Римма Зюбіна: «Улюбленим місцем в Ужгороді є вікно моєї квартири на Петефі»
Відома закарпатська акторка розповіла про те, чи буває мистецтво без політики, що вона вважає справжнім успіхом та про наше кумівство
Щедра на таланти закарпатська земля дала світові багато відомих особистостей. Ужгород пишається тим, що саме тут народилася акторка, яку знають далеко за межами України – Римма Зюбіна, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Вона – двічі лауреатка найпрестижнішої театральної премії України «Київська пектораль», найкраща акторка за версією Української Кіноакадемії, лауреат «Золотої Дзиґи» за найкраще виконання головної жіночої ролі Дарини в фільмі «Гніздо горлиці», номінована на відзнаку «Золота Дзиґа» за кращу роль другого плану в українсько-словацькому фільмі «Межа», увійшла до 100 найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус» 2017 року. Має нагороди не лише в Україні, але і в Індії, Німеччині, Польщі, Болгарії. Зіграла більше 50 ролей в театрі та 90 ролей в кіно та телефільмах.
Загалом про неї можна писати не газетний матеріал, а цілу книгу – велику енциклопедію життя, адже навіть список відзнак зайняв би кілька сторінок.
Отже сьогодні у рубриці «Я#Успіх» газета «Неділя Закарпатські новини» пропонує вам незабутню зустріч із унікальною людиною, успішною, відомою жінкою, акторкою театру та кіно, телеведучою Риммою Зюбіною.
Не Попелюшка, але ще більш працьовита
У багатьох інтерв’ю Римма Зюбіна говорила, що у дитинстві, коли вона побачила виставу «Попелюшка», де головну роль виконувала її сестра, в неї народилась мрія стати актрисою.
Утім сама вона на цей персонаж зовсім не схожа, адже успіх на неї не звалився з неба, як на казкову героїню, яка, до речі, також була великою трудівницею. Хоча свого принца чарівна ужгородка таки знайшла, до того ж у рідному місті… і він – також творча людина, театральний режисер Станіслав Мойсеєв. Хоча статусом дружини режисера акторка ніколи не користувалася задля власних благ. Скоріше – навпаки…
«Насправді все почалося ще до «Попелюшки», адже я завжди, бачачи в телевізорі саме балет, крутилася перед дзеркалом і казала, що буду «барелиною», хоча ще навіть правильно слово вимовити не вміла. Крім того, на Новий рік ми ніколи не сідали просто так за стіл їсти олів’є. Я з сестрою Ларисою та хлопчиком Андрюшею, ще коли ми жили в Угорщині (батько у мене був військовим), завжди робили для дорослих якісь інтермедії, – наголосила пані Римма. – Коли переїхали в Ужгород, у мене була подружка Еріка, ми відзначали в неї всі католицькі свята, а всі радянські – в мене.Із нею ми також постійно організовували всякі концерти. Тобто я знала, ким хочу стати, і до цього готувалася. У школі теж всі свята, які готувалися, не обходилися без моєї участі, я ставила вистави в своєму класі і вела театральний гурток у першокласників.
У музичній школі з дівчатами ми в випуск-ному класі зробили веселий капусник для викладачів. Це була ідея моєї вчительки з сольфеджіо Юліани Олександрівни Юскович, яка бачила в мені акторські здібності й не лише підтримувала мене, а й спонукала працювати над втіленням мрії. Щодо «Попелюшки», то для мене мав значення сам факт присутності рідної сестри на сцені, до того ж у головній ролі вперше побаченого спектаклю. Можливо, ці чари ще більше утвердили мене в бажанні стати актрисою. Коли вперше потрапила в Оперний театр, мала 12 років. Це було неперевершене відчуття. Тоді я була в таборі «Молода гвардія» в Одесі. Справа в тому, що коли ансамбль танцю при «Палаці піонерів», яким керував Петро Куштан, де я танцювала з 8 років, отримав звання «народного» колективу, в якості нагороди нам надали 15 путівок в цей табір. Потрапити в «Молоду гвардію» тоді можна було лише за якісь заслуги. Тож нас запросили на зміну найкращих дитячих танцювальних ансамблів країни. Але поки ті документи дійшли від чиновників з Києва до Ужгорода і до нас, до того ж час пішов ще