Які магічні обряди проводили закарпатці та чому відрізали покійникам голови
Демонолог Василь Король про босоркань, забобони та місцеву Лису гору
На Закарпатті існують безліч забобонів і лайок. Крім того, чи не кожному відомо про місцевих босоркань, які, як кажуть, живуть переважно в селах і знають масу замовлянь, можуть як допомогти людині, так і нашкодити. Історичні джерела описують закарпатську відьму Марію Рушковську, яку спалили ще в 1730 році біля першої в Ужгороді церкви, що була на території замку.
Отже, сьогоднішнім гостем прес-центру газети «Неділя Закарпатські новини» є людина, яка професійно знається на магії та закарпатських босорканях – етнограф, дослідник демонології і народної магії Закарпаття Василь КОРОЛЬ.
Під час «Недільних бесід» він розповів про найцікавіших міфічних істот, у яких вірили та навіть досі вірять наші земляки, лікувальну, любовну та шкідницьку магію, замкову містику і багато іншого.
Передусім розкажіть, будь ласка, що вас наштовхнуло на думку обрати таку неординарну професію?
Я жив у селі, дідусь і бабуся розповідали різні історії, які траплялися з їхніми предками, переповідали всякі міфологічні сюжети. Вони цікаві як молодшому, так і старшому поколінню. Тож ця любов до непізнаного і загадкового і стала стимулом для того, що я обрав у житті таку стежку.
Якось довелося чути вашу лекцію на тему любовної магії Закарпаття. Ви розповідали про страшні речі, від яких ставало моторошно. Чим є небезпечним цей вид магії?
Любовна магія користується досить великою популярністю в нашому краї. Про це можу заявити впевнено, оскільки спілкуюся з людьми, які займаються подібними речами, у народі їх називають ворожками. До них за послугами звертаються дівчата і жінки постійно. Таким чином вони хочуть покращити свою долю, знайти судженого, але перепробувавши різні традиційні варіанти, які не дали бажаного ефекту, вдаються до містичних. Різновидів як причарувати хлопця, чоловіка – дуже багато. Та здебільшого це має психологічний ефект. Невпевнена в собі дівчина стає більш сміливою, діє більш рішуче. Хоча серед видів любовної магії існують навіть шкідницькі методи, коли людина займається сильним психологічним тиском, аби вплинути на іншого. Утім на любовну магію навіть сьогодні є неабиякий попит.
Кажуть, що в нашому краї люди настільки люблять різні ритуали, що навіть у деяких селах по гриби вирушають після того, як прочитають замовляння. Що вам про це відомо?
Кожен вид господарської діяльності людини зв’язаний був у наших предків із якимось магічними діями. Це ж стосується і мисливців, рибалок, не лише шукачів грибів та ягід. Забобонів справді чимало. Деякі з них дійсно стосуються грибарів. Передусім – аби убезпечити свій похід у ліс і щоб повернутися звідти не з порожніми руками.
Кілька років тому ми проводили етнографічну експедицію в Ужгородському та Перечинському районах. Там вивчали апокрифічні молитви. Існує спеціальна апокрифічна література, яка пояснює подібні речі з позиції на межі міфології та християнства. Скажімо, подані оповідки про те, що Христос подорожував із Петром і з ними відбуваються певні події, які пояснюють окремі явища. Для прикладу, появу грибів пояснювали тим, що святий Петро їв білий хліб, ламав скибки і кидав їх під кущі і з них виросли білі гриби. Такі ж пояснення є й до інших рослин та тварин. Допитливі діти завжди розпитували щось батьків, дідусів, бабусь, їм розповідали такі історії деякі з них навіть записували.
На Закарпатті досі існує багато забобонів. Які були найвідомішими раніше, що вам відомо про їхнє виникнення?
Забобони справді є навіть сьогодні в кожній професії. Це – неписані певні правила, яким намагаються слідувати, аби діяльність, яку виконує людина, була більш ефективною, мала позитивний характер. Крім того, існують і загальні забобони, які можуть стосуватися будь-кого. Наприклад, чорна кішка, що перебігає дорогу. У цьому контексті вона вважається однією з іпостасей, одним із зооморфних проявів нечистої сили. Відповідно, будь-який контакт із нею, або з місцем, де вона пробігла, вважалося, що може негативно вплинути на людину. Тож коли немає варіанту піти іншим шляхом, люди кидають спочатку камінь, ніби він першим перейшов те місце і забрав на себе весь негатив, і лише так ідуть самі.
Так само, коли дорогу хтось переходить із порожнім відром, мовляв, не поталанить. Або ж інші навпаки це намагаються перекрутити на свій бік і кажуть, що в порожнє відро більше поміститься і це на успіх.
Щодо вуличних забобонів, то люди надають різне значення зустрічі зі священиком, або сажотрусом. У сучасному світі такі речі формують і ще більше підсилюють віру в передсуди.
А що скажете про перехрестя? Там, аби нейтралізувати дію темних сил, досі встановлюють хрести.
