Закарпатське дівчисько звабило дідуся. Ви не повірите, чим це закінчилося
Заміж за дідуся
Ніна і Максим були 20-літніми, коли вони задумали свою божевільну аферу. Вони були молодими, але майже зовсім бідними. Житла немає – ні в одного, ні в іншого. Освіти теж нема. Робота підверталася обом теж далеко не грошовита. Але жити ж хотілося! І не абияк жити, а гарно і легко! – пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
Ніні здавалося, що вона безтямно кохає Максима. А Максим вважав найкращою на світі коханкою Ніну. І от надумали вони прибрати до рук майно 60-літнього чоловіка – Василя Олександровича. Той вже 10 років як втратив дружину, тож уже мав затужити за жіночою ніжністю. А його єдиний син загинув у Афгані.
Тож в якусь із солодких ночей любові Максим сам запропонував Ніні – а що, коли їм обвести навколо пальця цього чоловіка? 60 років для 20-літнього Максима уявлялися якоюсь дуже глибокою старістю.
Тож для Ніни не буде великою складністю заморочити голову цьому бідному старому. Якщо він, Максим, втратив голову від дівчини, то що вже там сказати про якогось самотнього старого чоловіка?
Вже невдовзі вони почали втілювати цей план у життя. Ніна спочатку заглянула в будинок Василя Олександровича – нібито роздавала безкоштовні газети.
– Будиночок акуратний, – відзначила вона одразу ж, – але головне в центрі міста. Ще й доведений до ладу. Цементні доріжки сяють, як нові! Меблі ще пристойні. Стіни побілені. Покрівлю поміняли недавно. Двері акуратно пофарбовані.
Чоловік дуже привітно її зустрів, навіть пригостив кавою на маленькій, але напрочуд затишній кухні. Ніна скористалася моментом, щоб запропонувати свої послуги у господарстві. Начебто в неї помер батько і вона за ним доглядала. Але побачила, що господаря ці слова збентежені. Мабуть, тому що за дядьком ще не треба доглядати, – подумала Ніна.
– Батько помер таким молодим? – перепитав Василь Олександрович.
Ніна зрозуміла, що не зовсім вдало щойно збрехала. Але вона зовсім не розгубилася. А навпаки – з невимушеною і водночас сумною посмішкою одразу ж поправила себе, що батько потрапив у аварію і так і не зміг прийти до тями.
– Важко було дивитися на його муки, – кинула Ніна, щоб якось розчулити старого.
Було видно, що Василь Олександрович зачарований вродливою гостею. І не надто вже й дослухається до її слів. Принаймні, не так вже й прискіпливо аналізує, що вона там говорить. Тож Ніна зробила вже бодай перший крок до омріяного будинку.
Ну а надалі якось само собою – візити Ніни у цю милу оселю почастішали. Ніна то борщика зготує, то тістечка принесе, то підмете в хаті, то стане витирати чарочки у серванті. У цьому насправді й не було аж такої великої потреби.
Адже видно було, що чоловік на своєму ґаздівстві справляється якось сам. Та й не нагадував він якогось безпомічного старого. Навіть неозброєним оком було зрозуміло, що колись він серйозно тренувався у спортзалах. Але, видно, просто горе чоловіка зламало. І зараз він не виявляв великої зацікавленості до життя.
Але після відвідин гості його очі спалахували якимось новим дивним світлом. І Ніна не могла цього не помітити. І не порадіти з такої бажаної переміни. Вона ще більше розквітала у променях його уваги. А вже через місяць перебралася до нього жити. Бо ж казала, що вона виїжджає із рідного села до міста чи не щодня.
Незручно добиратися на роботу. Холодні вагони в електричці. Накурено. Брудно. Треба вставати на світанку, щоб ще встигнути на цю нещасну електричку. А повертатися доводиться пізно. Бо ж вдома ще стільки роботи.