й на оформлення купи папірців, характеристик і меддовідок, то ми не встигли на танцювальну зміну в жовтні, а приїхали в листопаді з кращими збирачами макулатури, металобрухту та лікарських рослин. Але враження на все життя! Там була дуже гарна сучасна школа, в якій знімали «Пригоди Електроніка», з вікнами на море. Тож нам, як балеринкам, випала нагода постійно працювати, а не відпочивати, танцювали ми на усі свята. А ще до того ж я потрапила в загін горністів і барабанщиків. Тому коли потім мій син грав на барабані, він закінчив відділення ударних інструментів у музичній школі, я ці моменти завжди пригадувала. Досі знаю, які марші граються на підйом прапора, опускання прапора, на гімн, початок, закінчення лінійки. А тоді коли всі йшли кіно дивитись, ми – барабанили, всі йшли на дискотеку, ми барабанили. І так з 7 ранку всю зміну. І от коли нас повели в Оперний театр, це було свято. Мені було страшенно соромно, що ми всі у тій жахливій синій уніформі, а там були дуже красиві вишукані панянки, жінки гарні, як намисто. Одеса все ж таки! Саме тут відбулась магія театру. Коли я почула «Іоланту» Чайковського, цілу ніч не могла заснути. Опера на мене справила неймовірне емоційне враження. Не менше, ніж «Попелюшка», яку я побачила у 5 років. Насправді чарівних принців я ніколи не чекала. Крім того, коли у дворі з дітьми малою я ставила ту ж «Попелюшку», завжди обирала для себе інші ролі – яскраві, характерні. Наприклад, або мачухи, або сестер. Тому Попелюшкою ніколи не була і такою себе не бачу».
Роки навчання у школі також вплинули на характер акторки, утім Римма Зюбіна переконана, що такою, якою вона є, її зробив не один випадок, а тривала робота над собою.
«Я потрапила в дев’яту школу після року навчання в Угорщині, – каже вона. – Саме той перший клас в школі для дітей військових мені дав у житті дуже багато. У класі було всього 25 учнів. Ми мали дуже хорошу вчительку, яка навчила нас читати… не просто самого процесу, а прищепила любов до читання. Усі були записані в бібліотеку, ми переповідали, хто що прочитав. Наша вчителька завжди намагалася закінчити урок на 5 хвилин раніше, щоб нма почитати. Тож найкращі взірці дитячої літератури нам прочитали протягом першого класу. А на образотворчому мистецтві ми малювали те, що відчували під час читання.
Коли я приїхала в Ужгород, мене декілька років називали «новенькою». Це було досить болісно. І мене дуже здивувало, що в класі було аж 35 дітей, замість «командира» класу була посада «староста». Дивувало, що вчителі ходили пити каву в коридор останні 5 хвилин. На мене зараз можуть образитись піввароша, де кава – то святе, тому зазначу, що кавові п’ятихвилинки, були не після кожного уроку. Тому своїй першій вчительці за любов до читання я досі вдячна. Якби я не стала актрисою, можливо, стала б вчителем».
Шалене кохання, допомога сиротам, поїздки на війну
Утім роки навчання дуже швидкоплинні, а після них починається доросле життя. Після школи у Римми Зюбіної було тодішнє культосвітнє училище, а нині – Ужгородський коледж культури і мистецтв, Київський інститут культури, робота в театрах, зйомки в кіно, заміжжя, народження сина Даниїла.
Акторка каже, що виходила заміж із почуттям шаленого кохання у серці.
«Мій чоловік – театральний режисер. Та ми одружилися, коли він був вільним художником – ділиться вона думками. – Тоді він не обіймав жодну важливу посаду, вистави ставив в різних театрах і ніяких гарантій в цій професії ніхто не обіцяв. Ні йому, ні мені. Але в спину я не раз чула усілякі неприємні речі, докори. Половину життя потрібно було доводити, що я, дівчинка з Ужгорода, чогось варта. Мої батьки до сцени не мали жодного стосунку. Загалом у цій професії проходить постійне загартовування характеру».
Цікаво, що, незважаючи на зайнятість, пані Римма завжди знаходить час і на благодійність, навіть на каналі UATV стала ведучою нового проекту про дітей-сиріт «Дорога додому».