До перехресть завжди ставилися обережно, на них нічого не будували, оскільки вважали, що є таке поняття в демонології, як путник, або межівник – нечиста сила, яка ходить дорогами чи межами, тож якщо йому перегородити шлях, він буде злитися і може наробити лиха. Взагалі існувала заборона на будівництво хати на межі, на дорозі. Є навіть оповіді, коли в лісі, де стежку не дуже помітно, бо вона заростає, ставили якусь колибу, скажімо, коли йшли косити, певні міфологічні істоти, наприклад, на гуцульщині це красні або лісні, могли прийти і відкинути людину. Спочатку вони просили, аби їм дали дорогу, але якщо на це не звертали уваги, то могли навіть «потяти», тобто завдати такий негативний вплив, який міг спричинити смерть людини. Тож цього уникали.
Що ж стосується перехрестя, то його використовували для різного роду магії. Наприклад, існує лікувальна магія, коли хвору людину обмивають, знімають із неї негативний вплив, а воду виливають на перехрестя. Є також забобон, що гроші з перехрестя піднімати не можна, бо таким чином хтось відкупився від хвороби. Для цього брали монетку чи банкноту, нею обводили довкола хворого місця і приповідали при цьому певні слова. Так само використовували золоті речі, якщо захворювання серйозне. Потім це викидали на перехрестя. Суть полягала в тому, аби свої проблеми передати комусь. Якщо річ комусь сподобалася і він її підібрав, то разом з нею забирав і хворобу. Існує навіть приповідка, «Такий як Благовісникова мітла». На свято Благовіщення робили спеціальний обряд, під час якого абсолютно новим віником обмітали будинок, збирали сміття і відносили на перехрестя, залишаючи там з відповідними словами. Людина, яка цього не знала і забирала мітлу, разом із нею брала собі в хату і ваду, сварки, усякі негаразди.
Тому з перехрестя намагалися не лише не брати собі взагалі нічого, але й не стояти, не затримуватися там довго, аби не підчепити проблеми.
А як захищалися і захищаються закарпатці від негативного впливу темних сил?
Однин із найкращих видів захисту, як мені розповідали респонденти – не вірити в це. Якщо людина у щось не вірить, то воно її і не чіпає. Але в більшості закарпатців, які виховані на містичних розповідях частина віри усе ж є. Це передалося від пращурів, від спілкування з бабусями, які жили в селах. Тому зараз багато хто носить червоні пов’язки. Їх на багатьох місцях продають в Ужгороді. Їх одягають навіть на кішок та собак. Також чіпляють на себе булавки. Багато з тих людей, з якими я спілкувався, розповідали, що носять майки,спідню білизну навиворіт. Це має глибокі корені, серед багатьох слов’янських народів існував звичай, що коли людина заблукає в лісі, треба одягнути на себе вивернутий кожух чи іншу річ, правий черевик на ліву ногу і навпаки, аби зняти чари того, хто її «водить». Це також спосіб захисту. Також насипали трішки в кишеню маку самосіву, або освяченого на Маковея, або носили з собою трохи часнику, що був оберегом і від змій у лісі, і від міфічних персонажів. Насправді перелік засобів захисту надзвичайно великий.
Аби ж захиститися від недоброго ока, коли бачили ворожку, просто складали дулю і руку ховали в кишеню й таким чином проходили повз людину. При застіллі, якщо було якесь, скажімо, весілля, клали ногу на ногу. Хлопці, аби їх не приворожили, непомітно столовими приборами хрестили їжу, якщо їли вдома у дівчини і підозрювали, що вона може на них вплинути за допомогою магії.
Крім того, біля себе наші предки носили цвяхи, різне зілля.
Раніше в селах існував цілий культ захисту корів від відбирання молока. У деяких населених пунктах це збереглося досі. Що ж це за обряди?
Відбирання молока у корів приписували відьмам та різним міфологічним персонажам. Як же його могли відібрати? Обряд проводили на певні календарні свята, скажімо, на Юря, Івана. Для цього ворожка на дорозі, на якій мала проходити череда, зав’язувала у маленьку ганчірочку дрібку солі. Корова проходила, тоді вона забирала сіль і додавала її в їжу своїй корові, примовляючи певні слова. Також могла брати сліди, сушила в порошок і також згодовувала власній худобі. Цікавий варіант я записав у Марамороському повіті Румунії. Жінка знімала з себе нашийну прикрасу і ховала її під місток. Коли пройшли корови або вівці, забирала її і таким чином відбирала молоко. Або вранці на Івана Купала босорканя йшла на поле, де на обіднє доїння збиралися корови, зі скатертиною збирала росу. Скатерть просто тягнула за собою, на ній збиралася роса і вона викручувала її в дійницю. Так само давала з певними примовляннями це пити своїй корові. Є цікаві розповіді, коли люди, що не є професіоналами, десь щось почули і пробували повторити. Тож забираючи молоко для своєї корови вони, наприклад, у замовлянні правильно казати «беру пожиток, але не вшиток» одне з ключових слів замінювали на «вшиток». Після цього, як розповідали респонденти, повернувшись додому вони бачили у стайні вже 10-15 сантиметрів молока, що витекло з вимені корови. Але тварину починало роздувати і вона могла загинути. Не знаючи, що робити, вони зверталися до ворожки і вона радила набрати того молока, принести на місце, де воно забиралося, там вилити його і віником відмітати це молоко у різні боки, приповідаючи: «Беріть собі своє молоко». Тобто, його потрібно було повернути.
