Як до Ужгорода залетіла дивовижна пташечка і що з цього вийшло
Їй дуже б личило бути акторкою. Тендітна виструнчена постать, яка в будь- яку мить готова злетіти, глибинні, сповнені задуми очі. Весь час в голові виникає питання: про що вони мовчать? Але відповіді не знайду, бо не наважусь ось так нахабно спитати про мовчання. Мовчки вдивлятимусь у цю зосереджено мрійливу постать, уявлятиму її Медеєю чи Кассандрою, адже в якусь мить всі дівчатка, за статистикою, мріють бути акторками. Зрештою, я і не знаю, чи мріяла Емма Зайцева про акторство, а питати про це зараз немає ніякого сенсу, бо вона розмалювала своєю фантазією світ для багатьох акторів, режисерів, глядачів, які, мабуть, уявити собі не можуть, яка це сізіфова праця – бути сценографом. Більшість переконана, що це під силу лише чоловікам. Ця вишукана мовчазна пані заперечує усі канони буття, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».
Дівчиськом у рідному Рівному пішла у художню школу, щоб потім перетнути півсвіту і опинитися в Ашгабаті, столиці далекої Туркменії. В Державному художньому училищі імені Шота Руставелі навчалася на відділенні «Театральна декорація» і була єдиною дівчиною на курсі. Так в її творчій фантазії поєдналися Схід і Україна, пишність барв Полісся з чіткою лінією туркменського декору. Тепер можна багато фантазувати, якби склалася доля художниці, як би вона залишилася в Ашгабаті, але в цьому немає ніякого сенсу, радше варто подякувати долі, що повернула юну Емму додому. Хоча за короткий час у Ашгабаті разом зі своїм педагогом Д. Чариєвим вона встигла попрацювати і в театрі, і в кіно. Але Емма повернулася додому, щоб все почати спочатку. Робила перші кроки у Рівненському українському музично-драматичному театрі, зустріла там свою долю. Здавалося, що повернення, як знак Божий, на все життя. Їй хотілося зробити світ різнобарвним, і вона творила його і в концертах, і у виставах. Як у ранній юності, так і досі, завжди чує одне і те ж: що грошей немає і доведеться творити з нічого. Оце «творити з нічого» стало її натхненням чи навіть викликом на роки.
Одна з перших вистав у Рівному «Зачарована рукавичка» І. та Я. Златопольських створена художницею з мішковини та манільного канату, розмальованих в усі кольори райдуги. Любов до справжніх фактур стане авторським знаком художниці. В цьому ще раз переконуюся, опинившись на авторській виставці Емми Зайцевої «Ескізи життя».
Таке рідкісне явище – виставка сценографа у нашій країні! Так нестерпно болить, що талановиті люди вибудовують свої твори, як піскові замки на березі моря, мить – і хвиля поглине світ митця, який проривається до нас, щоб бути почутим. Чи завжди чуємо сценографа? Здебільшого говориться про акторів, інколи про режисерів. Хто згадає про сценографа, який втілює всі думки і бажання режисера, намагається якомога точніше створити візуальний образ для актора, допомогти йому сягнути суті ролі, ще й інтерпретувати драматургію відповідно сьогоденню? Треба мати надзвичайну силу волі та вміння любити, щоб залишатися у наш час сценографом. У цій професії нелегко навіть чоловікам, не те що тендітній ніжній жінці. Емма, мабуть, з цими словами не погодиться, бо не уявляє свого життя без театру, як і неможливо уявити український театр без сценографа Емми Зайцевої.
Вже двадцять років вона творить у Срібній Землі, у своїй, як любить казати, Швейцарії, де вміє себе оточити натхненням, яке ніколи її не покидає. Хтось скаже, що Ужгород – маленьке містечко, навіть немає з ким поспілкуватися, хтось іронічно зауважить, що мистецтво твориться у мегаполісах…Якщо ви думаєте, що Емма вам заперечить, то не сподівайтеся. У неї немає на суперечки і заперечення часу. Кожного ранку вона вирушає у свій невеличкий кабінет – майстерню, в якій з надією на її натхнення живуть найрізноманітніші клаптики тканин, гудзики, олівці та тисячі дрібничок, потрібних для натхнення, а ще й квіти, які в якусь мить стають найщирішими співрозмовниками. Художниця любить творити найдрібніші деталі вистави власними руками, тривожачись, що хтось не до кінця зрозуміє її задум. Треба зробити капелюшок? Її руки натхненно ворожать над кожною дрібничкою. Емма Зайцева – митець-інтелектуал, та їй було недостатньо освіти мистецької, тому продовжила навчання у Рівненському гуманітарному університеті на кафедрі культурології, теорії та історії культури. Тому, маючи глибинні знання, їй вдається поєднати в собі митця-інтелектуала з митцем-мрійником.
