Місто Дракона очима закарпатського письменника

Чесно кажучи, столиці я не дуже люблю. Бо занадто людно, гамірно, дорого й претензійно. Не кажучи вже про те, що столиця рідко коли уособлює собою країну. Хіба Берлін є втіленням німецькості? Радше навпаки. Рим узагалі позачасовий, ніби окрема планета, Італія десь збоку від нього. Щоб зрозуміти Україну, треба поїхати в полтавське село, а не в Київ. Але є з цього правила й виняток – Любляна.

Словенія – країна компактна, маленька, вона могла б бути моделлю ідеальної країни, в якій є все. Висотний, вертикальний діапазон цієї держави приголомшує: на півночі країни громадяться величні засніжені Альпи, підніжжя яких – багата й родюча рівнина, помережана плетивом підземних печер з безкінечними карстовими тунелями. У словенських казках ці печери – наче легені країни, вона ними дихає. І якщо в таку печеру, скажімо, на сході Словенії, вкинути хустку, то за день вона з’явиться в озерці на заході чи півдні. Архетип печери в ментальності словенців настільки закорінений, що їхнє уявлення можна порівняти з розгалуженим середньовічним метро, яким у Середньовіччі користувалися різноманітні міфічні персонажі, чарівники, злі духи, народні месники й словенські «довбуші», пише День.

На півдні країна має вузенький вихід до моря, усього сорок з гаком кілометрів, але така тіснява пішла на користь прибережним містам, бо концентрація прекрасних будівель на метр квадратний там неймовірна. Сидячи на терасі морського ресторану в Пірані в ясний день можна бачити засніжені куполи Альп на іншому кінці країни. Щоб проїхати автом усю Словенію, знадобиться всього кілька годин, міст тут усього декілька, а села – неначе писанки.

Якщо Словенія – настільки райська місцина, то логічно припустити, що цю ідилію мала б псувати столиця. Велика, брудна, висока, шумна, агресивна, сіра, дорога, неприязна, шарлатанська, пихата – словом, така, як ми звикли у себе на сході Європи.

Але Любляна – це місто, краще за будь-яку столицю. Навіть образливо, що з цим зручним і затишним містечком повелися так негідно – і зробили з нього стольний град. Аж не віриться, але за місяць життя в Любляні я жодного разу не чув клаксона машини, не бачив черги, не потрапляв у людську штовханину. Це повільне й гостинне місто, тут кричать хіба птахи; місто на кілька поверхів, бо хмародери ніким було б заселити – у Любляні живе заледве триста тисяч населення.

Символом цього міста є не замок на пагорбі, хоч він і дуже показний; символом є Тримостя – маленькі три мости над річкою Любляницею в центрі міста. Всі ці три мости розпромінюються з одної точки, а відстань між ними не перевищує п’яти метрів. Тобто там міг бути один міст, а кажучи точніше – місточок, але міські архітектори збудували три мостики, як пелюстки. Це не функціонально, це зайве, це навіть трохи абсурдно – зате дуже гарно. Вся Любляна така: зіткана з маленьких, мініатюрних детальок, архітектурно довершених будівель, вигинистих набережних над річкою, затишних завулків і вузеньких вуличок, прихованих площ з фонтанами і рясно обсаджена тінистими деревами.

Люблянці не люблять поспішати, проте залюбки засиджуються за кавою чи келихом вина у маленьких ресторанчиках над Любляницею (тут скрізь стільки слів з кореневим «люб», що важко не залюбитися в це місто). Словенці взагалі мають репутацію дещо повільних людей, які все роблять неспішно, повагом, зате по-німецькому якісно й гарно. Як жартома сказав один мій знайомий: це вже не слов’яни, а нормальні люди, хоч і трохи депресивні.

Зрештою, як не бути депресивним, якщо символом міста є дракон, міфічний Змай? Він дивиться на Любляну з замкової гори, пильнує мешканців міста з гербів на старих будинках, контролює рух, статечно всівшись на перилах мостів, дише вогнем у надвечірні години, а люди думають, що то сонце на прощання так облизує крайнебо.

Ні, Любляна – таки не столиця. Це місто, в якому можна заховатися від усього – клопотів, галасу, світу. І лише від дракона не вдасться.

Андрій ЛЮБКА

zakarpatpost.net