«Канал UATV – для закордону, працює на Європу, Америку, Ізраїль, перекладається всіма мовами. Створити програму про дітей, аби вони позбулися статусу «сироти», я мріяла давно. Ми почали працювати рік тому, але зіштовхнулися з величезними проблемами під час зйомок «Дороги додому». Виявилося, що не можемо зайти в будь-який дитячий будинок, знімати про будь-яку дитину. Не секрет, що для деяких людей сироти – це бізнес. Тож ми декому стали поперек дороги. Одна жінка з Міністерства соцполітики сказала нашій команді, що вона б взагалі закрила нашу програму, бо ми нібито травмуємо психіку дітей. Бо діти в кадрі мене обіймають і цілують. Мабуть краще, аби від ведучої діти тікали, як від босоркані. Шкода, що мене на тій зустрічі не було. Є що відповісти такій особі. На жаль, є чиновники, які займаються дітьми, але насправді вони ніколи не були в дитбудинках, а от якби вони, кожен з тих працівників відомств, усиновили по двоє дітей, проблему було б вирішено. І ніхто б не рахував дитячі травми, хоча може їм заборонено мати дітей. Отже, поки ми знімаємо навколо Києва, але маємо плани показувати малюків і з усіх областей. Наприклад, у одному з дитбудинків ми зняли шість програм. Вони ще навіть не встигли вийти в ефір, як трьох дітей забрали у родини. Тому я дуже щаслива, що в них доля складеться добре. Зараз ми знайшли один благодійний фонд, який знається на цій темі, і готові продовжити роботу».
Утім не лише сиротами переймається Римма Зюбіна, її болить душа за Україну, вона часто буває на Сході, зустрічається з бійцями, які воюють за мир на нашій землі. Тож звідки стільки мужності у такій тендітній ніжній жінці?
«У мене з дитинства є така риса, що не можу бути осторонь якихось проблем, – зізнається акторка. – Як можна говорити: моя це війна чи не моя, стоїть там російське військо чи ні? Є поїзд «Ужгород-Лисичанськ», кожен може поїхати і побачити все на власні очі. Я теж ним їду на Схід. Коли в країні відбуваються такі доленосні події, залишатися осторонь я тим більше не можу. Зараз моє волонтерство полягає ще й в тому, що я їжджу в Сєверодонецьк у Луганський український облмуздрамтеатр і граю там раз на місяць виставу «Веселий дух» Коуарда. Це – англійська комедія, у якій я виконую одну з ролей. Туди я їду власним коштом, театр не платить мені й за виставу та за готель… і це – моя особиста пропозиція. Я просто зрозуміла, що кожен може зробити щось корисне для миру в Україні. У гримерках від акторів, які переїхали з Луганська до Сєверодонецька, можу почути страшні історії про російські танки під вікнами їхніх будинків, про життя без світла і води в підвалах, про евакуацію, про те, що вони пережили, їхні особисті трагедії».
Пані Римма емоційно змальовує різні епізоди, передає їх так детально, що вони мимоволі зринають перед очима. Справді, її талант проявляється у всьому. Взяти хоча б те, як вона вміло поєднує роботу в театрі та кіно.
«Для мене цікаво те, де бачу талановиті проекти. Вже рік в театрі не працюю з трудовою книжкою. Та в мене є різні творчі майданчики. Це – театр «Актор», Луганський театр та «Сцена №6», де зараз з режисером Тамарою Труновою працюємо над театральним проектом Олега Сенцова «Номери», потім зніматимусь у Ахтема Сейтаблаєва в кіноверсії «Номерів».
У цьому році мала пропозицію викладати у вищій школі, у приватних навчальних закладах, але відмовилася, бо стовідсотково віддатися тій роботі не зможу, а робити абияк не хочу», – наголосила акторка.
У Римми Зюбіної дуже багато нагород, тож цікавимось, яка з них для неї є найважливішою…
– Це – відзнака «Фонду допомоги онкохворим дітям «Краб» 2012 року. А цього року «Краб» Лариси Лавренюк, мене нагородив іменним сертифікатом, що я не просто волонтер, а амбасадор. І він під номером 1. У Попасній мені вручили грамоту «За внесок у справу миру». Саме такі відзнаки для мене дуже важливі, хоча вони навіть не пов’язані з мистецтвом. Ким би ти не був і чим би не займався, потрібно завжди залишатися людиною. Можна бути геніальним актором, але при цьому байдуже ставитись до того, що відбувається в країні, що йде війна, хтось помирає. У творчій професії цього не повинно бути. Немає мистецтва без політики.
– Яка з ролей Вам найбільше духовно близька?