Цими знаннями вона не хизується, вона просто не уявляє без них своєї дороги творення, осердям якої є любов. Всі ці роки вона живе і творить з людьми, яких любить. Її натхнення має два крила, без яких їй не сягнути лету: родина і театр – це її альфа і омега. Родина – це чоловік і однодумець, режисер і театрознавець Олег Зайцев. Дві дивовижні доні Анастасія та Амалія, та крихітне диво – внучечка Варвара. Театр – це сенс і ритм її стрімкого життя, яке, здається, не вписується у тихоплинність життя міста над Ужем У неї немає часу на ніякі інші хобі. Ось зараз живе у світі Мольєра. Скоро запросить в театр на прем’єру. Чи має улюблені вистави? І це не посміла її запитати, бо, здається, їй найбільше відповідають рядки Гейне: «Все, що люблю, люблю уже до віку». Ось так на Срібній Землі зустрілася з режисером Анатолієм Філіпповим і закружляла їх доля в ритмі танго, тобто першою спільною роботою стала постановка оперети «Танго для тебе» О.-А. та Є. Шерегіїв. Ця вистава, яка захоплювала чарами музики, наче затягувала всіх у вир – коло танку, тому художниця вибудувала світ вистави з безмежності кіл, які у вирі дії захоплюють у свої тенета, від вертикалі небес до горизонталі сіємиттєвості дії, у цій круговерті владарює сценічний костюм, який, за визначенням Олександра Таїрова, є другою шкірою актора.
Художник Емма Зайцева робить все, щоб акторам вдалося передати дух образу, зростися з ним. Здається, ще ніколи Закарпатський театр не бачив такої кількості костюмів в одній виставі. Це був справжній спалах натхнення і свята театру. Нагорода за цю роботу не забарилася – художниця отримала обласну театральну премію імені братів Ю.- А. та Є. Шерегіїв. Серед вистав, здійснених у співпраці з народним артистом України Анатолієм Філіпповим «Банкрот» за М. Старицьким, «Закарпатський вертеп- бетлегем» А. Філіппова, «Чорний дипломат» В. Селезньова, «Шампанського і карету» О. Галіна, «Сімейний уїк-енд» Ж. Пуаре, «Чого хоче жінка?» Г. Квітки – Основ’яненка, «Потрібен брехун» Д. Псафаса, «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Судний час» І. Козака, «Дорога до раю» Д. Кешелі, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Американська рулетка» О. Марданя, «Пограбування опівночі» М. Митровича, «Сватання на Гончарівці» І. Квітки- Основ’яненка, «Здравствуйте, я ваша тётя» Б. Томаса, «Малюк і Карлсон» за А. Ліндгрен, «Цвіт папороті» Ю. Чорі, «Турецька шаль» А. Горіна, Е. Яворського, «В Парижі гарне літо» О. Гавриша …
До кожної вистави художниця власноруч вибудовує макет, наче хатку, в якій всім має бути затишно. Всі макети напрочуд легкі та алегоричні водночас. Емма Зайцева володіє рідким даром для сценографів –умінням не захаращувати сцену зайвими предметами. Все завжди лаконічно і образно. У цій сценографії завжди є місце для режисерської фантазії і акторської імпровізації. Вона ментально поєднується з режисерами і вміє чути, ненав’язливо пропонуючи своє бачення майбутньої вистави. О. Саркісьянц, М. Погребняк, Ю. Дамберг, О. Зайцев, Т. Гарагонич, С. Гержик, В. Шершун, Є. Тищук, В. Палій, С. Архипчук, О. Мосійчук, В. Юрців, Ю. Мельничук – ось неповний перелік режисерів, з якими співпрацювала Емма Зайцева.
За кожним з цих імен стоїть неординарна творча особистість, яку треба зрозуміти і надихнути своїм мистецьким баченням. І хоча всі ці режисери дуже різні, здається, їх поєднує одна риса – вони неймовірно довіряють цій мовчазній жінці, знаючи, що її вишуканий смак ніколи не підведе, що вона завжди шукатиме найточнішого втілення задуму режисера. Ці щасливці, які мали змогу завітати на виставку «Ескізи життя», наче доторкнулися до найбільшої святині художника, зуміли відчути її справжність, її неймовірне тяжіння до правди. Її правда сповнена ніжності, її правда завжди несе свій знак – символ. Це може бути просто квітка – знак любові до свого краю, яка розквіте петриківським розписом у «Сватанні на Гончарівці», чи оповитий вишитими рушниками образ Богородиці у «Назарі Стодолі», білі простирадла стануть фортецею для бунтівних жінок у «Лізістраті» Л. Філатова.
Вона любить білий колір. Так білим серпанком огорне героїв вистави «Шампанського і карету», білим світом вибудує сценографію до вистави «В Парижі гарне літо…», наче чистий простір для народження малюнка. Простір для свого малювання вона знаходить завжди, навіть на найменших клаптиках малює ескізи і не зберігає їх, цих маленьких пташок натхнення. Навіщо? Ідея в голові зафіксована, завтра вже буде докладний ескіз, завтра будуть нові ідеї. А сьогодні я не можу відірвати очей від макету до казки «Дивовижна пташечка», де знайшлося місце для цитат з творів Марії Приймаченко, де дивоптахом розквітає душа художниці з ликом акторки античного театру, вона мовчить, навіть не усміхається, але так манить своїм світом, що з нього неможливо вирватись, в ньому хочеться залишитись і черпати натхнення у тужливій безнадійності цього світу…
Головне Фото Сергія ГУДАКА
Галина КАНАРСЬКА, театрознавець, драматург, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