Існує також обряд доїння із рогу, що може символізувати своєрідний ріг достатку, який закручували у спеціальний отвір у хліві і після того, коли жінка промовляла певні слова, із нього текло молоко в дійницю, або доїли з ножа, коли замовлений ніж забивали у дерево і якщо з нього текло молоко.
Та якщо способів забирання молока було багато, то повернення його – ще більше. Буквально в кожної ґаздині існували свої прийоми. Та все ж у більшості респонденти казали, що молоко у корови на язиці. Тобто як накормиш тварину – те й будеш мати. Хоча були й інші приповідки. Скажімо: «Хто знає шептати, той буде мати що й хлебтати». Тема страшенно глибока. І пекли підкову, і носили дійне молоко у відхожі місця… Навіть зараз у Рахівському районі коли йде зменшення надоїв молока, там з молоком, сіллю та отавою господині ідуть до священиків і вони читають спеціальні молитви, а коли повертаються додому це дають коровам, вірячи, що молоко повернеться. Це – жива традиція, і церква забирає від ворожок на себе певні функції.
До інших домашніх тварин також застосовують якусь магію?
Якщо брати верховинців, то для них корови, коні, вівці, кози відігравали життєво важливу роль, оскільки там домінував скотарсько-землеробський комплекс господарювання. Тому для них худоба була однією з основ виживання. Тож будь-яка загроза життю та здоров’ю тварин сприймалася як катастрофа. Якщо молока корова давала менше, люди нічого не чекали, одразу починали використовувати весь набір магічної практики. Якщо починався падіж худоби, це приписували впливу відьом та упирів. Доходило до того, що могли відкопувати недавно померлих людей яких відносили до категорії упирів. Таким покійникам протикали кілком із осики серце або відтинали голову, чи перевертали вниз обличчям у домовині… бо вірили, що це – дводушники. Ці обряди звичайно проводили потай і вони дожили до кінця ХІХ ст.
Люди гадали, що у дводушника, який помирав, була й інша неупокоєна душа, яка починала шкодити живим. Їм приписували і засухи, і різні стихійні лиха.
Також для наших земляків мали значення кури, тож вони були переконані, що босоркані можуть відібрати від них несучість. Тому аби кури добре неслися, трималися разом, півень не ходив від своїх до чужих курок, господині на Святий вечір кормили їх із кільця або обруча з діжки, куди насипали зерно і промовляли певні слова. Це промовляли дуже тихенько і коли кликали їх, не казали: «Тю-тю», щоб не почула сусідка чи людина, яка хотіла наворожити, бо якщо вона почула і промовляла своє замовляння, могла їм наробити лиха, відібрати несучість.
Щодо свиней мені замовлянь не зустрічалося, оскільки колись вдома свиней не утримували масово, вони не їли таку їжу як зараз, а шукали собі в лісі жолуді, букове насіння та викопували корінці. Усі свині тоді були спортивними, а не такими жирними, як тепер. У одному з сіл області мені поталанило побачити ще таких свиней, яких виганяли в ліс і вони просто паслися, доречі людину яка їх випасала називали кондаш.
Зараз на Хелоуїн в Ужгороді проходить парад нечисті. Чи було щось подібне раніше?
Ні. Не було. Взагалі наряджалися нечистою силою лише на Різдво під час колядування, оскільки вірили, що саме в цей день нечисть не має сили. Загалом якщо протягом року існувала заборона на виклик потойбічних сил, то на Різдво можна було прикликати чорнокнижника, Арідника, гонихмарника, що насилав грозу. Його кликали на вечерю, але він не мав сили прийти. Таким чином людина ніби діставала владу над ним влітку, коли треба було відігнати бурю. Тобто, нечистю в інші дні наші земляки не наряджалися. А зараз це просто рекламна індустрія основою якої є великі об’єми продажів.
Відомо, що закарпатці вміють дуже колоритно лаяти. Які були раніше прокльони, що бажали наші предки тим, хто їм не подобався?
Раніше люди намагалися дуже стежити за словами, не казати зайвого, поганого, оскільки «паскородити», тобто матюкатися вважалося ознакою поганого тону. З одного боку лайки вважалися гріхом, а з іншого у громаді таких людей зневажали, вони не мали великого авторитету. Хоч до них ставилися й поблажливіше, як до п’яниць, але все одно сторонилися. Їх рідко коли обирали старостами села. Крім того, вважалося, що людина, яка виголосила прокльон, і якщо той, кого прокляли був невинним, то все зло падало на того, хто проклинав. Як казали в народі «Пусті слова не йдуть в небеса».