– Соні з «Дяді Вані» А. Чехова. Цій виставі Станіслава Мойсеєва вже 15 років. За неї я маю дві нагороди, а сама вистава отримала гран-прі в Польщі. Я її дуже люблю. Ну і… «Русалонька», яку я теж грала 15 років. Це – надзвичайно чуттєвий твір про морську потвору без душі, яка закохалася і завдяки цьому відчуттю отримала душу.
– Про фільм «Межа» в Ужгороді говорили майже всі. Що було найцікавішим під час зйомок?
– Загалом було дуже цікаво. Я пишалася, що наша українська команда робила все на високому рівні. І надзвичайно приємно усвідомлювати, що ми можемо працювати в європейському кіно. Мене взяли на роль без проб, відбулася просто зустріч, бо Ванда Адамик – Грицова побачила мене в «Гнізді горлиці» на Канському Кіноринку. Зі словацькими колегами не було ніяких розме-жувань. Із режисером Петером Баб’яком було дуже приємно працювати, таких режисерів я дуже люблю.
– Коли Ви зрозуміли, що стали успішною?
– Були моменти популярності. Мене починали впізнавати після телевізійного проекту «Лего- експрес» у 90-х, шалене впізнавання почалося після «Жіночої інтуїції» Оксани Байрак. Але успіх і популярність – це різні речі. У мене до себе та й до мистецтва загалом дуже високі критерії. Якщо мене впізнають через те, що класно розповідаю анекдоти на «ICTV» – це лише популярність. Не можна сказати, що це – професійний успіх. Мені шкода людей, які ці поняття плутають. Навіть за найбільшим успіхом і нагородами починається творча ломка, бо мені хочеться рухатися далі, хочеться більшого. Але в сучасному українському кіно майже немає яскравих жіночих ролей, їх не пишуть сценаристи, кіно у нас зараз більш чоловіче. Нам бракує хороших сценаріїв, сценаристів і продюсерів, які б уміли не лише заробляти на фільмах, але й продавати їх, рекламувати, шукати вигідні міжнародні проекти. Погоджуюсь із думкою мого улюбленого українського кінорежисера Сергія Лозниці, що нам бракує сценаристів, режисерів і продюсерів, всі інші у нас є.
– Яке місце в Ужгороді є Вашим улюбленим?
– Вікно моєї квартири, з яким пов’язано дуже багато спогадів. Там досі живе моя мама. Це – старий чеський будинок 1924 року на Петефі, у самому центрі із величезним вікном. Коли я робила уроки, а стіл стояв біля нього, то це вікно було для мене, наче телевізор, «вікно у місто». Я бачила усіх, мене мої друзі завжди викликали на вулицю під вікном. Досі, кажуть, проходячи повз будинок, дивляться туди.
Я бачила з вікна, приміром, як у неділю йдуть до церкви люди, пам’ятаю ті часи, коли ходили ще в капелюшках з вуалетками, в рукавичках. З мого вікна видно Філармонію, пішохідний міст, ляльковий театр. Загалом люблю старе місто, нашу архітектуру, які попри всю нелюбов влади усіх 30 років до них, ще якось тримаються. Однак вважаю, що якщо нема місцевих архітекторів, які би мали смак, розум і гідність, треба запрошувати італійських архітекторів, які були знаменитими завжди. Не має бути такого різнобарв’я, еклектики, вірніше – несмаку, або як кажуть в народі – рогулізму! Але ж хто на Закарпаття пустить «не своїх»? З ким, які не з кумом, сватом, тото потім ділити ті «відкати»?
Пів Європи після Другої Світової відновлено за старовинними фотокартками і малюнками. А в Ужгороді іноді здається, що у когось є мета зруйнувати навіть те, що збереглось попри історичні руйнації. Площа Шандора Петефі – яскравий приклад цьому. Якщо всі заспокоїлась, що бруківку якось вже добили, то я маю запитання – лишився єдиний будинок на Петефі, фасад якого не відреставрували, це – мій. Чи земля під домом вже продана і хтось лише чекає, коли той дім завалиться сам?
І у мене стискається серце, бо, розуміє, що це – мій вишневий сад, який рублять на моїх очах!
Наша зустріч із Риммою Зюбіною дуже швидко закінчилася… Але хочеться вірити, що вона була далеко не останньою і що талановита акторка розповість про себе ще дуже багато цікавого. Наостанок хочеться побажати їй шаленого успіху у всьому, натхнення, яскравих ролей та нових нагород.
Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
