Марія Бадида про податки, реформи, сегединський гуляш та власні туфлі на дівчині з гуртожитку
Майже немає такого ужгородця, хто б не знав цю пані Марію. Її впізнають на вулицях навіть школярі, хоча робота в неї серйозна і зовсім недитяча. Марія БАДИДА – начальник Відділення у місті Ужгород Ужгородської ОДПІ ГУ ДФС у Закарпатській області, впливова та успішна жінка, талановитий педагог і просто цікава людина. Серед її життєвих пріоритетів – не втрачати час. Насолоджуватися можливостями. Пробувати себе у новому і несподіваному. Любити людей. Дорожити стосунками. Допомагати іншим. Не зраджувати цінностям. Не плисти за течією. Бути вдячною. Ламати стереотипи. Просто бути щасливою.
Сьогодні під час наших «Недільних бесід» у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» вона розповіла про тонкощі професійної діяльності, власні захоплення та уподобання і поділилася маленькими таємницями, про які не розповідала іншим
— Маріє Петрівно, Ваша професійна стежка так чи інакше пов’язана з фінансами… Ви з дитинства любили гроші?
— А хто ж їх не любить?! Гроші люблять усі! Але не можна сказати, що вже аж надто їх любила. Та так склалося що вступила на навчання у Львівський фінансовий технікум, за розподілом Міністерства фінансів потрапила на роботу в фінвідділ, закінчила УжНУ, потім докторантуру в Київському національному економічному університеті… З часу утворення Державної податкової служби України у 1990 р. була призначена на посаду начальника Державної податкової інспекції по Ужгородському району. А з 2003 року очолила Державну податкову інспекцію в м. Ужгороді.
Загалом… 1 серпня виповнилося 40 років моєї трудової діяльності.
— Ким хотілося стати маленькою?
— Якщо чесно, лікарем. Але все, що відбувається – до кращого. Зараз усвідомлюю, що медиком не змогла б бути. Для цього потрібен хист, специфічний характер, не можна боятися крові… То – точно не моє. Я рада, що зробила в житті правильний вибір і займаюся тим, що мені подобається.
— Але ж… робота в податковій системі є нелегкою. Для Вас вона – тягар чи задоволення? Податківців бояться, з ними воліють мати якомога менше справ… Як гадаєте?
— Коли мене запитують, де відпочиваю, завжди кажу, що на роботі. Якщо людина любить те, чим займається, то праця приносить задоволення. І для мене справді моя діяльність є відпочинком. Із великого свого досвіду можу сказати, що коли людина не любить роботу – це особиста катастрофа. Коли влаштовуються до нас молоді спеціалісти, я зразу бачу, хто з них довго не зможе працювати. Мені навіть важко дивитися на тих людей, які мучать себе та інших. Врешті-решт вони звільняються. На жаль, хтось думає, що податкова – то свято, а не робота, що в рот паде манна небесна. Та насправді все далеко не так. Адже податки – це не просто гроші, за ними стоять живі люди, із якими потрібно спілкуватися і співпрацювати… бо ж платити державі хочуть далеко не всі. Тому треба знати платників, шукати підхід, а кожен із них є окремим індивідуумом із власним характером.
Люди справді бояться, що податкова прийде на перевірку, що вони щось не так роблять чи не так платять, що їх оштрафують. Безумовно, раціональне зерно в цьому є, але податки платять не тільки у нас, а в цілому світі. Ми ж, у свою чергу, завжди знаходимо з платниками компроміс.
— Ви займалися науковою діяльністю, у Вас багато наукових розробок, Ви є автором понад 30 наукових праць, Вас знають як талановитого педагога. Чи виникає бажання повернутися до викладацької діяльності?
— Справді, впродовж багатьох років я викладала в університеті, захистила кандидатську дисертацію, маю вчене звання кандидата економічних наук, доцента, видала монографію і зараз працюю ще над однією книжкою.
Але викладати – це не тільки стояти за кафедрою і читати лекцію студентам. Хоча та робота мені також дуже подобалася. Фахові дисципліни викладаються на старших курсах і мені було цікаво спілкуватися з молодими спеціалістами, які вже майже закінчували «гризти граніт науки» у ВУЗі. Утім тепер у мене немає часу на лекції. Тож за університетом наразі трішки жалкую. Хоча в той же час наукою не перестаю займатися, адже зараз, коли проходить реформування і податкової системи, і податкової служби, дослідження є дуже потрібними.
