Про чоловічу дружбу. Які два уроки отримав від життя закарпатець
Коли ворог – друг, а друг – ворог.
Дружба буває всілякою. Наприклад, така, коли ти на всі 100 впевнений у своєму товаришу. А одного чудового дня розумієш, що насправді він поряд із тобою із зовсім інших причин, але ніяк не через дружбу. А буває й навпаки. Зі мною трапилося такі два випадки, які перевернули мене з ніг на голову. Усього два випадки, які багато чого пояснюють у моєму житті. І в одному навіть зовсім не йшлося про дружбу, пише газета «Екстра Закарпаття».
Так от, про перший випадок. Це було ще в армії. У нас був командир – ну, дуже суворий дядько, нікому такого не побажаю. А обсипав нас такими гострим слівцями, що дай Боже. Особливо чомусь він напосівся на мене. Я у нього був і бідним маминим синочком, і страшним ледарем, і зовсім неумілим, Я вже боявся навіть, якщо він поглядав у мій бік. Знав, що одразу він припечатає мені кілька нових образливих кличок.
Він ніби й не помічав, як я стараюся, як вмію полагодити все, що стосується техніки. Командир – він на те й командир, або дивитися зверху на людей. Я засинав із відчуттям ненависті до нього. І прокидався я із таким самим відчуттям. Я намагався йому опиратися, чесно.
Давав пекучі відповіді, які мали його зачепити за живе. Кривлявся в нього за спиною – навмисно, щоб він одразу побачив реакцію таких самих солдафонів, як я. Але нічим я не міг пройняти цього чоловіка.
Він і надалі вважав мене шматком поліна, а не людиною. І маминим синочком він назвав мене дарма. Виріс я в дуже бідній сім’ї. Мама виховувала мене без батька, без жодного дідуся та жодної бабусі. Ми жили в крихітній однокімнатній квартирі. Ремонт квартири простягнувся на все наше життя.
Подробиці моєї біографії командир чудово знав. Бо він завжди знав усе про всіх. Як він зміг назвати мене маминим синочком? Та як він смів? Це, напевно, він сам такий мамин синочок! Так хотілося натовкти йому писок за ці слова!
Але начальство зовсім не було таким, як оцей підступний командир. Бо воно якраз і помічало, що я хороший майстер із техніки, і що ніколи товаришів не кину в біді. І що жодної праці не боюся.
Тому мені перепадали часто якісь премії, часто мені дозволяли і погуляти містом. А деколи мене й підгодовували у добрих сім’ях, де я лагодив техніку. Та ще й добряче переплачували за мої послуги. Гроші я тихенько відправляв мамі додому. Взагалі я часто мав підробітки. То й життя в армії не було пекельним. Мені завжди перепадав добрий шматок солдатського життя.
Тому я й не рахував дні, як це робили інші солдати. Життя в армії для мене було сповнене деколи навіть приємними несподіванками. Єдиною прикрістю був для мене хіба що той клятий командир.
Але, коли залишилось кілька тижнів до дембелю, я дізнався про таке, в що ніяк не міг повірити. Якраз той самий командир і організовував весь час для мене відгули, премії на заробітки. А коли дізнався, що в мене мама хворіє, докладав і своїх грошей. Так от чому мені деколи явно переплачували за послуги! І жодного разу він не дав мені грошей з рук у руки, щоб не зачепити його гідності.
А як він мене вихваляв перед начальством! Я випадково почув цю розмову в коридорі, коли хотів з’ясувати деякі документальні справи. Я тоді ледь не впав зі стільця. А після розмови командир вийшов із кабінету і був дуже здивований, коли натрапив на мене. Він відвів погляд і навіть не посміхнувся в мій бік. Я знову побачив суворого командира, якого звик бачити усе солдатське життя. Мабуть, він просто хотів мене стимулювати до праці своїми уїдливими слівцями.
Які прекрасні люди бувають на світі! В очі вони тобі говорять правду і навіть деколи трохи щось гірше від правди. А позаочі – підносять тебе, підтримують – як тільки можуть, не дадуть нікому тебе скривдити. Я так хотів би вибачитися перед командиром за свої кривляння, за свою ненависть до нього, за щоденну недовіру та гнів. Але він усього цього і не потребував. Це була така самодостатня людина, якій якось байдуже, чи хвалять його збоку.
І тепер я чудово розумію, що своєю поведінкою він давав знати усім новобранцям, що перед ним не можна вислужуватися, що він не сприймає жодних наклепів, що він сам бачить людей наскрізь.
Але був у мене іще один випадок. Мав я друга Віталія. Мені здавалося, що це мій найкращий друг. І я щодня дякував Богу, що він у мене є і вважав, що навіть не заслужив такого друга. Мені було з ним цікаво і спокійно. Він переймався усіма моїми тривогами. Я теж намагався віддячити йому сповна.
Ні, в мене були ще й інші друзі, але їх я вважав чомусь не такими цікавими, не такими глибокими. А ще – далеко не такими справжніми.
