Анатолій ЦУПЕРЯК: «За все треба відповідати перед небесним судом… а скільком поколінням – не знає ні одна босорканя»
Яскравий та харизматичний учасник телешоу «МастерШеф» Анатолій Цуперяк у гостях прес-центру газети «НЕДІЛЯ» не вперше. Сьогодні під час наших «Недільних бесід» він розповів про те, як змінилося його життя останнім часом, про встановлений ним рекорд України та своє ставлення до харчування солдатів у АТО.
— Анатолію, розкажіть про «Вароську палачінту» і сертифікат Книги рекордів України. Як вдалося встановити млинцевий рекорд?
— Я дякую Богу за все, що все мені так дає. Мені вдалося в житті набратися корисних навичок, знань і я вдячний Мукачеву за три роки, проведені в місті. Наразі я живу на Тячівщині. Торік до масляної я взяв участь у фестивалі вперше. Тоді ще не знав багатьох організаційних моментів, хоч входив до складу журі і дегустував страви. Зараз було простіше. Коли ми проводили фестиваль вина, а зима була дуже холодною, також уже був досвід… Щодо палачінти, то ми домовилися, що будемо бити рекорд. А млинці пеклися так довго… У мене ж була маса роботи і в ресторані, і чимало інших справ. Тож я бігав туди-сюди. Коли ми почали складати гірку, вона просіла. Потрібно було складувати млинці тоді, коли вони остинуть, ми ж їх складували зразу. Але їх було стільки, що можна було ними… ну, наприклад, Латорицю перегородити. Я їх після того фесту досі не їм. Але рекорд ми побили. Подивимося, хто нас перевершить у наступні роки, адже ми напекли 2 тисячі млинців! А може й більше, бо всі вже збилися в підрахунках. Пекли їх тоді всі, хто лише міг. Мене після тих змагань тиждень нудило.
— А начинка була?
— Ні. Просто вежа, яку ми полили медом. А загалом на фесті були млинці з сиром, тобто, з закарпатським творогом, із м’ясом, із маком, згущеним молоком, із лососем… різні, одним словом. Може, наступного року Ужгород встановить новий рекорд.
— А за що любите Мукачево?
— Одного разу мені написали в Інстаграмі: «Ми тебе переслідуєме, уб’єме, звариме з тя борщ». Мені знайомий залишив машину і я приїхав до двору, припаркувася біля будинку… І враз чую шурхіт. Мене аж у жар кинуло. Думаю собі: «Все! Хтось мене точно вб’є!». Я знову застрибнув у автомобіль. Сиджу і дивлюся… враз бачу, із кущів собака вилазить. Я аж зітхнув від полегшення. От за такі незабутні ситуації, яскраві враження і люблю.
А ще, пригадую, гості до мене приїхали. Я дав їм ключі від квартири, а сам змушений був працювати. Це було Різдво. Тож вони собі розважалися, їли кутю, відкривали собі тушонки… Сам же я зміг приєднатися до них аж о пів на дванадцяту ночі.
Мукачево – дуже гарне місто, його не любити не можна. Але творчі люди не можуть сидіти на місці, я мушу далі вдосконалюватись і хочу йти вперед.
— А чи пам’ятаєте, як на «МастерШеф» із Аліною Замковенко під час виїзного конкурсу у вас виник цукровий скандал. Чи зараз спілкуєтесь?
— Ой… Таке забути не можна. Тоді до мене приїжджали батьки. Я ж бачив цукор, знав, що він має десь бути…Тоді такі були емоції, що я тільки матюкався. Навіть тепер без лайки важко говорити. Мене ж журналісти забрали і повели інтерв’ю давати. Що я там на гарячу голову наговорив! За зйомками на камерах перевірили, що Аліна поставила цукор під умивальник. Чи вона забула, чи Бог їй тоді розум відібрав – не знаю. Тож я зірвався повністю. Ектор аж у шоці був. Хоч чорний фартух мене не лякав. Я їх хватав, як сука блохи. Із 13 ефірів пережив сім чорних фартухів. Зараз вона мені не ворог, але наші шляхи не пересікалися тривалий час. Ми залишилися у хороших стосунках. То було шоу, а за кадром ми стали зовсім іншими.
