Ужгород просто жив, сприймаючи усе навколо таким, як воно є, без жодних ілюзій, без зачарувань, зате і без розчарувань. Можливо, варто брати приклад з рідного міста. Воно вижило, незважаючи ні на яку спеку. Бо за літом завжди приходять приморозки. Ніколи не буває так погано, щоб не стало ще гірше. Головне – дочекатися.
Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net
