На Закарпатті є справжній Едем, який надає притулок обездоленим, де живуть буйволи, павичі та різні звірі, де монахи варять сир, а ікони зцілюють хворих
Отець Митрофан Шимон, настоятель Свято-Покровського чоловічого монастиря розповів про те, що служити Богові та людям мріяв із дитинства, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
На трасі між Ужгородом та Мукачевом на добре видному місці розкинулася космічна церква. Вона здалеку приваблює погляд своєю незвичністю. На синіх банях сяють великі золоті зорі. Створюється враження, що центр Всесвіту саме тут, у Святопокровському чоловічому монастирі, що в мальовничому селі Ракошино на Мукачівщині. Чим же унікальна ця святиня і хто в ній живе? Це і з’ясовувала журналістка закарпатської газети «НЕДІЛЯ».
Пернате царство
Очікуючи на прихід господаря, настоятеля монастиря отця Митрофана Шимона, захотілося роздивитись обійстя. Гарно впорядковане подвір’я, акуратні будівлі, фонтан, багато квітів у корзинах, виплетених руками монахів, маса зелених насаджень – перше, що впало у очі. А ще – колодязь зі смачною кришталевою водою. Безперечно, вона цілюща, адже в серці Карпат кожна водойма наділена дивовижними властивостями, а якщо над водою щодня лунає молитва, її якості важко переоцінити. Ковток живильної вологи одразу додає бадьорості і хочеться усміхатись, -вдихати життя на повні груди і просто насолоджуватися перебуванням у цьому унікальному місці.
Але й це ще не все. На території монастиря багато вольєрів із різними птахами. Екзотичні кури поважно розгулюють своїми володіннями, а поруч ласують зернинами фазани, куріпки, качки, красені-голуби, навіть папуги.
Та найбільш вражаючим було знайомство з павичами.
Самець із розкішним хвостом спочатку не звертав на нас ніякої уваги, але, помітивши фотоапарат, став агресивним і почав атакувати техніку. Добре, що нас роз’єднувала огорожа. Захищаючи своїх чотирьох самиць, пернатий перетворився на справжнього лева. Він відважно стрибав на металеву сітку і відганяв непроханих гостей. Потім піднявся дерев’яною драбиною на підвищення і уважно спостерігав за всім, що відбувається. Аби показати, хто в домі ґазда, ще й почав наспівувати якусь пісеньку. І хоч він не вирізнявся солов’їним голосом, але давав точно зрозуміти, що він тут цар птахів і з його пташиною думкою треба рахуватись.
Знайомство з настоятелем
Тим часом до монастиря повернувся отець Митрофан, який відлучався у справах. На перший погляд можна сказати, що він – людина, яка знається на тому, що робить, і любить те, чим займається. Саме він утримує у Ракошині одну з найвідоміших сироварень, яка називається монастирською і має ще дуже багато амбітних планів на перспективу.
Отже, знайомимось. Відразу хочеться спитати духівника, що привело його на стежку служіння Богові, адже монастир – це не лише молитва, але й важка праця.
«Служити Богові та людям я мріяв із дитинства. Якихось особливих історій, чому так сталося, не було. Це просто був шлях до мрії, – каже він. – Я знав, що в монастирі потрібно багато працювати, читав «Життя святих», де написано, що молитва і труд все перетруть. Із неба нікому ніколи нічого в рот не паде! Господь дав людині руки, ноги, розум, тож ми повинні їх використовувати. У Біблії сказано: «В поті лиця твого будеш їсти хліб». Мої батьки теж були працьовитими. Батько займався музикою, чудово грав на скрипці, мама трудилася у будівельній організації ПМК-118 у Хусті. Сам я родом із Хустщини. Тоді в Городилові відкрився монастир, який мене надзвичайно захоплював. Я думав, що мені треба вивчитись на священика. Тож, закінчивши школу, я пішов туди помолитися. І в одну мить щось ніби спалахнуло в моєму серці, захотілося стати монахом. Хоча на той час у мене була дівчина, з якою хотів одружитись. Вона була богобійною, порядною, хорошою людиною. Це було дуже чисте і ніжне кохання. Але, побачивши архімандрита Лаврентія, як він служив, як ішов, а за ним тягнулася мантія… послухавши, як говорить проповідь, як мудро розмірковує, я зачарувався… і я вирішив, що моє покликання – також монастир.
На Закарпатті, де побутує культ шлюбу, звісно, таке рішення дітей для батьків завжди є неочікуваним і не надто бажаним, адже більшості хочеться побачити онуків. Тож вибір отця Митрофана рідні також сприйняли не надто позитивно.
