Закарпатська Венеція. Як ужгородці вчилися приборкувати Уж
Цієї зими наш Уж знову примусив добряче похвилюватися. Після несподіваного випадання снігу у горах і ще різкішого танення півень річки кілька разів підвищувався, вона несла на захід міріади пластикових пляшок, гілок і цілих колод. Минулого року усе це пошкодило одну з опор центрального мосту, цього року їй ще дісталося. Втім ужгородцям до такого річкового норову не звикати.
Бо до самого кінця XVIII ст. Уж протікав де хотів і як хотів. Адже Ужгород був не тільки зусібіч оточений дикою природою, але вона у подобі річки ще й пронизувала його наскрізь. Крім основного русла, Уж мав ще безліч рукавів. Тобто місто було вкрите цілим водяним павутинням, яке час від часу змінювало свою конфігурацію, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Ужгород складався з великої кількості острівців, на яких височіли хати. Причому цього року дім міг стояти на одному острові, а наступного – опинитися на зовсім іншому. Люди, які терпіти не могли одне одного, враз ставали сусідами. Усюди хлюпотіли водяники, кікімори, русалки та інша річкова нечисть. Стояв стійкий болотний дух. Риби, звісно, не бракувало, хоча жаб і тритонів було більше. Русалки розбили не одну сім’ю, збавивши і залоскотавши здавалося би цілком добропорядних батьків родини. Не гребували вони і зовсім юними парубками, з котрих теж не один пішов за водою. Водяники взагалі поводилися як повноправні господарі міста чи навіть окупанти: з’являлися де хотіли, цупили що трапить їм на очі, лякали чесних християн і доводили до заїкання.
Тому наприкінці століття Ужгороді вирішили переходити від дикості одразу до цивілізації і взялися за лопати, кайла та інший інструмент.
– Ну це вже дідько зна що! Живеш тут собі, нікого особливо не чіпаєш, живеш душа в душу з тими людьми – то ти їм у душу, то вони тобі, все по-людськи, а тут ці звірі отаке чинять!
Приблизно так могли репетувати водяники в Ужі на порозі ХІХ століття. Це був справжній наступ на зону їхніх інтересів. Та оскільки Червоної книги ще не було заведено, апелювати не було до чого. Для Ужгорода нове століття почалося як вік гідромеліорації, приборкання водної стихії. Звісно, не тільки для нас. У великому світі це століття теж було позначене будівництвом Суецького і Панамського каналів з їхніми резонансними аферами. В Ужгороді все відбулося набагато раніше, скромніше, по-домашньому, хоча не менш вигадливо. Якщо до відкриття Суецького каналу Дж. Верді написав оперу «Аїда», то кожному меліоративному звершенні в Ужгороді присвячували нову пісню, і набралося їх відтоді немало.
Почалося все зі спорудження водяної лісопилки – рівно 225 років тому. Вода вже не просто неслася кудись задурно, а обертала хитромудрий механізм, який рухав туди-сюди пилу і різав колоди з лісу, що тягнувся тоді глухою хащею від Ужгорода аж до Ужоцького перевалу. Коли ужгородці побачили, як можна використовувати дармову енергію, апетит почав розгорятися. Через три роки У нас споруджено млин на вісім жорен. Воно й логічно, бо ж на комітатському гербі зображено зверху шість колосків, а знизу – річкові хвилі. Тому дві половини герба об’єднали у натурі і примусили річку молоти борошно. Ще за три роки в Ужгороді вперше прокладено канал. Від того місто не стало більш схожим на Венецію. Хоча як сказати.
Водяники не здавалися. Вони регулярно влаштовували повені. Проте водяники вперті, а ужгородці – ще впертіші. Містяни ходили постійно мокрими і застудженими, хрипіли, як ведмеді, але не здавалися. Поступово рукавів Ужа ставало усе менше, на згадку про колишню водну стихію лишилися назви мікрорайонів – Болотина, Вербники, вулиця Острівна тощо. На відміну від львів’ян, які загнали свою Полтву під землю, ужгородці річку все-таки зберегли, але приборкали. Правда, не до кінця. Час від часу вона згадує свою бурхливу минувшину і намагається знову затопити усе місто. Востаннє їй це вдалося 1998 року. Відтоді вдається стримувати стихію. Проте подейкують, що водяники готуються до ще рішучішого реваншу. Тільки хто ж їм дозволить. Гідромеліоративна служба розмістилася в Ужгороді на самісінькому бережку Ужа і ретельно спостерігає за усіма підступами своїх любих друзів.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