Якщо говорити про лайки і матюки, то вони поширились на Закарпатті уже після приходу «визволителів» з Росії. Тоді почали вживатися різні форми прокльонів із акцентом на геніталіях, почав згадуватися родовід по жіночій лінії. А в давніші часи використовувалися фрази типу: «Хижу би за тобов замели», «Йди до галиби», «Гутта би його вбила». Тобто, напряму те, чого бажали, не говорили. Наприклад, вислів про підметену хижу означав насправді смерть, адже хату замітали за покійником. Щодо галиби, то це на Міжгірщині було таке зіллячко, яке клали покійнику в труну. Про гутту було більше значень, але у більшості випадків означало задушення. Чому? У старих хатах були печі, а до них труба, як казали, цівка, яку на ніч затикали ганчіркою, аби тепло не виходило. Якщо вогонь не догорів, то димом можна було задушитися. Тоді казали, що їх гутта вбивала.
Загалом таких прокльонів було насправді багато.
Також колись мені розповідав дід про людей, яких називали знаючі або непрості. Вони оволодівали певними таємничими знаннями. І одним із таких знань був точний час, коли якщо щось промовити, то це обов’язково збудеться. Але люди необізнані про цей день не знали, тому намагалися не клясти. Так от. Якось один з таких знаючих людей хотів побачити, як це діє. Для цього вибрав одну жінку, яка постійно лаяла своїм дітям. Казала, що аби їм очі повискакували, аби посліпли та інше. Він дочекався того дня і відповідної години і пішов до неї. Жінка ж спокійно щось собі робила і нікому нічого не казала. Той чоловік чекав-чекав, а час був обмежений, якщо вона, як він гадав, нікого не проклинатиме, треба буде ще рік чекати, аби перевірити ефект. Тож він не витримав і спитав: «Чому ж ти дітям не лаєш, щоб посліпли?» Жінка подивилась на нього і сказала: «Аби ти осліп!». І за легендою він справді втратив зір.
Якщо для закарпатців чорна кішка – символ невдачі, то що можна сказати про змій.
Біля будинків наших предків часто жили змії. Була, наприклад, як її називали телекова або хижна змія. Є оповіді, що в закарпатців часто змії їли навіть із дітьми із однієї миски чи пили з ними молоко. Вужів не боялися, вони ловили мишей і були помічниками в родинах, їх навіть кормили молоком, наливали для них свіжого надоєного в мисочку. Подібні розповіді я ще досі фіксую в Рахівському районі.
Скоріше негативно ставились до жаб, бо вважалося, що їх можуть наслати відьми, навіть самі босоркані можуть перетворитися на жабу. Якщо прийшла на обійстя велика коропаня, або як ще її називали ропуха, цього боялися найбільше. Їх посипали і сіллю, і гранню, і прикривали їх посудиною. Вірили, що за жабою прийде ґаздиня. Сама ж жаба нібито могла проникнути у хлів і відбирати молоко від корови. Це ж приписували і чорним кішкам. Також вважали, що відьма могла перетворитися у колесо і закотитися у хлів.
Для чого закарпатці закопували на городах та підкидували іншим зміїну шкіру, курячі яйця.
Зміїна шкіра часто використовувалася як оберіг. Зокрема, на полонинах, коли пастухи випасали овець та корів, підвішували зміїну шкіру, яка мала вберегти стадо від укусів змій, як казали самі пастухи аби «ґава» не поцілувала у вим’я.
Закопували ж частіше варені яйця. Відьма, щоб навести лихо, варила їх вночі і приповідала, що як із вареного яйця не буде нічого рости, так із ниви такої то людини нічого не виросте. Могла закопати або одне яйце, або кілька навхрест в різних частинах ниви.
Звідки взялася віра в упирів? Що про цих було відомо закарпатцям?
Упирями вважали людей непростих, які мали контакт із нечистою силою. Таких часто називали дводушниками, упирями. Але відьмою або упирем можна було й народитися. За життя про це людина могла навіть не підозрювати, а ставати такою після смерті. Тоді вона ходила поміж живими і шкодила їм. Тому люди намагалися їх знешкодити. Цікавою є легенда про упиря, яку мені вдалося записати нещодавно в селищі Ясіня. Передаю вам її мовою оригіналу: «Мав хлопец дівчину, тай возьмили його в армію, то давно брали на довго. А дівчина ся залюбила, але хлопец пішов у армію та мусіла ся віддавати хто брав. Но тай уже було весіллє уже за другого ся віддавала. Тай раз приїхав тот її наречений, а тот тото був опирь, але я вже тепер таке не чую аби десь казали. Шо тот її перший наречений був опирь, та вмер десь там в катунах, відтак прилітає на кони, а вна віддаєсьи, тай каже їй: «Ходи зо мнов». «Но та куди, бо я ся віддаю, вже за другого, тебе не було, я мушу віддаватися». «Тікаймо». А їй подарили були звій полотна, а то коло неї було тай вона з тим пішла. Тай сіли на конє полетіли, всі ждут, нема тай нема, всі шукают, нема нігде. Прилітає хлопец на цвинтар, тай каже їй лізь на перед у яму. А вна каже: «Йой бітко шмагренько, та лізь ти наперед, я зараз залізу». Тай вона борш тото полотно розмотала та прив’язала до яблінки аде там на цвинтарі, тай давай тікати відти, напудилася вже. Прибігає у хату якус, там була колоу у цвинтарі хата, така порожна шо не було нічого лиш кури в хаті були. Тай вона борщі залізла, а там лежить чоловік мертвий на валубі, а вна на піч вілізла. А там була жердка, тай там на печи сидить, тай тот тьих, тьих тото полотно а вна не йде, а він за нев. Тай то він лиш до якихось часів може бути, має силу ходити. Тай она там на печи, а тот прийшов під двері, тай каже: «Пусти мертвий мертвого мемо ловити живого». А сесь із валуби встає, а там були якісь лишки висіли, а вна усе у того мертвого верже лишков, а тот упаде. Но та так доти метала тото, доти метала тай тот не годен бов зайти у хату, бо тот мусів го пустити. Но тай уже прийшло, бо там були кури, тай вона віметала всі лишки, вже не було нічого. Та напудилася але там були кури, тай когут запіяв, та мертвий упав на валубу, тай і всьо. Но тай вона, сирота, вже стала днина, та вна не знала вертатися, та хто знає коли, тай як приблудилася дома».
