Закарпатський професор розповів, як в Ужгороді спостерігали за першим штучним супутником
Виявляється, українські вчені також є учасниками епохального дослідження у Великому адронному колайдері, ужгородські фізики обмінюються досвідом із найвидатнішими науковцями сучасності, а випускники Ужгородського Національного університету працюють у найвідоміших лабораторіях світу.
Більше про це знає завідувач кафедри фізики напівпровідників УжНУ, член-кореспондент НАН України, доктор фізико-математичних наук, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки Юліан ВИСОЧАНСЬКИЙ.
Із ним у прес-центрі газети «Неділя Закарпатські новини» під час наших «Недільних бесід» ми говорили про наукові розробки фізиків, витік кадрів за кордон, винаходи викладачів та студентів УжНУ та багато іншого.
Ви є членом-кореспондентом Національної Академії наук України. Розкажіть трохи про цю організацію.
Торік Національна Академія наук відзначила сторіччя. Я був учасником урочистого засідання. Українську академію наук засновано за указом гетьмана Павла Скоропадського і урочисто відкрито 27 листопада 1918 року. Її було створено самоврядною установою, яка одразу складалася з 45 установ. Першими до її складу увійшли 12 академіків. Нещодавно ми проводили в університеті Національну конференцію з фізики напівпровідників і там одна з доповідей була саме про долю перших 12 академіків. Багато з цих людей не є широко відомими навіть зараз, але їхня робота стала значним поштовхом для розвитку науки. Пізніше Академія розвивалась по-різному, були різні часи. Зараз вона є провідною структурою, аналогічні організації є і в інших країнах світу, тільки називаються вони інакше. За 100 років Академія має значні досягнення. І хоч наука – річ малеріало, енерго, ресурсо, фінансово затратна, нині у нас дуже багато важливих, пріоритетних завдань, які потрібно вирішувати. Утім якщо в розвинених країнах світу подібні структури добре фінансуються, то в нас – слабо. Тим не менше, в багатьох напрямках науковці України, зокрема, й УжНУ, проводять дослідження на належному рівні. Але робиться це завдяки співпраці з багатьма університетами та науковими центрами світу.
Виходить, зараз почала розвиватися міжнародна наукова співпраця?
Так, якщо в останнє десятиліття виникли проблеми з фінансуванням, що є великим мінусом, то зараз з’явилися нові можливості, яких не було раніше – це комунікація з закордонними партерами, доступ до літератури, Інтернет-ресурсів та інші. Ми онлайн у реальному часі можемо будь-коли спостерігати, як розвивається наука у світі. Крім того, зараз безвізовий режим і є змога приймати участь у конференціях у багатьох куточках Європи та планети. Тобто для наукової співпраці зараз маємо багато плюсів. А ще – науковці України та Ужгорода зокрема мають змогу долучатися до досліджень у наукових центрах, яких немає в нашій державі. Наприклад, у Греноблі у Франції на нейтронному розсіювачі. Це такий прискорювач, як стадіон «Авангард», навіть більший, де рознагяються електрони по колу. Наші колеги з факультету працювали в Трієсті у міжнародному центрі синхротронного випромінювання. Крім того, проводимо дослідження в Гамбурзі, в Німеччині у центрі «Дезі». Науковці, аспіранти, викладачі УжНУ мають змогу проводити експерименти ще в багатьох великих наукових центрах світу.
А у Великому адронному колайдері теж наші фізики працюють?
Так. Звичайно. Наші колеги з Інституту ядерних досліджень з Києва, з інституту монокристалів із Харкова, є учасниками цього експерименту. Загалом наші монокристали, вирощені в Харкові застосовуються в колайдері як датчики джерел іонізуючого випромінювання. Тобто Україна залучена там до роботи. Крім тугого, ми співпрацюємо у космічних програмах.
І як туди потрапити?
Центри оголошують, що до певної дати можна подавати проекти на дослідження, які будуть проводитись, наприклад, у першому півріччі наступного року. Науковець пропонує конкретне дослідження, пише, хто буде до нього залучатися: хто з Ужгорода, хто з Праги, хто з Парижа. Тобто треба зібрати колектив. Потім наукова рада проводить відбір проектів і повідомляє автора, чи його проект відібрано, чи ні, а також інформує, які саме дні виділені для проведення експерименту. Можуть запропонувати проект і допрацювати, або відібрати його на наступне півріччя. Загалом центри зацікавлені в тому, щоб проекти були, аби робота проводилась, працювала інфраструктура. Крім того потім, коли науковець публікує працю, обов’язково вказує, де проводив експеримент, включає працівників того центру у число співавторів, якщо вони долучаються до проведення дослідження чи його аналізу.
