Чому журналіст, як і кішка, має дев’ять життів
Покарана вічним життям
6 червня відзначається День журналіста. Свято страшенно суперечливе і з кожним роком усе більш тривожне. Я прийшов у цю сферу двадцять шість років тому, навесні 1993-го. Здається, що то було десь на зовсім іншій планеті і не зі мною. За цей час було десь три тисячі усяких-різних публікацій, співпраця з кількома десятками ЗМІ, знайомства і розставання з кількома сотнями колег і багато сивини. Тож коли нині дивишся на студентів відділення журналістики, ніяк не можеш збагнути, навіщо воно їм здалося? Пік закарпатського газетярства припадав на 2006 рік, потім це суцільна хроніка збитого бомбардувальника – героїчна, по-своєму романтична і цілком безнадійна, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Застав ще зубрів радянської журналістики, усі вони із захопленням зустріли нову добу, потім кожний пережив власне розчарування. Амбітні проекти лускали один з одним, як мильні бульбашки, стикаючись з такою суворою прозою життя, як відсутність ринку інформаційного продукту на Закарпатті. Одним з рідкісних винятків є «Неділя», що існує всупереч усьому. Натомість молодь рятується почасти втечею до Києва чи на Захід, почасти – взагалі утечею з професії. Ну, це для тих, хто ще здатен на такий подвиг.
Бо всякий, хто бодай десятиліття-друге проіснував у такому токсичному середовищі, як журналістика, несе у собі цілий букет набутих професійних «привітів». Це специфічна форма цинізму, якою позначений ще «Екллезіаст» – найбільш парадоксальна з усіх біблійних книг, яка так сильно вибивається з усього канону, що не дуже й тямиш, як вона туди потрапила. Безжальне викриття усіх суперечностей і власної душі, і довкілля, марні спроби примиритися з ними, знайти якщо не душевний спокій, то хоча би якийсь замінник його – оце воно. Всяка людина сприймається перш за все як джерело інформації, тому ні до кого давно вже не підходиш з жодними етичними мірками – тільки з інформаційними. Кожна подія сприймається на предмет того, наскільки її можна вставити до рамочки і повісити на стінку. Б.Гейтс сказав: «Якщо тебе немає в Інтернеті, то тебе не існує». Прекрасно знаєш, що найцікавішим і найціннішим є якраз неіснуюче у заявленому сенсі, але все одно уперто пірнаєш в Інтернет, «как будто в буре есть покой».
Інша недуга має навіть офіційну назву у класифікаторі хвороб – інфоголізм. Це отруєння мегабайтами інформації, які щодня проходять через тебе. Потреба в інформації – одна з базових для людської психіки. З часом виробляється хвороблива залежність від неї. Коли ледь не кожен другий заявляє, що він принципово не дивиться телевізор, це саме демонстративна спроба скинути дану залежність. Прекрасно знаєш, що сказане брехня, що у більшості телевізор просто не виключається, а сказане аналогічне тому, як одні курці то кидають палити на день-другий, то знову хапаються за цю справу.
За чверть століття переконуєшся, що людина стає усе складнішою і менш передбаченою, любити її усе важче, зате світ навколо неї, його матеріальне наповнення – усе примітивніше. Доба сучасного державотворення – взагалі штука специфічна. Щороку переконуєшся, як під найбільш патріотичними гаслами творяться геть антипатріотичні справи. Тому давно вже не віриш нікому і нічому. Добре, що на 1991 р. Україна накопичила просто фантастичний ресурс для подальшого виживання, завдяки йому досі тримаємося на плаву, хай вже і з останніх сил. Але резерви радянської доби поступово виснажуються, а те, що заробітчани тягнуть з-за кордону – ледве-ледве компенсує їх. Держава нагадує гігантську корупційну піраміду, тепер нова команда прагне зрити її під корінь. Хоча усі ми прекрасно розуміємо – ідеться просто про новий тюнінг.
Не ідеш геть із цієї справи, бо страшенно кортить дізнатися, у що ж воно усе виллється. Розумієш, що краще вже не буде, але ж і «гірше» має стільки градацій! Зараз український політичний клас оновлюватиметься десь відсотків на 70-80. Як швидко нові обличчя уподібняться до старих, якої мімікрії зазнають ті ветерани, хто залишиться? Україна давно вже і не калинова, і не солов’їна, вона урбанізована і криміналізована, проте від того не менш рідна.
Життя триває, за шостим червня з його фальшивими, самозахисними усмішками, приходить сьоме. Пишуча і знімаюча братія все ще лишається незнищенною. Журналіст, як і кішка, має дев’ять життів. Правда, розпоряджаєшся ними далеко не найкращим чином. Багато чого усередині тебе, обривається щодня, але щось і народжується. Журналістика все-таки живіша за літературу і театр. Вона великою мірою обслуговує сама себе, потрібна бодай собі. Заодно інколи тішить і ширшу публіку. Її напівживий організм традиційно гальванізується під час парламентських і особливо місцевих виборів, тож попереду відносно сприятливіша доба, хоч і її чекаєш без особливих ілюзій. Та журналістика – це Агасфер: якщо не здатен вмерти, мусиш жити далі.
Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