І тому, коли мені трапилася дуже пристойна робота на одній фірмі, я перетягнув туди і Віталія. Керівник був дуже задоволений моєю роботою. І він раптом запропонував мені створити нову фірму, яка б стала дочірнім підприємством отого, яким він керував. Сказав, що мені треба дати свободу І тоді я буду здатний ще на щось більше, ніж тоді, коли працюю на когось.
Я не міг повірити своїм вухам. Невже життя мені дає такий шанс? І, звичайно, з цією новиною найперше побіг до свого найкращого друга. Розповів йому геть усе. Навіть про всі формальності та всі юридичні подробиці, які він у мене випитував.. Віталій буде ще й працювати разом зі мною. Хіба можна було бажати кращого?
Через скільки днів зі мною сталося дежавю. Я знову сидів у коридорі і чекав, поки керівник переговорить із відвідувачем, який був у нього в кабінеті. Раптом з кабінету вийшла секретарка. І випадково двері залишилися причиненими. І тоді я зрозумів, що в кабінеті сидить не хто інший як Віталій.
Сумнівів більше в мене не було. Це був його голос, його тембр, його манера говорити із знайомими. Але якраз у те, що він говорив, я повірити не міг. Все нагадувало чорно-білі фотографії. А він казав те, що колись в армії мені говорив командир – що я – ледащо, мамин синочок, неумілий і т. д. Я ж йому, до речі, сам про своє армійське життя розповів, тому зараз Віталій і не став щось особливо вигадувати.
Та все ж я ніяк не міг повірити, що життя перевертає плівку назад. Але було саме так. І все це тільки заради того, що Віталій хотів посісти моє місце керівника нової фірми. Він благав дати йому час, щоб довести, який він талановитий, цілеспрямований, який він блискучий менеджер.
А ось його співрозмовник увесь цей час мовчав. Незрозуміло, чи він зараз вагається, чи обурюється. Скидалося навіть на те, що Віталій говорить із самим собою. Бо ж це був суцільний монолог.
Але раптом почувся шум. Напевно, хтось із них двох підвівся. А потім я почув слово «геть». Воно належало керівникові нашого підприємства. Після цього Віталій став щось бурмотіти. Якщо до цього часу він говорив дуже чітко і голосно, то зараз я не міг розібрати слів.
Після цього керівник знову повторив свій наказ. Віталій змушений був підкоритися – він вилетів із кабінету. Червоний – як прапор. Як куля, полетів коридором. І навіть не помітив, що в коридорі сиджу я.
За ним вийшов і керівник підприємства. Але не для того, щоб перепинити Віталія, а в своїх справах. Він помітив мене – на відміну від друга. Але сказав, що зараз дуже поспішає. А ще кинув мені:
– Ну, то ви, напевно, зрозуміли все. Я раджу вам більше не мати справи з цією людиною. Все буде гаразд – від своїх слів я не відмовляюся.
Я повернувся на робоче місце. Віталій на той час уже охолов. Сказав, що буде звільнятися. А ще сказав – насправді наш керівник дуже слизька людина. І зводить на всіх наклепи. І щоб я йому ні в чому не довіряв. Адже він вміє пересварити людей між собою. Бо так легше ними керувати.
Тобто, зараз Віталій перестраховувався на той випадок, якщо до мене якимсь чином дійде зміст його розмови з шефом. Дурник, він не знав, що я сам все чудово чув. І не розумів, яким ницим зараз виглядає в моїх очах. А то б він тепер заспівав мені якусь зовсім іншу пісню.
Я просто остовпів. Хоча я не бачив в очах друга жодного каяття. Якщо б це він придумав зі страху чи з відчаю, я б йому, як найкращому другу, все простив. Але його розум був зараз холодний як лід. Це був чистої води розрахунок.
І що ви думаєте? Я знову побачив очі, які були сповнені до мене найбільшою приязню, яку тільки можна уявити, найбільшою довірою. І я зрозумів, з ким був поряд весь цей час. Із якою гадюкою, яка мене могла б будь-якої миті смертельно вкусити. І навіть не розкаятися в цьому. Того ж таки дня Віталій звільнився. Проте він чи не щодня мені на дзвонив. Передавав спільними знайомими про бажання зустрітися. Але я жодного разу більше не відгукнувся.
Це була для мене дуже велика травма. Травма не тільки тому, що друг мене зрадив і, напевно, спокійно зраджував усе життя. А що завжди чомусь як відкидав від себе людей менш помітних, які не вміли себе презентувати так вміло, так яскраво, як це робив мій найкращий товариш.
Нарешті він перестав дзвонити. Бо зрозумів, що я знаю про цю розмову. А вдавати із себе янгола йому вже не варто. Ні, я не гніваюся на нього. Тому, що мабуть у цей час і я був поверховим і потребував таких людей, які сяяли яскравою обгорткою. Інакше я би Віталія до себе не притягнув.
Прикро інше. Знаю, що зараз він зустрічається з дівчиною. Це дуже чиста душа. І мені дуже хотілося б її застерегти від необачного кроку. Але вона вляпалася у Віталія по самі вуха. Що поробиш, напевно, їй потрібен такий урок, щоб позбутися наївності та ілюзій. І нарешті побачити життя таким, яким воно є насправді.
Михайло ПРИЙМА, газета «Екстра Закарпаття», ексклюзивно для zakarpatpost.net