— Дійсно. Ваші ж дослідження було високо оцінено фахівцями і результати його було впроваджено в Комітеті Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності та в Державній податковій адміністрації України. А як думаєте, чого не вистачає нашій державі для процвітання? Які саме потрібні реформи?
— Без сумніву, у нас не все ідеально. І які б реформи не впроваджувалися,ідеальними вони не будуть, адже життя не стоїть на місці. Коли ми переходили на електронні ключі, на електронні підписи, декларації в режимі онлайн, мені казали як це важко, а тепер, здається, усі про це забули, призвичаїлись, кожен знає, що це треба робити і це стало нормою. Якщо завтра будуть якісь новації, знову хтось хвилюватиметься. Проте, як на мене, все одно у нас залишається велика кількість податків, бо ж близько 20 видів платежів – це забагато. Між підприємцями є такі, адмініструвати яких обходиться дуже дорого і від них можна отримати мізерний економічний зиск. Якби можна було скасувати якісь податки, я б відмінила плату за воду і екологічний податок. Його сплачує дуже велика кількість платників, а сама сума податку 5-8 гривень, а деколи навіть копійки. Зараз один аркуш паперу коштує більше, ніж сам податок. А звітність потрібно заповнити і принести. Тому є Водоканал, то хай би він брав на свої плечі водокористування. Це було б полегшенням для всіх платників.
Отже, працювати є над чим.
— Усе серйозно. А чи бувають на роботі якісь кумедні ситуації?
— Трапляється всяке. Але тішить, коли приходить людина напружена, знервована, а виходить із усмішкою і каже: «Ой, я так боявся до вас іти, переживав, а тут тільки якусь дрібницю потрібно було зробити».
— Із чого починаєтеся Ваш робочий день?
— Як і у всіх, напевно. Прокидаюся, миюся і йду на роботу. Там п’ю каву. Раніше нас було багато і ми з заступниками за чашкою ароматного напою обговорювали нагальні питання, які протягом дня потрібно було вирішити. Традиція залишилася і досі. Далі, звісно, цілий день у справах… коли виступи на телебаченні, коли прийом громадян, коли вирішення нагальних проблем.
Колись думала, коли переходила працювати в Ужгородську ДПІ, а адмінбудівля в нас у самому центрі на Духновича, що матиму вільний час і от… по Корзо пройдусь… Але вільного часу так і немає. За 15 років можна на пальцях порахувати, скільки разів пройшлася середмістям. Хіба що з четвертого поверху можу виглянути на Корзо із вікна.
— Тим не менше… Ви настільки відома особистість, що в Ужгороді немає людини, яка б Вас не знала… Ваша робота не залишається поза увагою. У 1997 р. Вас було нагороджено орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, у 2000 р. – знаком «Почесні працівники податкової служби», у 2002 р. – ювілейною медаллю «5 років ДПА України», Ви кілька разів ставали переможцем рейтингу «Лідер року» від Закарпатської газети «НЕДІЛЯ»… У чому секрет такого успіху?
— Незважаючи на те, що моя робота є непростою, я завжди старалася ставити себе на місце іншої людини, приміряла на себе ситуацію. Тільки так приймала адміністративне чи управлінське рішення щодо вирішення тієї чи іншої проблеми. Чисто по-людськи потрібно зрозуміти інших і по-можливості допомогти. Деколи платежі можна відстрочити і платник буде щасливим. Й дуже приємно, що добрі справи люди пам’ятають, хоча я сама деколи забуваю тих людей. А вони в місті вітаються і дякують… навіть через роки. Такі ситуації дуже тішать.
— Ви – жінка… ділова, стильна, сильна, людина справи. А чи виникало хоч колись бажання побути слабкою?
— Безперечно. Усі ми живі люди. Для мене теж таке характерно. Я ж не робот. Інколи хочеться хоч на 2-3 дні відлучуся від роботи, від кабінету, кудись поїхати, розвіятись, просто змінити обстановку. Хоч у довготривалі відпустки ніколи не йду. Максимум – на 12 днів, коли їду десь у санаторій оздоровитись. Таке буває раз на рік. Далі ж знову впевнено, без емоцій… приступаю до справ.
— Перейдемо до більш особистого. Розкажіть про близьких людей, що Вас оточують, які завжди підтримують, для яких – Ви найрідніша людина.