Загалом можна працювати не лише в Європі, але і в наукових центрах Окриджа, Стенфорда у США, Цукуба під Токіо, загалом у всьому світі. У науці дуже важливо мати ідею, але не менш важливе й ім’я дослідника. Тут як у Ютубі, скільки в людини підпищиків. А в дослідника має значення, скільки людей на нього посилаються у своїх працях, скільки цитують, учасником яких конференцій він був, чи його праці є корисними, тобто продуктивність і популярність автора.
УжНУ має лабораторію космічних досліджень. Розкажіть щось про неї. Адже скажімо, під час затемнення вчитель фізики привернув до себе величезну увагу, коли виніс на набережну телескопи. Людям це цікаво.
Цікаво, що перший супутник, який був запущений в космос, візуально спостерігався на станції спостереження штучних супутників землі УжНУ, що знаходиться на Кальварії. Тоді науковим керівником лабораторії була Матрона Братійчук. Загалом космічна наука в Ужгороді розпочалася з 1956 року. Тепер крім тих приладів, які там залишилися, бо в основному це – навчальна база, університет має лабораторію в Деренівці. Там встановлено більш модерні телескопи з лазерним зондуванням, які керуються за допомогою комп’ютерів. Там також проводяться певні дослідження. Однак маємо проблему з фінансуванням, бо обладнання завжди потрібно модернізувати. Наші колеги також співпрацюють з різними науковими центрами з астрофізики і наука розвивається. До речі, УжНУ – один з небагатьох університетів в Україні (крім Львова, Одеси, Києва), де проводяться такого напрямку дослідження. До того ж у нас також є дослідження у напрямку ядерної фізики, також у одних із небагатьох ВУЗів (маємо прискорювач в Інституті електронної фізики, що знаходиться біля коньячного заводу «Тиса» і прискорювач мікротрон біля Хрестовоздвиженського кафедрального собору, там, де знаходиться кафедра ядерної фізики).
Чи багато випускників виїжджають на роботу за кордон?
Зараз виїхати для співпраці мають можливість уже студенти. Практикується академічна мобільність і для співпраці кордонів немає. Студенти можуть деякі курси слухати у нас, а потім поїхати чи в Краків, чи в Прагу. Це реально. Організаційних проблем немає. Після того, як студент там прослухає курс, має певну кількість «кредитів» і вони можуть бути зараховані тут. Також змінилися нострифікації (процедури визнання іноземних документів про освіту). Раніше якщо людина отримала за кордоном вищу освіту, захистила певну ступінь, наприклад, доктора філософії і приїжджала до нас, документи потрібно було підтверджувати. Тепер дипломи, отримані в Європі дійсні і в нас. До того ж, уже, що тішить найбільше, у деяких країнах і наші дипломи також визнаються дійсними без нострифікації, але освіта має бути належної якості. У цьому плані маємо переваги не тільки для наукової діяльності, але й для студентів. А наші випускники справді де тільки не працюють. Раніше ми дуже тішилися, що наші вихованці є у США, у Франції, у інших країнах. Наприклад, у Трієсті працює 6 випускників УжНУ. Зараз ми вже цьому не радіємо, бо це стало нормою. Чи ти поїхав у Будапешт, чи поїхав у Лос-Анджелес, чи у Львів, чи в Київ, усюди наші випускники. Тепер навпаки виникає питання – а хто тут залишиться. Однак є позитив і в тому, що люди виїжджають, бо це сприяє комунікації нам з ними, бо вони – відомі і з досвідом. Тож якщо в них виникають якісь наукові проблеми, їм відомий наш потенціал і вони залучають нас до роботи. І це – чудова комунікативна сітка пам’яті та обміну досвідом між науковцями. Проте, звісно, з іншого боку, болісно, що ті ж люди із таким потенціалом могли б працювати на благо рідної держави. Проте іноді трапляється й таке, що вони повертаються додому. Загалом я був у багатьох університетах Америки і там працюють 200-300 китайців, 20-30 європейців, 2-3 росіяни і по через один університет можна зустріти українця. У один тур я якось об’їздив аж 15 університетів у США. Але пройшов час і зараз багато китайців почали повертатися додому, бо в них почали платити більші зарплати, ніж в Америці. Завдяки цим науковцям у Китаї зараз високий технологічний розвиток. Тож будемо сподіватися, що так буде і в нас.