Який з районів області вважається найбільш пов’язаним з магією? Де найбільше босоркань і чому?
В горах такі вірування консервуються, люди там більше тримають худобу і більше вірять у містичні речі. Якщо приїхати в таке село і початим говорити з жінкою, яка має худобу, то часто з’ясовується, що від неї і з одного боку від хати живе босорканя, і з іншого, й вони відбирають молоко у її корови. Хоча, звісно, є люди, які займаються подібною практикою і допомагають своїм односельцям, які також у це вірять. Але зараз відбувається все більше комерціалізація таких стосунків. Колись за магічне лікування було заборонено брати гроші. Вважалося, що таким чином можна перекупити собі хворобу, бо якщо баїля людину навіть не вилікувала, та взяла гроші, то з ними і її хворобу собі купила. Часто не брали грошей та подарунків навіть за шкідницьку магію через те, що вважали, що таким чином гріх за заподіяну шкоду беруть на себе. Наприклад, у любовній магії, коли любаска хотіла відбити чоловіка від жінки, застосовувалася спеціальна заговорена жаба, якій потрібно було відкусити голову. Тож ворожка це не робила, а давала тій жінці: якщо хотіла, хай відкушує… Тож і гріх залишався на ній, бо формально вона «вбиває» свою суперницю . Зараз же відбувається комерціалізація магії і плату беруть за все, існують навіть прейскуранти на певні види послуг.
Якщо в Києві існує Лиса гора, де збиралися відьми, чи були в нашому краї такі місця сили чи ритуальні?
Подібні місця існують і в нас, про них можна говорити довго і багато. Із ними пов’язують також певних демонічних персонажів, які там збираються, мають свої ігрища. Наприклад, вважали, що повітрулі мають свої городці, де ростуть найкращі в лісі квіти, збираються на пагорбах, які називають Ігровища, Повітрулин верх. Люди боялися зривати квіти їхні, оскільки вважали, що в них є господарка, яка розсердиться і могла щось наробити, скажімо, водити людину. Такі ж місця мали і босоркані. Могли, наприклад, босоркані з одного села збиратися в одному місці, а з іншого – в іншому. Були ж місця, де збиралися босоркані з великих околиць, одним з яких є гора Маковиця, де за народними переказами сходяться 12 хуторів, тобто межі 12 сіл і там збиралися босоркані.
Який з закарпатських замків має найбільш містину славу і чому?
Усюди, де є замок, для того регіону він є наймістичнішим, із кожним пов’язано багато оповідей та легенд. Зараз старовинні легенди важко вже відшарувати від тих, що стверені сучасними туроператорами, бо для того, щоб заманити якомога більше туристів, створюється міфодизайн певного місця з туристичним потенціалом. Тобто кожен замок та його околиці зараз «заселені» незліченою кількістю персонажів. Найкраще таку інформацію черпати зі старих видань. Скажімо, про Поган Діву, що жила в Невицькому замку і мучила важкою працею людей. Загалом усі фортеці зводилися на крові та сльозах наших предків, тож ореол нечистого проклятого місця можна приписати більшості замків нашого краю.
Деякі магічні дії пов’язані з кладовищами. Розкажіть щось про них.
Звичайно, перша асоціація з кладовищем – це смерть. Тому більша частина обрядів і була пов’язана з відходом у інший світ. Існував, приміром, такий звичай, що коли викопували яму небіжчикові, старалися це робити або в день похорону, або якщо через певні обставини копали раніше, то перед похороном, як казали, «на одну лопату» ще знімали шар землі. Чому? Бо в яму могли кинути фотографію чи речі якоїсь людини, яку хотіли разом із покійником поховати. Тобто вірили, якщо чиїсь особисті речі закопають разом із небіжчиком, людина буде швидко сохнути і незабаром помре. На цвинтарі також певні ритуали відбувалися на могилах самогубців, дводушників . Так під час засухи витягали дерев’яний хрест із могили самогубця, прив’язували до нього мотузку, яку чіпляли до берега, а хрест клали у річку. Але якщо з якихось причин мотузка розв’язувалася і хрест плив по воді, то після цього, як розповідали мені інформатори, могла бути дуже велика буря.