— Найрідніша я для сина, для невістки, яка для мене є донькою. Маю двох чудових онучок – Марію і Анну, одній 10, другій – 4 роки. Вони – моя потіха і я завжди стараюся після роботи до них заїхати й поспілкуватися з ними. І, безумовно, найближчим мені є чоловік. Родина в мене невелика. Батько, на жаль, уже 15 років як помер, мама живе у селі на Березнянщині. Шкода, що не маю можливості і часу частіше її провідувати. А вона ще й тримає підсобне господарство, завжди зайнята роботою.
— Крім того, що Ви – керівник, все одно залишаєтесь господинею, дружиною, мамою й Вам доводиться готувати. Маєте улюблену страву?
— Традиційні… закарпатські… які звикла їсти вдома, які готувала мама і навчила готувати нас. Щось вишукане, з ананасами… мені подобається не надто. Краще з’їсти шматок м’яса. Люблю, аби все було просто. Подобаються голубці, сегединський гуляш, галушки з капустою, з сиром. Що ще може бути краще?
— Чи дивитесь телевізор? Улюблені передачі є?
— Так. Дивлюся. Найчастіше переглядаю інформаційні канали. Їх зараз так багато, що не знаю часом, який вмикати. І це добре. Адже ми сидимо тут, в Ужгороді, і знаємо все, що у світі робиться. Фільми, щоправда, мене цікавлять не дуже.
— А що читаєте?
— Для цього часу теж не вистачає. До того ж завжди на роботі сиджу над цифрами, працюю за комп’ютером, тож трохи почала втрачати зір. Тому вдома стараюся не напрягти очі книжками. Хоча зараз у електронному вигляді можна знайти будь-яку літературу. Однак дуже люблю почитати поезію, подобаються вірші.
— Що в житті найбільше вплинуло на формування Вашої особистості? Що загартувало?
— Напевно, все дається разом із материнським молоком. Думаю, родина, батьки. Вони завжди вчили працювати над собою, думати, казали, що робота – головне. Так мене виховали. Порівнюю себе з подругами, для яких на першому місці сім’я, а роботу вони собі чомусь повсякчас підбирали якусь легку… або взагалі не працювали. Звісно, родина – це важливо, але все одно потрібно самостверджуватись кожному з нас і шукати власний шлях. Але це – особистий вибір кожного. Я ж мушу стежити за собою – як за одягом, так і за поведінкою, манерами, адже мене всі знають… А деколи може хочеться десь сісти і ногу на лавицю поставити, але розумію, що таке не можу собі дозволити. Тай на формування особистості впливає сама людина. Але щоб чогось досягти, цього треба хотіти.
— Як проводите вільний час? Як розважаєтеся?
— Колись після роботи грала у великий теніс. Років 10 тому, на жаль, перестала цим займатися. Шкодую… бо набрала вагу і вже в мене не та рухливість та легкість, як раніше. Люблю подорожувати. Якщо з’являється можливість, кудись їду, дивлюся, як живуть інші. Загалом подобається все нове.
— Чи багато маєте друзів? Що цінуєте і що Вас відштовхує в інших?
— Друзів у мене небагато. Робота така, що я постійно зайнята. На подруг потрібен вільний час. А мені кожен день о 8,30 потрібно бути в кабінеті, увечері ж уже сил на зустрічі немає. Ціную в інших порядність, людяність і професійність, незалежно від роду діяльності, але не люблю, коли обманюють, фальшивлять. Зробити помилку – не проблема, проблема, коли її хтось не хоче визнати. А в професії податківця це має неабияке значення.
— Поділіться якоюсь особистою таємницею, або веселою чи повчальною історією, яка залишила слід у вашому житті.
— У дитинстві було, що й маму не слухала, і посуд розбивала, і впертість виявляла. За це, безумовно, отримувала, бо виховували мене суворо. Але розповім інше. Поїхала я вчитися до Львова. Узяла з собою найкращий одяг. І тут якось до мене приїхала мама. Піднялась вона у студентський гуртожиток, дивиться, а в моєму пальто біжить одна дівчинка, у моїх туфлях – інша, у моїй сукні – ще хтось. Це для неї було шоком. А ми мали одну шафу, у яку всі складали речі і потім хто собі що знайшов, що підійшло, те й одягав. Для нас це було нормально, а маму дуже здивувало. Вона довго не могла заспокоїтись і повторювала, що так робити не можна. Я ж сама такому б навіть значення не придала.
— Дуже цікава історія. Щире спасибі за розмову! Успіхів Вам, процвітання і здійснення всіх життєвих задумів.
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
