Чому закарпатки психологічно ґвалтують чоловіків, а батьки б’ють дітей та що робити з тещами
А ще психолог Яна Рега розповіла, як найкраще пережити розлучення та від чого страждають заробітчанські сім’ї
У сучасних закарпатських родинах маса проблем. Хоч про багато з них відкрито і не говориться, та сім’ї руйнуються, у них виникає насилля, непорозуміння з дітьми, у справи втручаються батьки… хоча більшість видають із себе щасливих і розумних на вигляд. Одним словом, не все так гладко, як здається. Бачачи непорозуміння між найріднішими людьми, все більше молоді вирішують не одружуватись, аби вберегти себе від душевних переживань, стресів і конфліктів. Утім усі негаразди можна вирішувати, головне, аби в обох із подружжя було бажання спочатку самовдосконалюватись, а не перевиховувати партнера.
- Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!
Тож чому закарпаток лупасять чоловіки, чому жінки пиляють своїх благовірних, чому свекрухи та тещі не дають молодим родинам спокійно жити, чому діти стають агресивними? Про це та багато іншого у прес-центрі газети «Неділя Закарпатські новини» під час наших «Недільних бесід» ми говорили з психологом із Ужгорода Яною РЕГОЮ.
На Закарпатті, особливо в селах, дітей прийнято виховувати через побиття. Чи можна так робити?
Однозначно, що у вихованні дітей має бути певне покарання. Дитина не повинна порушувати певні правила. Але рукоприкладству тут не місце. Такі методи як на фізіологічному, так і на психологічному рівні є для дитини травмою. У деяких випадках можна зрозуміти мам, які зриваються. Деякі вибрики малюків їм іноді не по силам. Наприклад, у підлітковому віці з дітьми справлятися важко, або в кризові періоди, коли вони істерять. Тут потрібна робота з мамою, вона має розуміти, як володіти ситуацією, аби ні в якому разі не вдаватися до побиття, бо такі дії можуть призвести до серйозних наслідків у майбутньому.
Інша проблема. Серед судових справ більше половини – насилля в родинах, коли чоловік б’є дружину. Насправді таких випадків набагато більше. До судів такі справи потрапляють найчастіше тоді, коли жінка опиняється в лікарні. Але тут… важлива деталь… на суді такі дружини просять помилувати своїх катів. Чому вони не розлучаються? Як пояснити їхню поведінку? Загалом що робити жінці, якщо чоловік її лупасить?
На жаль, на Закарпатті, а можливо і не тільки, це явище дуже розповсюджене. Тож чому жінка так поводиться? По-перше, зазвичай жінки жертовного типу (вихідці із родин, у яких вони з дитинства бачили насилля, коли батько бив маму, або знущався над дочкою), переживши якийсь досвід, притягують у своє життя чоловіків психопатів, насильників. Така жінка інакше жити не вміє. У неї в голові закарбувався тільки такий досвід. Як бути з іншим чоловіком, вона не знає. По-друге, чоловіки, які знущаються з жінок, мають над ними психологічний вплив, принижують їх, понижують їхню самооцінку, навіюють думки про те, що дружина без нього ніхто і ніщо, що залишиться без нічого, придумають абищо. Тобто діють тиском. Тоді жінка думає, що справді, без чоловіка вона нічого не варта, він який би не був, але чоловік, нібито він для неї є захистом. Чоловік для неї є ніби зоною комфорту, хоча який там насправді комфорт. Але з ним вона вміє жити, має досвід і думає, що якщо вийде зі стосунків, то там невідомо що буде взагалі. Тому жінки краще залишаються з тим, що є, таким чином відстоюючи на судах безкарність своїх чоловіків. Зазвичай психопати на публіку дуже добрі, чемні, ввічливі, можуть захвалювати дружину, захоплюватися нею, тож ніхто з боку навіть не підозрює, якими вони можуть бути вдома тиранами. Такі стосунки не є здоровими і це є серйозною проблемою.
Інший бік питання. Жінки часто пиляють чоловіків, кладуть їм у приклад знайомих, друзів, родичів, сусідів. Чоловік не витримує, зривається, спивається, виникають конфлікти, люди розлучаються. Що робити в такому випадку?
Такі стосунки також не є здоровими. Це може призвести до руйнування сім’ї, якщо хтось наважиться порвати з партнером. Однак у більшості випадків такі взаємини тривають до смерті і нічого не змінюється. Подібна поведінка жінок є психологічним насиллям над чоловіком. Скоріш за все, так роблять не впевнені в собі люди, незадоволені своїм життям, своїми нереалізованими намірами. І це вони віддзеркалюють на чоловіках. Або це може бути модель поведінки, взята від батьків, коли так само пиляла чоловіка мама. Така жінка робити інакше не знає. Тут чоловік мусить відчути свої кордони, зрозуміти, чи він може це терпіти, чи ситуація стала нестерпною, чи стосунки йому краще розірвати. Найкраще – сімейна психотерапія і вирішення проблеми разом, якщо можна знайти діалог. Але може бути і таке, що його немає, є лише «гаркання». Утім у свідомих родинах проблема вирішується.
