Простір, де стираються усі соціальні шаблони. Як фестивалили неформали на Шипоті
Під звуки барабанів, сопілок, бубнів та гітар посеред Карпат поблизу водоспаду Шипіт, що на Закарпатті, спалюють величезну ватру.
Щороку сюди приїздять охочі не просто відпочити, а й знайти нових знайомих під час неформального спілкування. Саме “фестивалем неформалів” зазвичай називають це кількаденне дійство. Офіційно ж він називається «Фестиваль Шипіт», пише Громадське радіо.
Посеред галявини у наметах живуть представники різних субкультур: хіппі, панки, растамани, металісти. Незважаючи на розмаїття, вони мирно співіснують.
Львів’янин Денис Афанасьєв приїхав на Шипіт увосьме. Стверджує, що фестиваль — приклад толерантності, поваги до інших людей та їхнього світосприйняття. “Тут ніхто ні з ким не б’ється. Всі один одного розуміють. Так, ти підтримуєш одну субкультуру, але це — твої справи, твій двіжняк і ніхто туди більше не лізе. Розумієш?”, — каже Денис, вибиваючи ритм на тамтамі.
Ужгородець Олександр Пензель — саме той, хто зі своїми друзями 26 років тому організував перший фестиваль на Шипоті. До того часу ужгородські хіппі їздили на зліт у Латвії. Але, з розпадом Радянського Союзу, кордони закрили. Тож виникла ідея знайти місце в Карпатах.
“Нас було приблизно шестеро людей. Ми там намалювали ще взимку такі запрошення примітивні. Там не було тоді ні інтернету, нічого. Розіслали в конвертах всім нашим знайомим тоді. Пройшло півроку. Ми приїжджаємо. Ми навіть не знали, чи хтось приїде. Ну от, ми приїжджаємо і так здивувалися, що тут приїхала купа людей. Ну, купа — це 100, може 150. Ну, і пішло-поїхало. Зараз уже 26-тий раз”, — розповів Олександр Пензель.
Фестиваль не має часових рамок. Хтось приїжджає на 1 день, хтось живе тут тижнями. Так само нема програми: тільки вільне спілкування, музика, позитивне світосприйняття. Єдина традиція полягає в тому, що в ніч з 6 на 7 липня всі мешканці тимчасового гірського містечка беруть участь у спаленні ватри. Її складають з дерев, що попадали.
В останні роки подивитися на все, що відбувається, на кілька годин приходять місцеві мешканці і туристи. А ті, хто має підприємницький хист, ще й непогано заробляють. Місцевий мешканець Василь працює таксистом. Проїхатися в його таксі від підніжжя гори до залізничної станції Волівця, а це — 20 кілометрів, коштує 300 грн. “Привозимо-відвозимо. Тут збирається від 5 до 7 тисяч осіб. Це на Івана Купала, з 6-го на 7-ме вніч. А потім уже хто залишається… Є такі, що цілу зиму тут”, — каже чоловік.
Збільшенню кількості приїжджих радіють і представники готельного бізнесу та власники приватних садиб. Вартість оренди однієї кімнати від 300 до 1000 грн на добу. Найчастіше такими послугами користуються іноземці, які приїжджають на фестиваль. Ганна Тітаренко розповідає, що інколи номери в її невеличкому готелі замовляють на рік наперед: “Ми працюємо уже 12 років, і до нас приїжджають дуже багато людей з-за кордону. І заздалегідь замовляють на це свято, на цей фестиваль. Років 4 або 5 одні й ті ж самі. Дуже багато людей з Чехії, з Німеччини. Були минулого року навіть з Австралії і з Лондона. Дуже їм тут подобається”.
Та більшість учасників фестивалю ночує все ж під відкритим небом у наметах. Міхаель Босс із Дрездена пояснює: тільки так можна відчути атмосферу цього місця. Міхаелеві — 51 рік. Останні 20 з них він щоліта приїжджає у Пилипець. “Атмосфера така гарна. І люди гарні. І природа. І це все разом — тут… Коли хочеш слухати музику, тобі потрібна гітара. І це цікаво для мене, тому що тут не організований фестиваль. Без реклами, без всього іншого. Тут люди, тому що вони хочуть сюди йти”, — поділився враженнями гість з Німеччини.
Учасники фестивалю наголошують, що тут неважливі гроші чи статус людини. Це — простір, де стираються будь-які бар’єри і соціальні шаблони. Тут на одному рівні люди різних вікових категорій, освіченості, достатку, географічної приналежності. Вони годинами можуть спілкуватися, не питаючи імен та адрес. Або ж навпаки — заводять тісні знайомства і вже співпрацюють у, як тут звикли казати, цивільному житті.
Ольга Павлова