Після того ми були в Одесі на Лізі сміху. Я зателефонував Аліні, запропонував зустрітися і вона під’їхала. Але спілкувалися ми буквально чотири хвилини, зробили селфі і я змушений був бігти на репетицію. А там ще й російською треба було спілкуватися, я вийшов на сцену і забув як маму-тата звати. Більше підтримуємо стосунки з Наталією Ковальчук.
— У соцмережах Ви дуже активний. Вразив пост про солдатську їжу. То був дуже емоційний виступ. Дійсно військових годують погано і на те витрачають колосальні кошти. Із-за чого тоді виникли такі емоції? Вами керувало те, що Ви – людина яка готує і розуміється на стравах, чи все ж те, що у державі війна?
— І те, й інше. Тоді написав Полтораку, а він у коментарях зреагував дивно, мовляв я якийсь кухар-кондитер . Я дуже люблю справедливість, мені не подобається,коли хтось говорить одне, а робить інше. Хай не думають люди, що Бог нас бачить лише ззовні, йому чудово видно наше єство зсередини. Тоді я пішов на ту дегустацію разом із Росаною Туровцій і Людою Бондарчук… Знаєте, війна – не війна, а на людській крові наживатися не можна. Тай за все треба відповідати перед небесним судом… і не лише одній людині, але й дітям, онукам… і скільком поколінням – не знає ні одна босорканя. До речі, що стосується екстрасенсів – то все те неправда. У кого є дар, має допомагати іншим не публічно, а так, аби ніхто навіть не знав.
Тоді, коли я скуштував ту тушонку, а вона ще й з пліснявою була, жахнувся, чим солдатів кормлять! Люди заслуговують на смачнішу їжу! Вони ж ризикують заради нас життям.
Якщо заощаджують кошти, то можна піти на свиноферму, скупити м’ясо оптом і зробити таку тушонку, як має бути. А не вони там наштампували із стратегічних запасів і дають людям те їсти. Ці всі наші керівники думають, що наживуться на інших. Але всіх грошей не заробити. Я завжди згадую слова султана Сулеймана.
Перед своєю смертю він покликав головнокомандувача армією і висловив йому три своїх бажання. Заповів, щоб його труну несли на руках найкращі лікарі Османської імперії того часу, щоб по всьому шляху, яким будуть його нести, розкидали золоті монети і дорогоцінні камені та щоб його руки стирчали з труни.
Коли головнокомандуючий в сум’ятті від почутого запитав причину таких побажань, Сулейман роз’яснив: «Нехай всі бачать, що навіть найкращі лікарі безсилі перед обличчям смерті, що те багатство, котре ми отримуємо від цього життя, в цьому світі і залишається, а також нехай усі знають, що навіть Падишах усього світу пішов з цього життя з порожніми руками».
Я вважаю, що із заробленого треба дати Богу десятину. Це може бути не лише в церкву, але й бідним, сиротам. Сам раніше їздив у Вільшанський дитбудинок. А наші чиновники все гребуть. Може прийти такий момент, що все пропаде. Так і з цими військовими. Полторак ще щось написав у мій бік… Та пішов він! Таким кормити людей, які сплять у окопах неприпустимо! У багатьох представників влади руки в крові. На солдатах досі наживаються. Але добро все одно переможе.
— Кажете, в дитбудинки їздите. І які враження?
— Умови там зараз гарні. Вперше був у дитбудинку після «МастерШефа». Порадив знайомий священик із Тереблі прот. Андрій Селебінка. Я побував у Вільшанах. Діти як почали до мене бігти… Співали «Сорочка мамина біла, біла». Мені хотілося бігти звідти. На душі було дуже важко. Перед тим я нарікав на життя, та коли побачив тих хворих дітей у сиротинці, перехрестився, що здоровий. Зараз коли в мене трапляються важкі моменти, їду туди завжди. Був і торік…
— А для чого на Вашій рідній Тячівщині будуть такі гігантські будинки?
— Люди просто не знають, куди вкласти гроші. Мої батьки теж побудували двоповерхову хату з мансардою, а тепер то і обігріти треба… Тому вони живуть у квартирі. Я теж робив на заробітках. Заробляв гроші, але вкладав їх у диплом. Життя в Києві дороге. Але жити я хочу там.
