Як закарпатець навчився заробляти на чужому коханні

[Total: 0    Average: 0/5]

Несподівано мені привалив хоч і скромний, але постійний заробіток. Я живу на третьому поверсі. Ну і в нас із сусідом тільки перегородка з бляхи. І ось одного разу вночі я бачу, що на моєму балконі хтось стоїть, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».

Думав, може, грабіжник. Але грабіжник був тільки в трусах. І це в листопаді! Якось надто вже жалюгідно не виглядало. Злодій ані залізти в хату не намагається, ані тікає.

Я відчинив двері балкона:

– А це ще що таке?

Виявляється, мужик приходив до моєї сусідки – Людки. Розважитися трохи хотів. А чоловік у Людки – далекобійник. Суворий такий  дядько, як шафа. Обсипає Людку грішми. Але й вимагає, щоб все в них було як слід – тому несподівано, як орел із високого неба, налітає на їхнє родинне гніздо. Щоб побачити, чи дбає його Людка про подружню вірність.

Раніше от не налітав. А все тому, що їхня дочка поїхала вчитися у інше місто на лікаря. І тепер Людка сама живе. Сама собі господиня, тож всяке може трапитися. І мужик ніби у воду дивився. Завівся у Людки коханець. А коли дружина почула голос чоловіка, коханця виперла на балкон. Класика жанру, знаєте. А той до мене перебрався, щоб не мозолити очі чоловікові.

Ну то я того нещасного до квартири впустив. Хотів чаєм напоїти. А потім передумав і постав графин з горілкою. Нещасний коханець божився мені віддячити за гостинність. Але я тільки рукою махнув. Що тільки не починає верзти чоловік у час небезпеки. По собі знаю.

Але через тиждень, коли далекобійник знову «відплив» підкорювати дороги країни, цей чоловік подзвонив до мене у двері. Але цього разу вже заявився з подарунком. Це була досить крута нокія. Нокію я продав – на якого Бога мені здалася така дорога іграшка? А за ці гроші цілу зиму грівся газом. Ну й Людка щедро віддячила. Сто доларів принесла. У її мовчазному погляді я прочитав домовленість про те, що й на майбутнє я міг би бути таким гостинним.

Але Людка все ж таки молодець. Вона хотіла з кожного пирога по шматочку відкусити, щоб зазнати справжнього смаку життя. І іншим разом на моєму балконі вже стояв інший коханець. Цей спритний. Встиг навіть одягнутися як слід – вже й теплого светра мав на собі.

І знову на моєму столі з’явився графин. І знову почалася щира чоловіча розмова. Цей гість подарував мені дорогого шкіряного портфеля, якого я знову ж таки продав.. Нафіг із дорогим портфелем у черевиках із секонду містом гуляти. Ще поліція запідозрить щось недобре.

Надалі я вже просив гостей, щоб вони мені грошима віддячували. Он у мене на кухні і кран треба замінити. І нові двері вхідні поставити. І склопакети на зиму купити. Тож виходить, що походеньки сусідчиних коханців забезпечують мені бодай у вигляді мінімальної зарплати, але майже регулярні вливання. Та держава про мене так не дбає, як ці чоловіки. А деколи це дуже щедрі подарунки.

Звісно, Людка могла б з ними зустрічатися і в якомусь іншому місці. Але якось за п’яною розмовою обмовилася мені, що це ще більш небезпечно. Неодмінно хтось її побачить, тоді – кінець.

А ці ось чоловіки заходять до неї – то в ролі обліковців лічильників, то в ролі класичних сантехніків… Людей ще сяк-так обдуриш, а от чоловіка – ні. Бо як йому пояснити, що сантехнік робить о другій ночі в його ліжку?

А ще добре, що я з жінкою на той час встиг уже розлучитися. Бо вона б, може, грошам і раділа. А де якось випадково могла б і розпатякати про наші нічні пригоди всьому місту. І тут би настав безславний кінець і нашим заробіткам, і Людчиному коханню до різних чоловіків.

Іван БАРАН, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

 

Прокоментуй!
(Обов’язково)
(Обов’язково, не публікується)