Той, що допомагає Миколаю і Діду Морозу розносити подарунки
Як лікар Петро Ренжин дарує дітям радість та здійснює їхні мрії.
Зараз почався цикл зимових свят. До них ми щороку готуємося по-особливому: купуємо близьким подарунки, прикрашаємо ялинку, думаємо, якими стравами порадувати гостей. Але найбільше Новому року радіють діти.
Хтось із них чекає на Миколая, хтось на Діда Мороза, а хтось – на Санта-Клауса. Ми знайшли в Ужгороді людину, яка одночасно у трьох іпостасях може бути ким завгодно і вже багато років тішить дітей та дорослих цікавими зимовими розвагами.
Петро РЕНЖИН у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» під час наших «Недільних бесід» розповів читачам газети «Наш Ужгород» про національності ужгородського свята Миколая, Нового року та поділився кумедними історіями з власного життя.
– Пане Петре, як сталося так, що Ви стали чи то казковим чи то релігійним персонажем?
– Моя творча самодіяльність почалася ще у шкільні роки. Я був учасником різних заходів, далі навчався у Ленінградській військово-медичній академії, де грав у КВНі, був капітаном збірної Санкт-Петербургу. За фахом я лікар, у мене три медичні спеціальності. У цьому році закінчив фізіореабілітацію в УжНУ. Маю вчену ступінь зі психології. Тому робота Дідом Морозом, Санта-Клаусом та Миколаєм є, власне, лише хобі, але, з іншого боку, це і допомога людям, своєрідна арт-терапія.
Отже, повернувшись після Петербургу в Ужгород, ми відновили так звані капусники, далі були різні студентські вечірки, студентсь-кий театр мініатюр «Гіппократ».
Коли ми стали дорослими, кожен почав займатися своїми справами, але захоплення залишилося.
– А як ставиться родина до цього хобі?
– Родина – чудово, дружина – із порозумінням. Скажу прагматично: що краще – посидіти вдома за столом чи за одну ніч заробити гроші і потім так само разом провести час, ні в чому собі не відмовляючи. Дочка з сином бачать костюми вдома і ми розповідаємо їм, що в Ужгороді дітей багато, тож я допомагаю Миколаю, Діду Морозу розносити подарунки, бо сам він не встигає. Тобто працюю їхнім помічником і за це отримую зарплату. Синові – п’ять років, а дочці – дев’ять. До них так само приходять і Миколай, і Дід Мороз… але то – не я. Торік до них прийшов мій знайомий… що теж працює помічником і має сиву бороду. Тож мої діти одразу пробували, чи борода в нього натуральна. Тому в цьому році перед святом Миколая я вперше в житті вирішив відростити бороду. У святого була саме така боро- да – своя. Він – реальна історична особа, не казковий персонаж, як Дід Мороз, тому все має бути правдиво. Санта-Клаус в Ужгороді якось не надто приживається, дорослі звикли до персонажів свого дитинства. До речі, костюм Миколая мені подарував один священик. Це – справжня ряса, яку я трішки переробив. Низ у мене православний, а шапка – католицька. Тож тепер уже три роки маю справжнє вбрання Миколая. До того часу на це християнське свято я одягав костюм Санта-Клауса.
– У дитинстві Ви любили казки, вірили у диво?
– Не пам’ятаю, чи в дива вірив, але казки любив. Мене виховував дідусь. Він приїхав в Україну з Сибіру, був військовим лікарем (я в житті пішов саме його стопами, хоча в нас уся сім’я – лікарська), тож виріс на його розповідях про Іллю Муромця та Альошу Поповича. Тобто він розповідав мені той епос, який сам знав. Потім бабуся по маминій лінії мені привила любов до таких казок, як «Котигорошко». Так, я вірив у казки, у перемогу добра над злом, у справедливість…
– А власним дітям Ви розказували казки?
– Так. І зараз розказую. Але вони вміють і самі їх придумувати, граючись чи дивлячись мультфільми, надихаються.
– Ким мріяли стати в дитинстві?
– Тоді всі хотіли стати космонавтами. Але мама розповідала, що моя відповідь була оригінальною. Я хотів бути Леонідом Іллічем Брежнєвим! Коли мене питали, чому, відповідав: «Бо він вами постійно буде командувати».
– Здійснювати дитячі мрії завжди приємно. А який найбільш оригінальний подарунок доводилося дарувати?
