Як закарпатці виживають у соціальній мережі

[Total: 0    Average: 0/5]

Масштабні святкування 15-річчя газети «Неділя», які вмістили у себе 15 різних культурно-мистецьких акцій, завершилися моновиставою київського актора Юрія Дяка «Лайкнутий».

Митець відомий завдяки серіалам (зокрема, детективу «Розтин покаже», який зараз транслюється по телебаченню), але там він грає переважно епізодичні ролі, тут же зміг подати повнокровну цілісну роботу, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Це колись був популярним жанр роману у листах, у французькій класичній літературі він набув найвищого розвитку. Тепер же маємо романи у мережевих постах. Піонером була «самотність у мережі» Януша Вишневського, за нею послідувало море подібних життєписів. До цієї когорти належить і ця п’єса. Чесно кажучи, цей текст більше для читання, аніж для видовища, тому акторові доводиться викладатися по повній, щоб перетворити усе це справді на театральне дійство. І він таки дає жару! Спершу заводить публіку інтерактивним спілкуванням зі сцени, потім вихлюпує на неї цілий фонтан міміки і жестикуляції, модулює голос, гіпнотизує і якось ненав’язливо втягує у власний світ. Гумор тут дивним чином замішаний на тузі, екзистенційній самотності, втечі від себе самого не знати до чого.

У виставі п’ять тем: робота, кохання, друзі, родичі, домашні тварини. Саме у такій послідовності. П’ять пріоритетів сучасних користувачів Фейсбука. Це тільки здається, ніби воно тільки новий технічний засіб зв’язку. Насправді він переформатовує усе життя сучасної людини, редагує її свідомість і особливо емоції, непомітно вивертає назовні, родить публічним усе інтимне, перетворює людину з індивіда на клітинку якогось величезного мурашника. Недарма актор по ходу дійства поступово роздягається, не лишає на собі захисних оболонок – відповідно до того, як він поступово розчиняється у мережі.

Роботу усі ми не любимо, але намагаємося не кидати. Це як короста – неприємно, дратує, зате є чим зайнятися, затягує і неможливо полишити. Знову ж таки – є про що поговорити з найближчими. Вона забирає найбільше енергії, але і вивищує нас у власних очах. Ми – це те, що ми робимо, чим заробляємо на життя. Ми до цього звикли вже давним давно. Вважаємо це найприроднішим. У виставі це висміяно зі смаком і навіть епатажем, адже замахуються на святе.

Кохання для персонажа Юрія Дяка – це взагалі якась чума, негативу у ньому значно більше, ніж позитиву, але кинути теж неможливо. Навіщо воно здалося персонажеві – так до кінця і не зрозуміло. Ну прийнято просто найбільше в Інтернеті спілкуватися саме про оце. Зі сцени лунають розкішні пародії на різні закохані пости, стьобу і сатири тут найбільше.  Якщо раніше міф про кохання творився віршами, зараз він твориться Інтернетом. Той був якимось витонченішим, цей більш розтріпаний, не причесаний і швидкоплинний. Адже «вічна любов» у мережі – та ніхто стільки не вип’є.

Набагато простіше з друзями – тим більше, що спілкування з ними зводиться переважно до Інтернету і телефону. Виявляти симпатію на відстані значно безпечніше, ніж напряму. Але і це все-таки виснажує. Друзі бодай частково повертають тебе у навколишню дійсність, бо пити по Інтернету – це не те.

Родичі – це ті, про кого згадуєш вряди-годи. Це найбільш консервативна частина людського оточення, яка найміцніше зв’язує нас з власною природою. Якесь почуття родинного обов’язку тримає людину на плаву, не дає їй  цілком розчинитися у мережі. Спілкуватися з родичами в Інтернеті – це як нюхати квітку по телевізору.

Нарешті домашня тварина – найбільш відчайдушна спроба повернутися з життя віртуального до реалу. Недарма песика, що звалився йому на голову, персонаж любить чи не найбільше з усього, про що говорив. Песик не має власної сторінки, з ним доводиться спілкуватися по цей бік екрану. Він теплий, фізіологічний, тому повертає до життя. І нарешті він справді люблячий і відданий – навіть більше, ніж усі попередні категорії.

Фінал спектаклю несподіваний, сюрреалістичний, у дусі Франца Кафки – кожний може розуміти, як йому зручніше, наскільки він сам присутній/відсутній у мережах. Одним словом, кожний має шанс отримати шанс.

Попри усю клоунаду вистава залишає присмак якоїсь недомовленості, відкритого фіналу. Герой нагадує казкового колобка, який всіх обходить-обходить, а потім врешті-решт наривається…

Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Коментування вимкнено