Що таке любов по-ужгородськи: про почуття очима чоловіків та жінок
Коли бачиш, скільки в Ужгороді закоханих пар (і серед туристів, і серед місцевих), налаштовуєшся на філософський лад. Кохання взагалі неможливе у маленькій замкнутій громаді. Там усе відбувається без нього, тихо-мирно, чинно-благородно, як у народній пісні, де тільки і проблем, що «мати не пустила». Бо для кохання потрібен великий вибір. Він виникає тільки у місті з його топосом прохідного двору. Отут вже зіштовхуються ніс до носу несумісні натури, між якими чорт розкурює люльку. Балади народжуються у місті – в ательє художника чи будуарі царедворця. Кохання – побічний продукт урбанізації, такий собі «лисячий хвіст» з доменної печі, який людство досі не знає куди приткнути.
Деякі психологи намагаються розділяти кохання невротичне і нормальне. Це як наркологи диференціювали би хворобливий алкоголізм і культурне пияцтво. Повна дурня. Як людина реагує на алкоголь, то залежить від її натури, але біохімія усюди та сама. Так і в коханні: ніякого вододілу між нормою і патологією не існує. Всяке кохання споріднене з неврозом. Тому, закохавшись, спиш безпробудно набагато міцніше і довше, ніж зазвичай: захисна реакція організму. Сон і виник у наших далеких тваринних предків як захист знесиленого випробуваннями організму задля його бодай часткового відновлення. Як шлагбаум на шляху до неминучої смерті. Найгірше, коли проламуєш той шлагбаум. Тоді тебе вже ніщо не врятує. І навпаки: коли не кохаєш, то майже не спиш. Зате тоді страшенно бракує цукру – поглинаєш солодощі, як у дитинстві. Чоловіки поглинають їх значно більше, ніж жінки. З тієї самої причини палять.
Чоловік завжди оцінює жінку на предмет, чи не буде з нею нудно до скону днів. Жінка оцінює чоловіка, чи не буде з ним стрьомно. Для неї важлива безпека, для нього – інформаційний комфорт. Хто його зна, що важливіше. Для кожного – те, чого потребує саме він.
Чоловікові все паралельно і перпендикулярно. Жити у такій системі координат зручно (чесно кажучи, іншу просто тяжко уявити), але швидко набридає. Регламентоване чоловіче суспільство (казарма, тюрма, корабельна команда) наскрізь просякнуте нудьгою. Чоловіки пнуться зі шкури, щоб знайти там якісь шпаринки і вислизнути крізь них. Ніде так не гуморять, як в армії. Хоча куди ти втечеш з субмарини?
Коли від нудьги не рятує навіть жінка, то на біса остання взагалі потрібна? Ця істота з паралельного світу має імунітет від нашої іманентної нудьги, але частіше накидає нам якусь свою власну. Від таких хочеться бігти світ за очі, і біжать від них – аж п’яти блимають.
Ті, хто програв громадянську війну, міняють батьківщину на життя. Дехто потім чинить зворотний обмін, аби померти під рідним небом – зазвичай загратованим. Натомість закохані міняють власні фобії на чужі. Ми готові інфікуватися тим, до чого самі нечулі, аби лиш нас позбавили наших реальних проблем. Тому кохання – це обмін мікробами і енергіями. Спроба втекти із власного абсурду в якийсь інший, змінити характер болю.
Кохання – колесо, в якому дві білочки. І кожна крутить його у протилежний бік. Ну намагається крутити. Колесо скрипить, тріщить, смикається. І так досить довго. Потім обидві падають знесилені. Що зостається у сухому залишкові? Вирячені очі, білячий піт, спогад про шоу. Оцим потом ароматизовано світову лірику.
Жінка завжди знає, що вона хоче, і не знає, чого їй хочеться. Підсвідомість панує над свідомістю, охороняє її, захищає від буденних збоїв, які у чоловіків щодня. Тому чоловік ніколи не знає, чого він хоче – чи то конституції, чи то севрюжини з хроном. Зате чоловік прекрасно знає, чого йому хочеться: щоб у нього все було і щоб за це йому нічого не було; повної розслабухи і час від часу свіжого вітру навколо носу. Чоловічий світ завжди має шість площин, які надійно захищають від решти космосу. Це головне, що приваблює жінку у чоловікові. Тук-тук, хто в рукавичці живе? Вона облагороджує ті шість площин, хоч і робить їх часто менш надійними. Вона вселяє у ту рукавичку душу, перетворює її з нори на дім. Душа – щось таке ефемерне, не надто доступне чоловічому розумінню. Для чоловіка зрозуміліший дух. А от душа… До анімізму явно додумалися жінки. Душа – це якесь подвоєння тіла і водночас заперечення його. Множення на два, в результаті якого отримуємо чи то нуль, чи то мінус один.
Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», екслюзивно для zakarpatpost.net