Які найстрашніші обряди проводили наші предки?
Навряд чи щось може порівнятися з тим, коли невелика група людей ішла на кладовище, відкопувала могилу, якщо вірили, що там упир. Хіба не страшно, коли покійнику відрубують голову, перевертають його обличчям донизу, або взагалі спалюють. Думаю, що навряд чи щось може конкурувати з такими діями. Зараз, на щастя, такого вже немає. Та й раніше це робилося таємно. Хоч священики про це знали. Але треба зрозуміти, в якому вони перебували становищі. Вони абсолютно залежали від громади. Якщо громада була переконана, що там щось є, вони нічого не могли вдіяти, навіть якщо дуже впиралися, люди все одно вночі, робили своє, а священика могли попросити на вихід. Тому священики здебільшого не втручалися в подібні справи і просто подавали вигляд, що нібито вони нічого й не знають.
Чи доводилося колись спілкуватися з закарпатськими босорканями, баїлями, з людьми які займаються магією?
Регулярно. Я ходжу на польові етнографічні дослідження, тож роблю це постійно. У 2017 році ми були в експедиції на Рахівщині і там відшукали дев’ять жінок, що займалися магією. Вони розповідали багато цікавого, ми записували від них замовляння, фіксували цікаві речі про обряди. Насправді робота в них досить важка. Передусім – вони, аби діяли їх замовляння регулярно тримають піст у понеділок, середу, п’ятницю – як мінімум, окремо постять 12 п’ятниць у році, коли п’ють лише воду. Старше покоління за свої знання і допомогу не бере плату, а молоде не хоче цього вчитися. Хоча неписаний кодекс поведінки баїлі тримається утаємничено. Знання передаються лише на Святий вечір. Та, хто передає знання, сідає з ученицею на поріг і розповідає їй замовляння, а вона має слухати і запам’ятовувати. Хоча існують винятки, коли баїля хоче передати знання, бо за один день у році багато що зробити не можна. Тоді коли вона лікує, посилає когось за ученицею, аби вона слухала і бачила, як все відбувається. Це називається вчитися на слух, вона ніби підслуховує замовляння, це робиться для того аби із знаннями не передати і силу, її баїля передає перед тим, як помирає. Існував і ряд правил – старший міг учити лише молодшого від себе.
Чому так багато магічних дій пов’язано з церквою? Як можна вірити в Бога, ходити в церкву і ворожити? Як це можна пояснити?
У церкві могли виявити, хто з прихожан – босорканя. Існували спеціальні обряди, аби впізнати таку людину, адже візуально вона була чи є простою жінкою з села. Аби виявити хто це, бо люди боялися, що від корів відберуть молоко, проводили певні дії. Скажімо, брали в рот спеціальний часник і ставали біля виходу. Вважалося, що відьма вийти не зможе. Або громову тріску – магічний предмет, тобто шматок смереки, у яку вдарив грім, що відколася від сучка. Він мав містити отвір всередині. Тож цю тріску обтісували і на Святий вечір чи на Великдень можна було стати в церквиій дивитися через неї. Люди вірили, що через громову тріску можна побачити, хто з жінок босорканя. Але після того, як їх викрили, треба було втікати, бо відьма могла нашкодити. Для цього брали з собою мак самосів і насипали його на землю за собою. Гадали, що босорканя його збиратиме і людина могла втекти.
Застосовували для викриття відьом ще й ложку-варіху, з якою мішали 12 страв на Святий вечір, або спеціальний стілець та багато іншого. Із цими речами на Святвечір ішли на службу.
Також гадали, що коли на Святий вечір відьми заходили до церкви, то цілували замок, аби двері від хлівів їм легко відкривалися, казали, що вони хапають священика за ризи, аби взяти собі від нього силу. А ще ввірили, що коли відьми заходять до церкви, дуже низько кланяються, бо їм заважають роги зайти.
Повішеники, утопленики. Чому на цвинтарях ховають їх окремо? Чи є якісь повір’я, пов’язані з людьми, які померли не своєю смертю?
Так. Є таке. Особливо це стосується повішеників, оскільки важко встановити, чи людина сама втопилася, чи ні. Як йдеться у закарпатській фіґлі: пішов чоловік вішатися, та завісив мотуз на сухого конаря, який відламався і він упав у річку, тож там барахкався, важко виліз на берег і каже: «Через дурноє вішаня малом ся не втопив».
Тож після суїциду покійники вважалися нечистими і їх ховали за межами цвинтаря. Взагалі їх боялися. Тому навіть зараз практично повсюдно в селах ще жива традиція, коли тих, хто добровільно пішов із життя, ховають окремо. Коли проходять біля такого місця, де сталося вбивство чи самогубство, кидають камінь або гілку. Це – ніби символічний відкуп з одного боку і архаїчний обряд символічного спалення, бо коли багато гілок назбирається, їх підпалювали.