«Мама радила добре подумати, – щиро зізнався настоятель. – Але я твердо вирішив і відмовити чи переконати мене ніхто не міг».
Карпатський рай: буйволи, осли, вівці, корови, свині при монастирі
Утім з-поміж інших духовних обителей Святопокровський чоловічий монастир відрізняється не лише ексклюзивною архітектурою. Однією з головних родзинок усе ж є виготовлення сирів та просто розкішна ферма. Тож як спало на думку отцю Митрофану організовувати сироварню і виготовляти різні сорти сиру як за місцевими, так і за європейськими рецептами?
«При монастирях завжди були землі. Навіть святі апостоли плели кошики і продавали їх. Юда в них був казначеєм, мав скриньку з грошима. Тому потім він і спокусився на додатковий заробіток і продав Спасителя. Тож сучасні монастирі також повинні мати засоби для того, аби вижити. Нас ніхто не питає, у що ми одягаємося, у що взуваємося, що їмо. Нам потрібні ряси, підрясники та багато іншого… Тому треба було думати, чим зайнятись. Ферма з’явилася для того, щоб заробити собі кошти на існування, – зазначив духівник.
Із дитинства отець Митрофан дуже любив тварин, також йому подобалося вести господарство.
«Сам я агроном. Закінчив коледж і навіть зараз навчаюся в академії, – запевнив він. – Коледж, до речі, закінчив із червоним дипломом. Маленьким взагалі думав, що стану ветеринаром. Тож я щасливий, адже в монашестві реалізував усі свої дитячі мрії».
Зараз на монастирській фермі, яка знаходиться на 4 кілометри від самого монастиря, живуть екзотичні свині, кролики, а також до 500 голів овець, 70 корів, 200 кіз, три буйволи, п’ять осликів і двоє маленьких віслючків, кінь, сім собак, кури, гуси, індики, дикі качки та багато іншої птиці.
«Фермерське господарство вести не так просто, як здається на перший погляд. Усе почалося з того, що я взяв кредит. За ті гроші купив вживане обладнання з Італії. Звідти ж запросив фахівця, аби він навчив нас тонкощам сироваріння. Так ми й відкрили сироварню. Зараз робимо закарпатський овечий сир, а також італійські сири на італійській заквасці та на італійських ферментах моцарелу, ріккоту, скаморцу та муккіну. Є у нас три сировари».
Серед родзинок сироварні «Біблійний» сир. На його виготовлення, окрім традиційних молока, ферментів та солі, додаються прянощі «Іссоп», які привозять з Ізраїлю. Саме через це сир «Муккіна» і отримав таку релігійну назву.
Допомога нужденним
У монастирі є 14 монахів та 13 дітей-сиріт, які живуть при обителі. Хлопчиків взяли з інтернатів, даючи їм чудовий шанс знайти себе в житті, адже після сиротинця випускники не мають ні даху над головою, ні роботи. Ця молодь опиняється сам-на-сам із життєвими труднощами і не є адаптованою до середовища, в яке потрапляє після років ізоляції в дитячих будинках.
«Після інтернатів ті діти не мали куди піти. Когось із них відправляли в психіатричні заклади, когось у дорослі притулки. Це ненормально. Так не повинно бути. Людину не можна залишати сам на сам зі своєю бідою. Тому ми забрали до себе тих, хто виявив бажання піти в монастир, – із запалом та іскрами в очах розповів отець-архімандрит Митрофан. – Зараз хлопці і працюють на кухні, і допомагають вести господарство, двоє з них навчилися доїти овець, хтось замітає, хтось випасає худобу. Це – допоміжна школа».
Також настоятель має намір відкрити при монастирі ще й притулок для стареньких.
«Я думаю над тим, аби ще відкрити заклад для людей похилого віку. Але для цього потрібні кошти. Поки що їх не маємо, – наголошує він. – Однак наразі мені вдалося зробити у сільському клубі спортивно-церковну школу. Хочу, щоб молодь мала чим зайнятися, щоб школярі не вешталися вулицями. Також маємо церковний табір при монастирі на 100 дітей «Крапелька любові». Ідей і планів у мене дуже багато».
Ікона, що допомагає завагітніти, та особливі служіння
Отець Митрофан – надзвичайно цікавий співрозмовник. Його мова колоритна, наповнена унікальними закарпатськими словами. Він знає багато повчальних історій і скромно замовчує про свої здобутки. Утім його роботи говорять самі за себе. У монастирській церкві можна побачити вишукані вишиті бісером ікони. Виявляється, настоятель ще й уміє вишивати!