Ви є автором шести запатентованих винаходів. Розкажіть про них мовою, доступною для читача.
У мене багато публікацій, маю 6 наукових монографій, шість патентів на винаходи, один із яких відноситься до розробки матеріалів для отримання акустичної інформації, тобто гідролокації. А гідролокація потрібна всюди. Це – для того, аби дивитись, яким є рельєф дна, які об’єкти плавають, які риби. Інші винаходи пов’язані з перетворенням інфрачервоного випромінювання, невидимого для людського зору на видимий діапазон. Ще деякі винаходи мають стосунок до отоакустичної томографії. Виявляється, якщо скомбінувати набір джерел акустичного випромінювання (а акустична хвиля – це ультразвукова діагностика УЗІ), то від розсіювання утвориться якби локатор, за допомогою якого можна проаналізувати стан внутрішніх органів людини – чи підшлункову, чи щитовидну залозу, навіть судини, з якою швидкістю по них тече кров. Тож якщо скомбінувати акустичні хвилі з оптичним випромінюванням, можна зробити томографію. У чому привілей такої оптико-акустичної томографії? Завдяки їй можна побачити неоднорідність м’яких тканин. Наприклад, для мамограф (обстеження жіночих грудей на наявність пухлин). Тіло людини має бути однорідним, а якщо з’явилися якісь ущільнення, їх не можна побачити комп’ютерним томографом, рентгенівським випромінюванням, лише оптико-акустичним, що є комбінацією ультразвукової і оптичної діагностики. Це – одні з напрямків у яких ми проводимо дослідження. Загалом можна провести багато досліджень у галузі технологій, зокрема, для надшвидкої пам’яті. Теперішня пам’ять процесорів – це гігагерци. Ми працюємо над тим, аби швидкість роботи процесорів підняти у 100 та й навіть у 1000 разів і розміри зменшити також хоча б у 100 разів. Тобто, наша задача, щоб розміри комп’ютерів були у 100 чи 1000 разів потужнішими, щоб швидше працювали. Працюємо, звісно, з іншими науковими центрами, наприклад, із Цюріхом, із Ок-Риджом.
Через 10 років після закінчення школи більшість учнів крім закону Ньютона не пам’ятають нічого. Дисципліна викладається нецікаво і як правило, небагато хто з молоді виявляє бажання займатися цією наукою. Як гадаєте, чому?
Думаю, тут якусь роль зіграли і ринок, і методика, і реформування. Можливо, я занадто консервативний. Але згадаймо старі програми. Була така німецька схема навчального процесу, коли від першого класу до десятого, а потім в університеті людина прямувала догори з багажем знань. Був недолік, що потрібно було вчити дітей багато всього, а чи все їм було потрібним. Американська схема, коли в школі вчать мало, але потім на спеціалізації в університеті, як літак різко злітає, студент гризе науку сам. Ми почали реформувати так – ніби від німецької схеми до американської. А результат такий, що можна взяти підручник фізики і в ньому майже не побачити формул. Там – якісь казки. Мені здається, що оце трансформування навчального процесу. Ймовірно не тільки по фізиці, але й по іншим дисциплінам, від тих підручників, які були в якійсь мірі усталеними, відпрацьованими і є причиною того, що діти не розуміють предмет. Зрозуміло, життя йде вперед, потрібно щось міняти, але зміни у нас відбулися не найкращим чином у програмах, у змісті підручників, у різних напрямках навчального процесу. Зараз модно казати, що знання не потрібно накопичувати, потрібні компетенції, але ж вони будуть лише при певному багажі знань у будь-якій сфері діяльності. Якщо людина трохи знає про все і вважає себе компетентною, то про що говорити. Крім того, вчитель повинен бути мотивованим. Тобто зацікавленим, щоб добре начати дітей. А діти і їхні батьки мають бути зацікавлені в тому, що якщо людина отримала освіту, заробить собі на життя.
Спасибі за розмову! Успіхів вам, нових розробок, корисних винаходів та здійснення всіх задумів.
Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