Щодо потопельників, то я зафіксував цікаву дитячу гру, яка називається «Потопець». Коли діти чекали худобу з пасовища, яку треба було гнати додому, бавились. За допомогою лічилки вибирали з-поміж себе одного, якого називали потопцем. Він ставав у центрі дороги, а всі інші ділилися на дві групи і ставали з двох боків. Під час гри вони ніби намагалися перейти річку, а потопець їм не давав цього зробити. Коли під час перебіжок він хапав когось, то ця дитина ставала потопцем, а той, хто ним був, звільнявся і йшов до інших дітей. Це частково пояснює, чому потопельники тягнуть до себе інших, тим самим вони намагаються звільнити свою душу . У віруваннях він прив’язувався до того місця, де загинув. Тому на тих місцях, де траплялися такі випадки, заборонялося купатися, казали, що потопельник затягує під воду. А на певні свята, наприклад Іллі, Русалля взагалі заборонялися заходити у воду. Також на Здвиги, наприклад, заборонялося йти у ліс, оскільки вважали, що там змії сходяться.
Загалом є таке повір’я, що на це свято змії збираються у лісі. Після цього можна знайти пацьорку – зміїний камінь, або дірявий камінь, а хто його відшукає, матиме всього вдосталь і стане царем змій. Це характерне для всього Закарпаття. Мені розповідали, що бачили, як кубла скручуються, хтось бачив пацірки, хтось їх навіть має у себе, використовує у лікуванні. Цю легенду описує ще Пліній старший. Тож він зазначає, що ще тоді, у часи Римської імперії люди вірили, що в певні дні збираються змії, дують слину і вона швидко застигає, стаючи каменем. Хто ним заволодіє, тому він стане оберегом. Тож ті хто його здобували носили із собою.
Чи можуть духи повертатися і контактувати зі світом живих?
Є також розповіді про те, що в певні свята таке відбувається, що мерців відпускають на певний час, аби вони подивилися, як живуть їхні нащадки. Це так звані чисті покійники. Також мені розповідали про те, як жінка за чоловіком сильно побивалася після його смерті. Таке характерно для всього Закарпаття. Тож чоловік, бачачи страждання дружини, прийшов з того світу до неї і жив з нею, ділив ложе, допомагав по господарству. Але вона через контакт із мертвим почала сохнути. Тож у нас існував спеціальний обряд, який вона провела, аби не померти. Коли мав прийти чоловік, то їй порадили, аби вона почала розчісуватися. Він спитав, чому вона це робить. Дружина відповіла, що йде на весілля. Чоловік поцікавився, до кого. Вона сказала, що брат сестру бере. Він сказав, що таке може бути і пішов. Наступної ночі все повторилося. Жінка відповіла, що батько дочку бере. Він знову сказав, що й таке може бути. Третьої ночі вона відповіла, що кум куму бере. Та чоловік заперечив, що такого бути не може. Вона ж сказала, що як не може кум куму брати, так не може мертвий до живого ходити. Після цього він уже не мав сили приходити. Чому, для прикладу, брат може одружитися з сестрою? Бо трапляється, що між батьками бувають позашлюбні зв’язки. Так само і з батьком та дочкою. А от кумів між собою священики, в ті часи, не могли повінчати, бо вони між собою є духовними родичами.
Які вам відомі повір’я про новонароджених дітей, яких не встигли похрестити?
Дітей, що померли до хрещення, називають по-різному: замітчата, збіглята, збіглеї, старчата, страдуші, потерчата. Раніше це були немовлята, які не скуштували маминого молока і не дістали імені й померли. Пізніше – яких не встигли похрестити. Символічно для таких дітей проводили символічне хрещення і ховали їх за всіма канонами, аби вони не перетворилися на демонологічних персонажів.
Вони нібито згодом, якщо до 7 років їх ніхто не похрестив, могли ставати повітрулями. Сам термін різниться в залежності від етнографічної групи. Вважалося, що якщо хтось похрестить таку дитину – страдча, то йому прощався один із гріхів.
Колись якщо дівчина народжувала поза шлюбом, вона вважалася покриткою, а дитя – байстрюком. Це було тавром і для родини, і для неї, її ніхто заміж не брав, уникали з такими кумуватися. Тож аби не мати таку страшну репутацію, дівчата зверталися до послуг жінок, які «зганяли» дітей, тобто робили штучне переривання вагітності. Таких дітей ховали в віддалених місцях, подалі від людей, тож гадали, що вони ходили і просили собі ім’я.
Тому коли чули плач (казали, що збіглята плачуть), брали або хустку, або якусь матерію, навіть відривали рукави від одягу і кидали йому крижму, місце хрестили й казали: «Якщо ти дівчина, будь Марічкою, а якщо хлопець – будь Іваном», або «Якщо ти дівчина – будь Євою, а якщо хлопець – будь Адамом». Або ж потрібно було називати імена, яких не було в родині того, хто «хрестив» ту дитину.
