Чому закарпатець жив одночасно з тьрома дружинами
Я три рази одружувався. Самі розумієте, що всі мої шлюби були не зовсім вдалими, якщо я шукав нову дружину, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
Мої батьки родом із Закарпаття. Але тата колись відправили на шахту, і він залишився тут назавжди. Тож я став донеччанином. Хоча дуже люблю і своїх закарпатських родичів.
Коли почалася війна, у мене за плечима були вже три шлюби. Вперше я одружився у 18. Юність та гормони зробили свою справу. Але вже через кілька років ми зрозуміли, що зовсім різні люди. Алла любила гучні компанії, була не проти вжити наркотики. А про дітей навіть не хотіла думати. А мені якраз хотілося повноцінної сім’ї. Я мріяв про дитину, бо ж виріс сиротою. Тато загинув у шахті, мама померла невдовзі.
Але саме сирітство кинуло мене у вирі життя. І тому я рано став на себе заробляти. Дуже важкою працею створив свій невеличкий перший капітал. Ну, а далі гроші вже працювала на мене. Ми розлучилися без будь-яких скандалів. Вона теж розуміла, що я герой не її роману.
А от з Олею в мене було шалене кохання. Вона відповіла взаємністю. Невдовзі ми побралися. У нас народилося двоє дітей. Я був такий щасливий, що сам собі не вірив. Але її мати взялася руйнувати наш шлюб. Вона чомусь взяла собі в голову, що має навіть жити з нами і допомагати нам, наставляти. Крапля за краплею – точила вона наше гніздечка. Тож наша сім’я розпалася.
Я довго не міг забути цю рану. Та й Оля часто поривалася до мене. Але вона перебувала під необмеженим впливом своєї матері. Та навіть після розлучення ми ще довго таємно зустрічалися. А після кожної такої зустрічі Оля мені раптом дзвонила. І казала, що в нас все одно нічого не вийде.
Я готовий був боротися за кохану жінку до кінця. Казав, що ми ж можемо поїхати в інше місто, в іншу країну. Я готовий працювати за десятьох, тільки б моя дружина та діти знову відчули себе щасливими. Але я бачив, яке велике відчуття вини звалюється на плечі Олі, уоли я це говорю. Так, так, вона відчувала себе винною перед матір’ю – ніби зраджувала їй зі мною. Тому я перестав обіцяти їй світле майбутнє, хоча й дуже боляче було відмовлятися від неї.
А здався тільки тоді, коли дізнався, що вона одружується з іншим чоловіком. Цього чоловіка вибрала для неї мати. Не буду осуджувати свого конкурента, але цей молодик так запобігав перед тещею, що став її очах взірцем чоловіка.
Я не міг собі знайти місця. Але вважав, що не буду топити горе у горілці. Тому не дивно, що я прийняв жіночу турботу, яка раніше сипалася на мене з усіх боків.
І мене поглинуло таке море самотності, що я розумів, що можу збожеволіти. І це незважаючи на те, що поруч було багато гарних турботливих жінок, які готові були розділити зі мною життя. Я зустрів Люду, яка зі своєю ніжністю допомагала забути про завдані мені рани. Але згодом вже я почав жити з великим відчуттям провини перед нею. Бо насправді не любив цю жінку. А просто хапався за неї – як потопаючий за соломинку..
Але Людмила сама все зрозуміла. І згодом вона сама виявила ініціативу, щоб ми розлучилися. Я ж полегшено зітхнув тільки через два роки, коли вона одружилася. Зі своїм новим обранцем вона виглядала щасливою. Я відчував, як з мене скотився величезний тягар вини перед цією святою жінкою.
Але тут почалася війна. Наше місто потрапляло під обстріл. Але Богу дякувати, мій буддинок вцілів. Хоч часом біда йшла повз мене – хай навіть на відстані кількох кроків.
Родичі із Закарпаття кликали мене до них. Вони чудово розуміли, що продати житло у зруйнованому місті, в якому Бог знає коли закінчиться війна, майже неможливо. Тому вони й не вимагали від мене нічого.
Мені дуже боляче було покидати рідне місто. Але я розумів, що іншого виходу немає. На той час я мав багато валюти, бо раніше заробив чималі гроші. Тому було легко на душі від того, що хоч не стану тягарем для цих своїх родичів. А зможу купити житло і почати життя спочатку.
Так воно і сталося. Родичі допомогли мені знайти пристойну хату і облаштуватися. А опікалли мене перші місяці буквально на кожному кроці. Я ні в чому не відчував потреби. Раптом вийшов на двір, залитий сонцем, і зрозумів, що от моє нове життя уже й почалося.
