Баба Анця мало не померла зі сміху: покійник просив покосити біля гробу

[Total: 0    Average: 0/5]

Прийшла до баби Анці сусідка, сидять каскують. Пірошка жінка  така, що все їй щось недобре, все на життя нарікає, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

  • Подавайте оголошення у газету «Закарпатські оголошення» ⇒ 050 222-50-50

Баба її розвеселити вирішила:

«Купила невістка вчора газету «Робота та навчання», глядає якісь там курси, хоче мало кваліфікацію си підвищити, вот я уд неї взяла її почитати. Пінзія невелика, думаю, пудзароблю. Хоть десь ся уборщицьов у вароши устрою. Што там роботи – попилососити у офісі, помити подраш, утерти порохи, косички пулляти…  і всьо. Я дома каждий Божий динь ото чиню і ніко ми за ото даже дякую не уповіст! І што ти си думаш, мене ся согласили взяти! Зарплата 4 тисячі, а лем два раз на тиждень харити треба. Там ще на одну фірму треба уборщицю. Хочеш, я тебе предложу їм!».

«Та нєт. Не бірую я у варош їздити, а у селі й так роботи ниє. Я всю жизнь проробила, а мені лем 1700 гривню платят. Паскуди! Най би оті депутати самі попробовали з таких копійок прожити!» , – почала бубоніти жінка.

«Но пак я ти предлагаю сімейний бюджет поповнити, а ти ся удказуєш. Но добре, твоє діло. Виділам, онук до тя приїхав, твойому дідови тепер добре, помагати му мало буде!» – пробувала й далі надати розмові позитиву баба Анця.

«Но пак ай…. Приїхав… помагає, ще й як помагає. За тиждень, што туй є,  усю місячну пінзію мого олуха пропив», – знову сумно зітхнула сусідка.

На це прибігла весела, щаслива онучка і спитала, про що вони розмовляють.

«Про старость, дитинко, – мало не зі сльозами на очах відповіла Пірошка. – Про пінзію та тяжку жизнь старіку!»

Дівчинка не зрозуміла, чому сусідка така засмучена, і вирішила  похвалитися радісною звісткою:

«А ви што ся журите, – сказала вона. – Вот позирайте, моя бабака яка позитивна! Она даже гойкає так, што мені смішно! І бігат так, як дітина. А оби хоть на 120 кіл схудла, вобще би могла ся зо мнов на скорость змагати. Та й не журиться она за гроші нігда, усе десь заробит, штось продаст, штось перепродаст».

«А я си даже на похорон гроши зобрати не годна», – знову з відчаєм промовила сусідка.

«А ви што, скоро умерете? Хворієте?» – перепитала уже зі співчуттям онучка.

«Нєт. Но старость така, што нігда не годнась знати, чи пробудишся завтра рано!»

«А… та не переживайте так. Вот моя бабка уд першого дня, уколи уйшла на пінізю, усе си на похорон удкладує. Каже, ож ото «гробові». І, знаєте, она вже тулько гроши назбирала, што з них усю вулицю похоронити мож. Аж умрете, не страшно. Она вам похорон учинит, – заспокоїла вона Пірошку. – А раз нога ї заболіла і пушла до дохтора. Тот юй уписав якусь масть і уповів каждий вичур мастити, обіщав, што поможе, а аж через 20 гду опять ї боліти начне, просив прийти указатися. Но а бабка лем знизала плечима і утвітила: «Сомніваюся, што ото ся стане». Дохтор перезвідав, што зашто. Но і она му пояснила, што юй ся не дуже вірит, ож через 20 году його ще там застане!».

Але Пірошку це не розсмішило.

«І я недавно була у поліклініці, – почала вона розповідь. – Дохторка ня зазвідала, кулько раз на динь у бударь хожу. Но я й отвітила, што де там на динь, раз на два тижні. Дохторка не повірила і перезвідала, зашто так рідко. А я юй пояснила, што з мойов пінзійов май часто не уходит».

А баба Анця почала голосно сміятися:

«Мені требало пуйти. Я їсти уд ся нич не шкодую. Кулько тої жізні. І так усі гроші заробити не мож. А поїсти я люблю! Варю файно, я газдиня спішна. У бударь хочу по три раз на динь».

