Мова любові

[Total: 1    Average: 5/5]

Мова – це повага і любов. До людини, до країни.

У шкільні роки я декламувала напам’ять цю ніжну поезію Івана Малковича:

«Хай це, можливо, і ненайсуттєвіше, але ти, дитино,
покликана захищати своїми долоньками крихітну свічечку букви «ї»,
а також, витягнувшись на пальчиках,
оберігати місячний серпик букви «є»,
що зрізаний з неба разом із ниточкою.
Бо кажуть, дитино, що мова наша — солов’їна.
Правильно кажуть.
Але затям собі, що колись
можуть настати і такі часи,
коли нашої мови не буде пам’ятати
навіть найменший соловейко.
Тому не можна покладатися тільки на солов’їв, дитино»

Звучить комусь надто патетично? При чому тут солов’ї і, як так може бути, що «не буде пам’ятати»? Ми звикли називати українську мову солов’їною та так, що часом це звучить вже надто іронічно. Мовляв, не наша (людська), а якась солов’їна. Ось це дитяче перше-перше слово народжується ще з того, що мама промовляла подумки, коли довідалась про нове серцебиття у собі.

Тією мовою ми просимо потім: «Боже, дай їй здоров’я та довгих років життя!» чи зізнаємось собі: «Господи, як я його (її) люблю!», навіть, якщо це – наша найсолодша таємниця. Так, ваша мама могла говорити не українською, а – польською, угорською, англійською, російською… Так, це – ваше право і щось таке дуже особисте й цінне – берегти ту материнську мову й зізнаватися в найсвітліших почуттях словами з неї.

Попри те так добре робиться на серці, коли очі бачать ту теплу усмішку на обличчі, коли ти промовляєш його (її) материнською, навіть, якщо щойно знайшов це слово в ґуґл перекладачі, чи, коли дякуєш за каву, вітаєшся, перепрошуєш в натовпі мовою країни, в яку приїхав. Це теж, що прибрати сміття на вулиці, чи скористатися полотняною екоторбою в магазині, не взявши черговий шмат полієтилену для засмічення довкілля. Це – цивілізаційний вибір. І це має значення.

Люди, які люблять, вони зазвичай хочуть бачити усмішку на обличчі коханих, вони хочуть зробити приємне людям, в яких гостюють. Моя приятелька-іноземка одного разу приходить й починає вітатись та питати в компанії друзів, як у них справи – українською.

Усі – подивовані й несміло починають відповідати. Дарма, що вона не все ще зрозуміє. Наразі, бо вона любить і поважає, а тому хоче знати слова мови, якою батько її дітей вперше подумав, що любить їхню маму та їх. Мова – це повага і любов. До людини, до країни.

Це – цивілізаційний вибір. І це – важливо…

Анастасія КАНАРСЬКА, спеціально для zakarpatpost.net

Comments are closed.