Тож до семи років, якщо дитину не похрестили, вона просто плакала, а після цього віку переходила в розряд демонологічних персонажів, які могли шкодити людям.
Розкажіть про себе, як про людину. Які маєте захоплення, чим займаєтесь у вільний час, що читаєте?
Раніше займався стрільбою з лука, поки наша закарпатська федерація не припинила своє існування. Свого часу завоював у цьому виді спорті срібло на Кубку України. Зараз, у вільний час, стріляю з лука на власному городі, це для мене своєрідна медитація, адже вдалий постріл потребує звільнення від зайвих думок, так званий постріл з пустоти. Також мені подобається грати в шахи, але як любитель, стежу за шаховими подіями у світі. Читаю фахову літературу, звідки черпаю для себе багато корисної і цікавої інформації.
Із закарпатських авторів читаю Петра Мідянку, Мирослава Дочинця, а також поезію наших земляків, яка мені трапляється. Із праць, які читав нещодавно – Клауса Шмідта «Вони будували перші храми» , де йдеться про унікальний храмовий комплекс Гебеклі Тепе збудований в кінці мезоліту.
У вільний час разом зі своїми друзями люблю подорожувати горами. Ми беремо рюкзаки, шашлично-картопляний набір і відправляємося на природу. Це і цікаво, і корисно, можна і побувати десь серед лісу, і добре відпочити з друзями дитинства.
Хоча насправді подорожую часто, для мене звичні польові дослідження у різні куточки Закарпаття, під час яких спілкуюся з надзвичайно цікавими особистостями, оскільки моїми респондентами є переважно люди похилого віку, які прожили вік і багато знають, від яких дійсно можна почерпнути життєву мудрість.
Поділіться веселою історією з життя, яка запам’яталася найбільше.
Розповім про почуте. Перший випадок відбувся в радянську епоху. Був сухий закон. Тоді боролися з алкоголізмом, п’янством і самогоноварінням. Звичайно, багато хто варив. І одні сусіди, які пильно дивилися, аби хтось не розгаздувався, подали сигнал відповідним органам. А там у тих людей, на кого доклали, були друзі, які попередили їх, що прийде перевірка і вони навіть знають куди що вони поховали, порадили щось робити, аби все було добре, бо шукатимуть, поки не знайдуть. А господар наварив самогонки і закопав бутлі на межі. Тож очікуючи на незваних гостей він перелив самогон у діжки, а в ті бутлі налив воду. Прийшла комісія: дільничний, сільський голова, голова колгоспу… вони почали шукати. Знайшли одразу. Викопали. Взяли стакан і вирішили на місці провести дегустацію. Налили, випили, а то ж вода. Сільський голова здивувався і спитав, чому закопаною була вода. А чоловік каже: «У нас дідо був дуже великий босоркун. А воду, коли помиють покійника, який був не простою людиною, а чорнокнижником, не можна виливати одразу. Її треба зберігати і виливати маленькими частинами. Тож ми розлили її в бутлі і тепер потрошку виливаємо». Комісія пішла плюючи і більше до нього ніхто ніколи не приходив з перевіркою.
Інший випадок про козу. Це реальна історія, яка трапилася в Тур’я Реметі. Там у селі, неподалік від меморіальної таблички Федору Фекеті розташовано цвинтар. Колись він відділяв нижню частину населеного пункту від верхньої. Тож люди, щоб зрізати дорогу, часто йшли додому якраз через кладовище. Одного разу там мав бути похорон, гробарі викопали яму і пішли, щоб на інший день докопати її. А чоловік напився у корчмі і вирішив піти через цвинтар. Але було вже темно і він впав у яму. Люди чули, що хтось кричить, але не звертали увагу, що знали, що п’яний. А чоловік лармував-лармував у своїй пасці, почав робити спроби вилізти… і враз хап руками, а там – роги. Хап нижче – борода. Боже! Як він перелякався! Хап за ноги – копита… Думає, все… чорти, потрапив у пекло. Потроху почав тверезіти, пригадувати всі молитви, які чув у дитинстві, молитися і обіцяти, що якщо вибереться звідти не буде ні пити, ні курити, одним словом встиг пообіцяти Богу за спасіння багато. Домолився до того, що заснув. Уранці прокинувся, бачить – коза біля нього. Вона, бідна, також потрапила до пастки випадково. А вночі теж перелякалася, коли він її хапати почав і з переляку мовчала. Тож чоловік почав знову кричати. Люди вже йшли на роботу і почули його. Один почав наближатись, був туман і видимість була поганою. Біля ями знайшов мотузки, якими обв’язують домовину, коли її опускають і подав одну з них чоловікові, аби виліз. Та він собі подумав, що спочатку врятує козу, бо якщо сам вилізе, то її як витягнуть. Тому прив’язав її до мотузки. Коли у напівсутінках той, що почав витягати, побачив роги, мало не знепритомнів, від страху, із кладовища втік, а іншим розказав, що там чорти лізуть з пекла. Тож врешті-решт той нещасний самотужки вибрався з ями та витяг козу. А про історію у селі згадують досі.
Марія ПИЛИП, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