Найчастіше на це захоплення знаходить час взимку, коли роботи з худобою менше. Щоправда, останнім часом почав підводити зір, а для такої копіткої праці він дуже потрібний. Тож вишиває духівник рідше.
Також приваблює погляд невеликий дзвін на території монастиря. Рука сама так і тягнеться подзвонити. Звісно, на такі невеликі пустощі тут ніхто не звертає увагу. Тож монахи, почувши знайомий звук, просто проходять повз і навіть не питають, хто і чому дзвонить. Утім дуже хочеться дізнатися, що це за родзинка. Виявляється, дзвін не простий. Його відлито на честь Святої родини (Йосипа, Діви Марії та Ісуса Христа). За словами отця Митрофана, люди дзвонять у «колокол для сохраненія своїх сімей».
А у самому храмі щоп’ятниці проходять спеціальні служби. Про це вражаюче дійство, що навіює просто галактичні емоції, відомо багатьом закарпатцям, і не тільки.
«Щоп’ятниці ми читаємо спеціальний молебен, паракліс до Божої Матері – за здоров’я, від чародійства. Зараз дуже багато хворих, люди шукають порятунку – і душевного, і тілесного. Або просто людину потрібно розрадити. Священик – це ж іще й психолог, і духовний лікар, який має уважно вислухати кожного, дати людині якісь поради, втішити. У житті буває багато різних ситуацій і деколи навіть виговоритися немає кому. Тож священик повинен мати терпіння на кожного, хто приходить до нього. Декому навіть не молитва потрібна, а просто, аби хтось його почув. І такі, здавалося б, дрібниці вже можуть допомогти. Дуже болісною є проблема наркоманії», – запевнив отець Митрофан Шимон.
Та є у храмі ще одне диво дивне – чудотворна ікона, на якій можна побачити золоті каблучки та ланцюжки. Виявляється, вона також особлива.
«Іверська ікона Божої Матері нам дісталася із Афона. Матушці Марині, а в схимі Мокрині, подарував її патріарх Алексій І, а вона передарувала її мені. Матушка була родом із Нанкова Хустського району, прожила 100 років. Ікона допомагає жінкам, які не можуть завагітніти. Відомо безліч випадків, коли ті, хто звернувся по допомогу, народжували чудових здорових діточок. У багатьох були навіть двійні і трійні! Я не раз їздив за кордон хрестити малят, які також з’явилися на світ, дякуючи Богові та за сприяння наших молитов і чудотворної ікони. Дуже часто до нас звертаються люди з Німеччини, а також із Києва, інших областей України та різних куточків Закарпаття. На знак подяки вони дають пожертви на потреби монастиря», – щиро зізнався духівник.
Проте отець Митрофан хоч і серйозний, але почуттям гумору володіє.
На запитання про кумедні випадки при монастирі відповіді у нього знайшлися дуже веселі.
«Жарти я люблю і розумію, але поводжуся серйозно. Проте життя є життя, тому справді трапляється всяке. Навіть у монастирі. Наприклад, постригли людину в монахи і дали ім’я отець Мелетій. До нього прийшла жінка і каже: «Батюшко, я знаю, як вас звати! І знаю, на честь кого вас назвали! На честь ікони Божої Матері». Його ж постригли на честь Мелетія Харківського. Є ще один отець Рафаїл, якого прихожани деколи називають отцем Рафаелло», – усміхаючись, поділився думками настоятель монастиря.
На закінчення нашої зустрічі захотілося дізнатись, чи трапляються курйози і з тваринами, яких у господарстві дуже багато.
«Є в нас папуги породи монах. Так одного разу самець сам відкрив собі двері і вилетів із клітки у вольєр. Я його побачив і почав соромити. Кажу: «Як тобі не соромно! Ти свою пару залишив одну, а сам собі літаєш!». Він мене дійсно зрозумів! Я зірвав кульбабу, простягнув йому. Він підлетів, взяв її дзьобом, а тоді з квіткою залетів знову у клітку і дав її самиці. Це було надзвичайно захоплююче дійство», – наголосив отець Митрофан.
Цікаво, як же його розуміють брати наші менші! Він справді вміє знайти спільну мову з усім живим. Він любить світ, любить людей, любить тварин. І йому за це усі віддячують сторицею.
Марина АЛДОН, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