Ніна назвала і справді закинуте село на Великоберезнянщині. А щодо роботи, вона сказала, що розносить рекламні буклети. Інформація цілком влаштувала Василя Олександровича. Він тактовно більше нічого й не питав. Просто милувався гостею – її поставою, голосом та сміхом.
І природно, що згодом вони стали коханцями. Але тут відбулася одна трансформація, на яку Ніна навіть сама не чекала. Василь Олександрович здивував її як чоловік. А ще Ніна просто купалася в його ніжності й турботливості. Ніна сама незчулася, як закохалася.
І все рідше вона стала відповідати на дзвінки Максима. Хлопця це бентежило. І одного разу він не стерпів. Запросив її пообідати десь на природі. Влаштував гучний скандал.
– Чи, може, ти сподіваєшся осісти там назовсім? – кричав на дівчину Максим. – Чи, може, раптом ти взяла й закохалася у цього підстаркуватого джентльмена?
– Уяви собі – закохалася! – засміялася Ніна.
Максим ледь стримався, щоб не вдарити кохану. Від такого зізнання йому стало не по собі.
– Але я знаю, що ти там насправді задумала! – не вгавав Максим. – Ти просто сама хочеш заволодіти цим спадком! От і придумала собі історію з коханням до цього старця! Навіть не мрій, чуєш! Це тобі так з рук не зійде!
Максим розвернувся і пішов геть. Але він не думав відступати від своїх слів. Він знайшов можливість повідомити якось Василя Олександровича, що той закохався в шахрайку. І тут сталося непередбачуване. Після такої гіркої правди у Василя Олександровича стався інсульт. Ніна виходжувала його, як дитину. Годувала з ложечки, втішала. Але він то слухав її, то вже через мить відвертався до стіни, коли вона намагалася з ним поговорити.
Через два тижні Василя Олександровича не стало. Ніна дуже важко це пережила. Звісно, про спадок не могло бути й мови. Адже вона була звичайною квартиранткою, про яку мало хто й знав.
Кілька разів до неї «підпливав» Максим. Просив прощення. Ледь на колінах не повзав. Але щоразу Ніна тікала від нього, як обшпарена.
Минуло п’ять років від дня смерті Василя Олександровича. А Ніна навіть не хотіла дивитися на жодного чоловіка. Відчуття провини, гіркота від несподіваної втрати зовсім заповнили її життєвий простір. Тільки через 5 років вона познайомилася в електричці з хлопцем, який у місті працював монтажником.
Жив він у гірському селі. Їхав додому. Вони напрочуд легко довірилися одне одному. Якось несподівано навіть для себе Ніна вилила йому свою життєву історію. А хлопець, якого звали Миколою, розказав, що після хвороби в нього померла дружина. Навіть дітей вони не встигли завести. Дружина померла сім років тому, але він теж після цього довго не міг навіть дивитися на якусь жінку.
Сталося так, що Микола цього ж таки дня запросив її додому, на Великоберезнянщину. Його хатинка у горах була дуже охайною, з усілякими прибудовами. Звісно, про великі статки тут не йшлося. Але тут було так гарно і світло! Склалося так, що Ніна залишилася в тій хаті назавжди – дружиною та господинею.
Спочатку все ж їй було важко знайти роботу. Тому на перших порах їй і справді довелося розносити реклами по дворах. Тобто сталося так, що – за дивним збігом обставин – все відбувалося чомусь саме так, як вона і сама собі наврочила у розповідях Василю Олександровичу. Гірське село на Березнянщині, праця з рекламою – чи не такі легенди тоді вона вигадала для себе. Хіба що батько був живий та здоровий, а не загинув в аварії, як тоді безстрашно збрехала Ніна.
А от у Максима життя не склалося. Він двічі одружувався – і так само швидко розлучався. Потім виїхав за кордон на заробітки і жодної звістки про нього більше Ніна так і не почула.
Марія ЮЗКІВ, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
