Як закарпатець на полювання ходив
Я зрозумів, що дріб дістався не тільки качці, тож кинувся втікати, як на смерть переляканий кабан, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Не можу сказати, що люблю стріляти, що я азартна людина, але якось мені довелося побувати на полюванні. То було ще в дитинстві. Батько казав, що в наших лісах здобичі багато. А жили ми тоді в Хустському районі.
Отже, вибралися ми в ліс. Раптом почули, що зграя качок летить прямо на нас.
Гримнув постріл, але звичну віддачу прикладу в плече батько не відчув. З переляканим крекотом птахи розсипалися чорними намистинками у вечірньому небі і зникли в променях заходу.
– Фраса му того! Знову з сирим порохом патрон попався! – сердито бубонів батько.
Йому не пощастило, він вибрав з патронташа саме той патрон, який я розкривав раніше. Ми з хлопцями деколи бавилися мисливськими запасами: акуратно відсипали трохи пороху і робили собі вибухові пакети, якими із задоволенням бабахали на вулиці. Такі собі саморобні петарди в нас були.
Батько і його брат, дядько Олекса, були завзятими мисливцями. Я часто просився з ними, але завжди отримував однозначну відповідь:
– Підрости.
І ось я підріс, мені виповнилося тринадцять років.
Відкрився мисливський сезон і (ура!) батько сказав, що візьме мене на качине полювання. Вранці заїхали до дядька. Його дружина, тітка Таня, завантажила нам їжу в стареньку «Ниву» і ми поїхали.
За полудень дісталися до місця – величезного озера, зарослого очеретами. Розстелили плащ-палатку і накрили стіл. Дядько Олекса запропонував батькові випити по чарці за вдале полювання. Потім хильнули ще і ще…
Починало сутеніти. Наближався вечірній проліт качок, але батько з дядьком вже не могли встати на ноги, мамина самогонка зробила їх непідйомними.
Раптом дядько струснув головою, погляд його на хвилину прояснився, запинаючись, він промимрив:
– Ми тут з батьком трохи подрімаємо, а ти бери рушницю і дуй качку добувати. Стріляти вмієш?
Я радісно випалив:
– Уже сто разів стріляв по пляшках.
Вдоволено оперезавшись патронташем, я схопив рушницю і рвонув до озера. Зайшовши в височенні очерети, намагаючись не шуміти, почав обережно пробиратися до води. Вийшовши до невеликої напівкруглої заплави, побачив метрах в двадцяти качку.
Ось для чого ходять на полювання – азарт, адреналін! Мене охопив надмір емоцій! Не виходячи з заростей, намагаючись бути непоміченим, ретельно прицілився і торохнув. Зметнувся феєрверк пір’я… і вмить пролунав дикий крик:
– Пад – ла!
У ту ж секунду я зрозумів, що дріб дістався не тільки качці. Наступний крик дуже втішив, але і до остраху налякав:
– Твою маааать! Наздожену – вб’ю!
Чоловік був живим, але дуже на мене образився.
Я кинувся втікати, не розбираючи дороги, як на смерть переляканий кабан! Носився чагарниками хвилин тридцять, поки не переконався, що відгомони витонченого мату доносяться вже з іншого боку озера. Тихенько пробравшись до місця, де ми отаборились, побачив батька і дядька. Горілка поклала їх на лопатки, вони безтурботно хропіли. Я обережно приліг поряд, прикрив патронташ, рушницю і завмер, як ящірка перед небезпекою, що насувається. Мат наближався невблаганно! Громовержець, що розкидав усім лісом блискавки витонченої ненормативної лексики, міг би підняти з могили і мертвого, а батька з дядьком воскресив за секунду, але побачивши п’яних чоловіків і підлітка, перестав лаятися і злобно прогарчав:
– Тут мисливець не пробігав? Такий низенький, як карлик, але спритний дуже. Мою підсадну качку вбив! Я півгодини за ним по очеретах ганявся, але так і не впіймав!
Трохи заспокоївшись, він продовжив:
– Два роки у мене жила, розумниця, так добре селезнів підманювала. Я її Кря називав. Що з нею тепер робити? Хіба ж друзів їдять?
Він із сумом подивився на мертву птаху і дбайливо відв’язав від лапки мотузку.
– Візьміть, мужики, її собі, я дивлюся, у вас вечір вдався, вважайте пополювали. Хлопцю суп зваріть.
Це був мій перший і останній мисливський трофей. Качку я не їв, а полювання розлюбив на все життя.
Володимир БОРОВИК, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