«Ото точно, – почала реготати онучка! – Один раз і дошка ся проломила і мало не впалась у яму. Ми твою голу гузирю… як ріпку… всі разом утігали: дідо, нянько, мамка, я… ще й сусід. Мож було і Тузіка з мачков покликати!»

«Та што вам усе лем шутки в голові! Не видите, як тяжко на світі жити! – мало не заплакала сусідка. – Даже помаду думаю, куповати чи нєт, оби гроші зекономити!»

«А ви, як тютка Маріка, чесноє слово, – знову почала сміятися дівчинка. – Вижу, сидит на лавици із накрашеними очима динь, два, тиждень. Айбо такоє зеленоє, што далеко видко. Думаю, не має вкуса, подарю юй свої старі тєні «Маленька фея», я ся й так ними не пользую, а бабі хоть якась радость буде. Принеслам юй і даю. А она ня звідат, што нашто ото юй. Я кажу, што туй много цвіту, мож буде каждий динь новим ся красити. А она в ня ся плювати начала і кричати за мнов: «Марішку ти оту солодку! Ти ся над старим челядником іздіваєш! Які тєні! Я што, курва, оби ся красити! Ото я до дохтора була і уповіла, што свебит ня над оком і ун ми порадив зельонков намастити. А ти мені непонятно што туй притягла!»

Навіть ця розповідь не подіяла на Пірошку, вона знову повторювала, що старість важка, що грошей немає і взагалі все на світі погано.

На це прийшов син баби Анці.

«Не журіться, Пірошко-нийні. На тум світі вам добре буде», – заявив він.

«Та який тот світ. Я ще жити би мало хотіла, хоть 30-40 году, онуку на ноги покласти, айбо з тими купіками, што їх держава дає лем ото ся й устає, што умерти».

«Усі рано чи пузно умрут. Не переживайте ви так. Я вам ліпше історію розкажу, як я на кладвищови недавно косив. Хочете?»

«Йой, сятивбисся! Но розказуй, аж смішно, бо гет у ня настроєніє паршивоє», – запропонувала стара.

«Но слухайте, – розпочав він. – попросила ня мамка коло гробу мало порядок навести, бо всьо дуже заросло. Взяв я газонокосілку і пушов на кладвище. Раз позбиравим сміття, прополовим гроби, а дале взятим газонокліслу, кручу ї в руках, не знаю завести. На кладвищі тихо, чути, як муха пролітає. Раз лем як перну…. Аж ехо ся понесло меже хрестами. Мені аж ганьба стало. Позераю кругом – нікого. Думаю, як добре, лем покойники чули, а они нікому не розкажут, та й запахи не чують, бо аж би чули, та побювалибися точно. Но нич. Розобравимся. Завю’гим. Погрузивимся в думки, нікого не вижу, нікого не чую. Чиню своє діло, хожу си меже гробами, кошу. Раз лем піднімаю голову і завмираю. Надо мнов стоит мертвиць! Чоловік году 50 у чорному костюмі, у білуй сорочці, з галстуком, у начищених лакових топанках. Мене в студений пот верло. Думаю си, точно десь із деревища ізліз. Точно в такому виді і хоронят. А зашто такий чистий, може го забули закопати? І не нуч типир, а динь іще. Начавимся хрестити, вспоминати всі молитви, што мамка ня в дєтстві вчила, або, як на зло, у голові ми ся крутило: «Ще не вмерла в Україні ні слава, ні воля, ще нам, браття молодії, усміхнеться доля!» Думаю, нєт, штось не ото. Україна не вмерла і не вмре, а я тоже хочу жити. Боже, Україну збережи, Господи, помилуй нас. Нєт, і есе штось не ото. Сушу мозги дале. Є! «Отче наш!» Айбо штось послє другого слова заклинило. Не мугим бульше нич вспомнити, хоть ся каждий вичур молю. Но ото ги би нечистий попутав. Думаю, вщипнуся за гузицю, може я сплю.  Закривим очи. Удкривим їх, а мертвиць і дале надо мнов стойит, та ще ми штось і говорит, лем я не чую, што конкретно, бо газонокосілка гуде. Я ї вер на зимлю, она заглохла, а сам начавим тікати… тічу… тічу, убертаюся, а ун всьо равно задо мнов. Улізим на дерево, думаю, може ня там не достане. Айбо де там. Нараз ня найшов. Правда, за мнов не ліз, лем штось ми гойкав. Айбо я нич не чув, заклало ми вуха уд страху, а по гатьох лем штось теплоє потекло… но самі розумієте што. Вишу на гілці п’ять, дисять мінут, а ун не удходит. Уже ми руки німіти начали. Но наваживимся і звідаю го:

«Чоловіче добрий, што уд ня хочете?»