– Це був такий своєрідний квест. Один мій знайомий запросив в Ужгород кохану киянку. Йому хотілося зустрітися з нею не просто так, прозаїчно, а якось оригінально. Тим більше що познайомилися і спілкувалися вони перед тим через Інтернет. Тож він попросив придумати для неї випробування. Коли вона приїхала, на пероні зустрів її я. Сказав їй: «Вибачте, ваш молодий чоловік трішки зайнятий, тому з вами сьогодні час проводитиму я. Але щоб дістатися до нього, ви повинні виконати певні завдання». Вона відкривала конверт і читала, що там пишеться. Щоразу на аркуші була якась загадка, яка стосувалася їхніх стосунків. У мене були готові відповіді, а вона… коли відповідала правильно, щоразу отримувала від мене інший конверт із маршрутом, куди ми мали їхати. Отже, протягом дня на неї чекав басейн, сауна та інші розваги. Цікаво, що до такого вона виявилася не готовою, не мала купальника. Тож по дорозі ми їй купили його. Ми були і в майстерні карамелі, де їй подарували майстер-клас, потім побувала в китайському ресторані, відтак – ми відвідали галерею «Ілько», де серед картин висів і її портрет, який із фотографії замовив коханий. Дівчина одразу й не зрозуміла, що то вона і була в шоці, коли збагнула. Побували ми ще й на дегустації вина. А далі я її відвіз у Воєводино, попросив її святково одягнутися й сказав, що зараз на неї чекає сюрприз. Це й було кульмінацією зустрічі. Дівчина на поромі відправилася на романтичний острів закоханих. А згодом її коханий і сам із великим букетом на тому ж поромі приплив до неї. Це було дуже зворушливо і гарно. Загалом у моїй практиці романтичних речей було багато. Але цей випадок запам’ятався найбільше. Я готувався до того квесту два дні.
– Що тут сказати… Вмієте дивувати! А вам який найбільш незвичний подарунок дарували?
– Найкращий подарунок – це мої діти.
– А з матеріальних речей?
– Я не дуже люблю свій День народження. Мені приємно дарувати свято іншим. Та й здивувати мене чимось дуже важко, бо всякі новинки використовую в роботі з клієнтами. Але одного разу друзі мене таки здивували. Якось лягаю спати, а дружина просить зачекати. Думаю, щось хоче. Усе ж я погодився. І тут рівно о 12 ночі у мене під вікнами починають кричати, виглядаю, що там, бачу салют, купу людей. Вони всі піднімаються до мене на п’ятий поверх, галасують, не дають спати всьому району. Покричали, привітали, зайшли в квартиру, ми посиділи до самого ранку. Це було незабутньо.
– У Вас на Новий рік День народження?
– Ні. Але близько до нього – 9 січня.
– А собі Ви організовували таке шоу, як іншим, на День народження?
– Так. Найоригінальніший День народження, який я організував, проходив у маленькому ресторанчику у вигляді карнавалу… і всі прийшли на нього у новорічних костюмах. А ще одне креативне свято проходило у колишньому аквабарі. Його вже закрили. А тоді я зробив там гавайську вечірку. Усі прийшли в екзотичному одязі. Свято розбив на п’ять годин. Сам я був первісним вождем, на палці в мене був пластмасовий череп, на шиї висіли буси з курячих кісток, одягнувся шкури, сидів на троні. Усі приходили, ставали переді мною на коліна… Потім ми багато фотографувалися. Був невеликий концерт, підготований силами моїх творчих друзів, одна дівчина, яка була в нас проїздом із Еміратів, подарувала присутнім чудовий танець живота, стриптизер був. Загалом усе пройшло цікаво. Ми веселилися по повній.
– А під час новорічних ранків чи траплялися якісь смішні випадки?
– Діти самі по собі завжди смішні, тож їх було безліч. Але головне – не смішні, а приємні історії. Важливо дарувати малечі свято. Це – поїздки у сиротинці Миколаєм, а раніше – Дідом Морозом. Я часто буваю у «Дорозі життя». Найбільш вдячні ті, кому не вистачає уваги, тепла та тих же подарунків. Тому навіть у такій справі, як моя, важливо не лише заробляння грошей, але й благодійність.
– Із зимовими святами у Вас у житті дійсно багато чого пов’язано. А вдома ставите живу чи штучну ялинку?
