Один закарпатець заради дітей їздив на заробітки, а інший – знущався над рідними
Батьки – це святе і їх треба розуміти, їм треба прощати. А на схилі літ – ще й допомагати. Але мій батько був дуже жорстокою людиною. Він знущався над моєю матір’ю і над нами із сестрою. І ми часто соромилися йти в школу, тому що все тіло було в синцях. На щастя, моя двоюрідна сестра навчила нас, як можна маскувати ці ганебні сліди його побоїв. Тож ази макіяжу ми освоїли ще змалку, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
Фактично ми жили на мамину зарплату. Але якщо батько знайшов ці гроші, то ми вже їх не бачили. І наша бідність була жахливою. Деколи ми просто не мали в що взутися і шукали одяг та взуття на смітниках. Одного разу нас із сестрою за цим заняттям помітили однокласники. І почалося цькування. Нас називали покидьками.
Був у батька рідний брат – наш дядько Петро. Як він леліяв своїх дітей! Ходив на заробітки – тільки, щоб вони ні в чому собі себе не утискали. Хата в них була гарненька, і садок доглянутий, і одяг – найкращий. Ми тихенько заздрили двоюрідним братам і сестрі. Але батько зі свого брата аж ніяк не хотів брати приклад.
Несподівано батько помер. Хоча може це й не сталося зовсім раптово. Адже він так пиячив, що організм нарешті йому відмовив. Мама плакала – все одно відчувала себе винуватою . А ми чомусь навіть плакати не могли. Нам знову засяяло сонце.
Ми згодом дуже вправно навчилися виготовляти квадратики із саману. І це було великим доважком нашому сімейний бюджет. У проміжках між замовленнями ми пололи людські городи і обгортати картоплю. Люди дуже добре до нас ставилися. Намагалася завжди нам переплатити або запакувати додому багато усілякої смакоти.
Ми подорослішали. І дали слово, що наша мама ніколи не буде голодною і не буду журитися нічим на світі. Бо ми у всьому будемо їй допомагати. Так і сталося. Сестра згодом відкрила швейну майстерню. А я виробляю будівельні матеріали. І нам вже не бракує грошей. Але нам страшенно бракує часу, бо ми завжди дуже зайняті. І ми – наввипередки одне перед одним- обсипаємо маму подарунками.
І тепер її хатинка найкраща у селі. Бо ми дбаємо про те, щоб там був добротний ремонт, щоб стіни були утеплені і щоб вона мала все. І навіть набагато більше.
Наші двоюрідні брати, яким ми в дитинстві так тихенько заздрили, виявилися не надто успішними. Бо вони розгубилися під час кризи. Один став пиячити, а от інший сидить на шиї у жінки.
Тому я зараз думаю, що немає на світі такої біди, яка б не навчила нас чомусь кращому. Можливо, те краще згодиться нам згодом, але абсолютного зла на світі не буває. То, може, вміння виживати і бажання допомагати ближньому і врятувало нас згодом. Тому що ти відчуваєш біль людей, бо такого зазнав ще в дитинстві.
Я маю подякувати батькові. Коли б він не завдавав нам такого болю, то, можливо, зараз ми б не мали і людяності, якою намагаємося обдарувати всіх.
Спасибі тобі, тату, за уроки. Хай і дуже гіркі. Життя продовжується і твої діти та внуки намагатися сторицею віддати ту любов, якою ти так боявся ділитися з іншими.
Микола ЩЕРБА, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