Мертвиць каже:

«Доброго дня. Я, напевно, налякав?».

«Но нєт…  бляха-муха, обрадовав, – утвічаю. – Майже ми волося посіділо і на голові, і пуд руками, і у всіх містах, даже на гузици.

«Вибачте, – зніяковів незнайомець, – ви тут косите?»

«Та де! Хрестиком вишиваю», – пробурмотів я.

Покойник  же, не звертаючи увагу на моє состояніє, чогось поправив си галстук і продовжив:

«Треба пам’ятник новий ставити».

«Треба так треба, – нич не поняв я. – А што пуд старим ся недобре лежит, неудобно?»

«Та старопитний вже, – каже дальше мертвиць. – А хожу між могилами, роздивляюся і раз чую – гуде.

«Я вас розбудив?» – звідаю в нього.

«Та я не спав! – розсміявся мужик. – Ви що, подумали, що я п’яний? Ні. Взагалі спиртне не вживаю!»

«Но пак я ся й не сумніваю», – знизав плечима я, а про себе подумавим, што дійсно, нашто мертвим паленку, а уд нього перезвідавим, што ся уд мене трєбує.

«Біля могили мені треба покосити! На наступний тиждень новий пам’ятник привезуть. Потрібно буде встановлювати, а там трава вище поясу. Я вам заплачу, скільки скаже»

Ще ся зо мнов мертвиці нігда не розчитовали. Но я би ся й побояв уд нього гроші брати, а вдруг якісь наворожені і мене у груб потягне чрез якісь нещасні 100 гривню.

«А у вас нікого з родини ниє?» – звідаю го.

«Є, айбо всі повиїжджали у другі області», – отвічає ми.

Думаюси, добре, што чинити, аж му не ісполню волю, та вночи ще до фраса душити ня прийде. Злізаю з дерева, іду до нього. Ноги ся пудо мнов пудкошуют. Набираю повні груди воздуха і звідаю го:

«А де ваш груб? Далеко дись? Укажіт ми, будьте добрі, де вас похоронили».

Ун на ня позерат величезними круглими повними удівлєнія очима… і каже:

«Мене? Коло гроба мого нянька треба покосити! Мене ще не похоронили! Я живий!»

Я ся вже нич не розумію, звідаю го: «А зашто у вас така одєжда товди, як у покойнику?»

Чоловік сміється.

«Бо я роблю у держадміністрації в Ужгороді, там усі так ходять на роботу.  А в сьому селі мої рідні похоронені. Я прийшов до могили, а покосити не маю з чим».

«Мужик! Фрас би тя взяв!  Маршіку ти оту солодку! – облєгчонно вздохнув я. – Та ти нормальний! Я ся заікати уд сьої встречі мало не начав! Не мож було з сього розговор начати, а то я думав, што ти мертвий і до мене з гроба уліз!»

Покосива я коло того гроба, мужик ня повюг у кафе і добре погостив, уд гроши же я ся ще на кладвищі удказав, а ун поблагодарити хотів. Но й ми ся ще довго із того случая сміяли з ним!»

Нарешті після цих слів стало весело і Пірошці.

«Но видиш! Пудняв ти муй син насторєніє! – раділа баба Анця. – Но а типир іди думу, радуй свойих близьких, а в мене є своя робота і мушу ся за діло брати, бо з тобов туй нич не усижу…  я не клочка і пітят ми не треба!»

Сусідка усміхнено попрямувала до себе, а баба взялася за приготування вечері.

zakarpatpost.net

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

* Copy This Password *

* Type Or Paste Password Here *