– Останні чотири роки – штучну. Вона й виглядає красиво, і рубати дерево заради того, щоб його потім викинути, якось не гуманно. Навіть квіти живі не дуже люблю вдома. Вони повинні рости і дарувати радість людям на корені. А лісову красуню мені подарували. Тож чому я від такого блага повинен відмовлятися? І стояти гарною штучна ялинка може до середини березня. У нас дома вона вже давно прикрашена. Маємо гарний бутафорний камін, тож в оселі дуже затишна новорічна атмосфера.
– Можете пригадати якусь цікаву новорічну історію?
– 2000 рік був дуже веселим. Це були студентські часи. Тоді не було ще якихось особливих святкувань, зустрічань. Ми домовилися у їдальні на факультеті і забрали всіх, хто хотів, декан нам дозволив. Нас було дуже багато. Це був прекрасний бардак із двома Дідами Морозами, конкурсми, іграми, КВН-щики смішили всіх. Кожен приніс із собою все, що міг, ми накрили шикарний стіл, була дискотека. Загалом – досі в душі тепло від згадок.
– У родині маєте якісь зимові традиції?
– Поки була живою ще моя бабця, ми завжди на Різдво їхали до неї. Тепер у листопаді, перед Новим роком, у сина День народження, 22 січня – у дочки, а десь посере-дині – у мене. Тож на мій День народженнях їдемо до моїх батьків. Там вітаємося з усіма святами одночасно. Останні три роки не приймаю замовлення на новорічні корпоративи. Хіба що індивідуальні і передноворічні замовлення. До 11.30 можу ходити всіх вітати. Потім сідаємо з рідними за стіл. Дід Мороз приходить до нас. А відтак одягаємося і всі йдемо до ялинки.
– А парад Миколайчиків відвідуєте?
– Уже два роки – ні. Раніше був і головним Миколаєм, і брав із собою дочку. Зараз відійшов від цього. Є багато людей, що цим займаються і без мене. Треба давати дорогу молодим.
– Сучасні діти не замовляють мандаринів. Їм потрібні гаджети. Яке найдивовижніше прохання лунало з дитячих вуст?
– Батьки виставляють в Інтернеті прохання дітей. Читаю і аналізую. Бажання є різні: починаючи від цукерок, самокатів і закінчуючи айфонами. Немає межі дитячій фантазії. Просто дорослим потрібно вміти пояснити синам і дочкам, що із величезного списку вони отримають не все. Учора саме читав список одного хлопчика: айфон, фотоапарат, велосипед, машинку, чупа-чупс і різні дрібниці.
– А Ви про Миколая коли почули вперше?
– Відколи себе свідомо пам’ятаю, завжди був Миколай. Це – заслуга бабці по маминій лінії. Ми завжди таємно і в церкву ходили, і на свято під подушку подарунок отримував. У нашій родині був і Миколай, і Дід Мороз. Я чекав на обох. Та й знав, що вони мають прийти від бабусі зі Стрия, і від бабці з дідусем із Жидачівського району. Так і моїм дітям Миколай передає подарунки від рідних.
– Ви росли в іншій області. Чи є різниця у відзначенні зимових свят між Львівщиною та Закарпаттям.
– Так. Там кажуть, що ми тут дуже багаті, бо в Ужгороді два Миколая, два Різдва, два Нових роки… та ще два Великодня. Різниця тільки в цьому.
– Поділіться якоюсь кумедною історією, про яку Ви не розказували іншим…
– Маємо одну клієнтку, яка щороку робить новорічну фотосесію. Приїхала вона до нас влітку, аби на Новий рік уже розіслати від себе листівки родичам. Вона не виставляє їх в Інтернет, це – лише для близьких. І от липень. Я взяв костюм. Ми зробили на студії фотосесію і я кажу: «Давайте, для приколу вийдемо на вулицю, пофотографуємося з людьми». Так ми і зробили. Була величезна спека. Перехожі роти відкривали. Ішли саме два студенти з Нігерії. Ми – зразу до них. Пофотографувалися. Потім до дівчат підійшли. Далі до нас уже люди самі підходили. Але реакція в них була така, ніби ми з місяця звалилися. А я ще й усіх із Новим роком вітав.
– Що побажаєте нашим читачам з нагоди прийдешніх свят?
– Робити подарунки близьким, зокрема, дітям. Адже якщо вони ростимуть сповненими позитивних емоцій, то ставатимуть добрими людьми і це зерно нестимуть і далі, передаючи його власним дітям.
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