— А хто тоді залишиться на Вашій малій батьківщині?
— Ті, хто оглядаються на інших, хто думає над тим: «Що про мене скажуть», а також старенькі… На жаль, є багато таких, хто має талант, але закопує його у землю. По-перше, їх стримують батьки, які оглядаються на натовп, по-друге, не можуть перебороти у собі страх… Якби я боявся поїхати на «МастерШеф» і думав над тим, що говоритимуть, де б тепер був? Про мене б точно ніхто не знав.
— А Вам ніколи не здавалося, що з усіх областей України у Закарпатті найбільш колоритна кухня?
— У нас дійсно йде нашарування різних культур: і угорської, і чеської, і словацької, і німецької, і румунської, і гуцульської. Це відобразилося й на кулінарії. Просто наші люди не навчені ходити по ресторанах, хоча вони були й раніше, у нас меню більш домашнє. Наші жінки накривають розкішні столи, щоб показатися перед іншими, які вони добрі ґаздині. А ще – вони готують із душею. І це дуже впливає на якість страв. Й інгредієнти тут ні до чого. Якщо страва готується просто аби збутись, вона вийде несмачною.
— Але у Вас є ще досвід у наручниках готувати…
— Ой, ті наручники мене тоді погубили. Я знав, що я вилечу у тому ефірі і вже зневірився. Мені приснився тоді сон… а жив я в одному номері з Наталією Ковальчук… як Алка з Галкіном. Вона спала на одному ліжкові, а я – на іншому. Тож кажу їй вранці: «Спакую я валізи, бо вилечу нині». Вона не повірила. Але трапилось, як трапилося і мої передбачення справдились. Завдання ж було зробити суп. Я його так блендерував, як лише міг. Із завданням впорався. Руки в мене були такі, що медики потім спеціальними ліками обробляли їх. Зараз багато часу пройшло, багато змінилося, та люди мене поважають за мою простоту.
— А що було з «МастерШеф. Діти-2»? Ви були на одному з ефірів…
— Там не можна було матюкатися. Це – найголовніше. Діти мене впізнали, раділи. Чую телефон у кишені дзвонить, вони дивляться не мене а я думаю, як би не сказати щось нецензурне. Ектор розпитував про життя-буття, чому я схуд. Тож нам потрібно було вибрати п’ять інгредієнтів для дітей. Тож у мене було сало записане. Хоча мені хотілося лосося, але що б із того вийшло. Тому я взяв ще кролика. Потрібно було дегустувати. Я дав велику тушку, а мені крихітний шматочок на тарілку поставили. Я ж люблю по-багатому. Думав, накормлять, а мені стегенце принесли.
— Улюблена страва у Вас яка?
— М’ясо… багато м’яса… Дуже люблю бограч, борщ, тітчині голубці з кукурудзяним борошном…
— А не приходило в голову якийсь власний бренд створити, виготовляти, скажімо, свої авторські паштети?
— Якщо знайдеться спонсор, буду радий. Ідей, звісно, багато. Хотілось би закарпатські шовдарі робити, тушонки за маминими рецептами, сало різне та чимало іншого. Робив би я все якісно, як для себе. Та все опирається в кошти.
— Ви зараз дуже завидний жених. Які якості, риси характеру подобаються в дівчатах?
— Я в монахи піду (усміхається). У нас в Закарпатті такий менталітет: женитися, бо всі ся женять. Мене завжди сватають до когось, але на все свій час. Сім’я має бути надійною. Можна одружитись і розійтися. Але так не повинно бути. Тому в цьому питанні не поспішаю.
— Повернемось до Мукачева. Що там подобалося найбільше?
— Я жив біля парку «Перемога», любив гуляти набережними до жіночого монастиря у будь-яку погоду. Мукачево – гарне місто, тихе, затишне. Там у мене багато друзів. Думаю, ще там буду багато разів.
— Які маєте кулінарні мрії?
— Побути суддею на «МастерШеф».
— Спасибі за розмову! Життєвих успіхів і здійснення усіх задумів!
Михайло НОСА, Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