Та раптом пролунав дзвінок з мого минулаго. Мені зателефонувала Людмила – вона не могла стримати сліз, коли розповідала, що її містечко зруйноване. І вдома нема ні електрики, ні газу, ні їжі. І вона не знає, як буде жити зимою. До того ж, і її чоловік на війні загинув.
Я ні миті не вагався. І одразу ж покликав її на Закарпаття. Натомість Людмила вагалася, чи має вона на це право і що її там чекає. Але я сказав, що вона має зробити це одразу ж. Інакше я приїду за нею. Бо хто, як не я, знав, як це – жити у зруйнованому будинку. Та ще без надії на житло, на їжу, світло і тепло.
Людмила приїхала через кілька днів. Я зустрів її на вокзалі і одразу привів додому. Відвів її одну з кімнат, вона зніяковіла переступила поріг нової оселі.
Але минуло ще кілька місяців і мені зателефонувала Алла. Через знайомих вона довідалася мій телефон і теж розповіла страшну історію. У неї загинув син. На той час вона вже жила сама. Бомба влучила у будинок, коли вона була на роботі. Вона повернулася додому і побачила жахливу картину. Її чотирирічний син та мати були мертві.
Я розумів, що й цього разу часу на роздуми нема. І категорично наказав її їхати до мене. Алла поплакала телефон ще хвилин 20, а потім погодилася. Я не став їй нічого пояснювати про колишню дружину, бо розумів, наскільки жахливим є її становище.
Коли вона до мене приїхала, Людмила уже все про неї знала. Але ви не уявляєте, як справжнє горе згуртовує людей. Не якась бідда, а те горе, яке поглинає всього тебе і не дає жодної надії на майбутнє. Після того, як ми нагодували Аллу, розповіла їй усе. Вона ж увесь час дивилась на нас розгублено.
Мої обидві колишня дружина влаштувалася на роботу, поралися зі мною на городі. Всі в селі думали, що це мої сестри. Так було краще для нас усіх. Та й закарпатські родичі не знали всіх моїх донецьких родаків. Тому все скидалося на правду.
Колишнідружини дуже мріяла про власне житло, але поки ми не мали такої можливості. Та й ми так згуртувалися між собою, ніби справді були родичами і прожили разом усе життя.
А через два роки після цього я отримав звістку, що моя дружина Оля – важко поранена. Мої діти на той час уже виросли і навчалися за кордоном. Раніше я оплачував їхнє навчання. А зараз вони влаштувалися на роботу і вже самій могли дати собі раду. Моя теща на той час померла, а чоловік якого вона вважала взірцем, мою Олю кинув.
Я розповів всю цю історію своїм колишнім дружинам, які якраз поралися на господарстві. Вони були одностайні – мені треба їхати і забрати Оля сюди. Хоча й розуміли, наскільки ризикованою є ця подорож для мене.
Та все ж її рана виявилася не такою важкою, як мені описали знайомі. Я знайшов Олю в лікарні. І здавалося, що ми розлучилися тільки хвилину тому. Хвиля рідності, ніжності залила мені груди. Я й досі люблю цю жінку! – зрозумів я. Я забрав її з лікарні і ми поїхали на Закарпаття, яке вже називав на той час своєю домівкою.
Мої колишні дружини виходили Олю, а вона була їм безмежно вдячна. Нарешті й вона вже знала правду про наше спільне життя, яку ми все ще ховали від інших. Інакше б село повнилося чутками. А так нам було легше жити.
На Закарпатті, та й із нашого села люди масово виїжджають на заробітки. Буває, що там і осідають. Тож продавалося біля нас багато будинків. Поруч з нами – досить старенька хата, яка ще міцно трималася купи, але потребувала ремонту.
Алла і Люда вирішили шукати купити цю хатинку – в кредит. Але в мене ще було стільки грошей, щоб придбати таке житло. Людмила ж згодом одружилася з одним із сільських чоловіків.
Тож хата залишилися Аллі. Вона з такою радістю поралася на своєму – хай і бідному господарстві, ніби була королевою і володіла континентом.
Дивна штука життя. До побачення ми всі троє втратили дуже багато знайомих та родичів. А тут ніби створили велику сім’ю. та й у селі дуже доброзичливо ставляться до нас. Але нашої тайни про сімейне життя вони так і не дізналися. Яке це має значення, якщо ця історія створення Богом тільки для нас.
Тому я й не вказувати назву села та справжні імена у цьому сюжеті. Бо яка різниця, хто кому ким доводиться, якщо на світі існує любов. Якщо життям заради цієї любові зводить таких різних людей.
Василь ПОП, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