Ревнощі. Часто в родинах через них виникають не лише сварки, але й трапляються вбивства. Як впоратись із цим почуттям? Що робити, якщо людина весь час підозрює партнера у невірності?
На жаль, ревність – це дуже руйнівна сила. Є такий термін, як патологічна ревність, що зазвичай залишається на все життя, подолати яку не можна. Її можна тільки привести в не рушійний стан, але людина, яка ревнує патологічно, буде це робити завжди. І від партнера це навіть не залежить.
Тому тим, хто відчуває ревнощі, дуже рекомендую відчувати свої кордони, з’ясувати, чи не перегинається палка, бо таким чином людина сама робить собі шкоду, бо партнер, який поруч, віддалятиметься, не зможе знаходитися в таких умовах завжди і ймовірно піде зі стосунків. Треба багато говорити, знаходити баланс, вчитися довіряти. Якщо не вдається справитися з ревністю, варто звернутися до фахівця.
Інший бік питання – зрада. Коли вже все зроблено і сказано й партнер хоче розірвати стосунки. Що робити?
Якщо людина може зрозуміти і вибачити – це найкраще. Я дуже поважаю пари, які вміють розходитися мирно, цивілізовано, нехай навіть не друзями, але вибачивши один одного. Звичайно, є певні етапи в такій ситуації, коли буває і злість, і образа, але врешті-решт люди відпускають один одного й не бажають колишньому партнеру зла. Так може статися, що чоловік чи дружина полюбили когось іншого. Ми всі живі. Якщо хтось істинно любить, буде бажати тій людині тільки добра. Звичайно, аби відпустити, має бути здорова психіка, бо для цього треба знайти в собі сили, бути в ресурсі, аби йти далі життям без колишнього партнера.
На жаль, у нас часто при розлученні мають місце суди, аліменти, роками тривають розбірки… Напевно, якщо людина таке притягує в життя, це їй для чогось потрібно.
Алкоголізм у закарпатських сім’ях також є проблемою. Це може стосуватися як чоловіків, так і жінок. Дружні посиденьки часто закінчуються великими п’янками. Чи варто жити з алкоголіком, чи краще розлучатись?
Якщо людина зловживає спиртним, у неї на це є причини. Могла бути травма в дитинстві, генетика, можливо зараз якась обставина до цього спонукала. За залежністю завжди стоїть якийсь невроз.
Коли до мене люди приходять із залежністю, або коли я говорю про алкоголізм, завжди шукаємо причину. Треба не працювати із симптомом, а знайти корінь. Наркоманія, алкоголізм – це вже симптоми, тобто наслідок. А ми мусимо з’ясувати, звідки це пішло, що стало причиною.
Чи варто бути в таких стосунках? Якщо це сім’я свідома, зможе зрозуміти, що це є наслідком чогось і з цим можна боротися, про це треба говорити, приходити до фахівця і щось робити для того, аби життя було якісним, щасливим.
Як виховати дітей так, щоб не передати їм якісь свої комплекси? Чого не можна робити з дітьми?
Тут у мене одна відповідь – жити без комплексів. Якщо в матері є комплекс, потрібно з ним працювати. Інакше – ніяк. Хоча не факт, що дитина його перебере. Але якщо мама відчуває, що в неї є комплекс, їй із ним дискомфортно, вона підсвідомо розуміє, що не хоче, аби її дитині теж було погано, ситуацію потрібно пропрацювати. Це також може бути певним досвідом для дитини, прикладом, як працювати із комплексами, знаходити в собі сили.
Я зараз у проекті по схудненню виступаю як психолог. Це – такий марафон для дівчат. Мені часто задають питання, як побороти комплекси. Тож скажу так. Мотивація – це дуже добре, але вона скоро закінчується і нам потрібно істинно усвідомити, що проблема є. Після цього на неї не закриваємо очі, розписуємо її, після чого пропрацьовуємо, дивимося на ситуацію з різних боків. При цьому на певному етапі звільняємося від проблеми, починаємо відпускати її.
Що робити, коли в родині не в міру владна теща або примхлива свекруха? Адже їх, як і батьків, не вибирають… а ці люди часом подружжю не дають спокійно жити.
Якщо наше суспільство порівнювати з Європою, у нас батьки справді часто наступають на кордони дітей.
Чомусь у нас так прийнято. Але вже потроху бачу по своїй роботі, що в нас кордони люди починають відчувати більше. У таких ситуаціях потрібно знаходити в собі сили, виробляти навики, як говорити «ні». Іноді люди навіть не розуміють, у чому справа, просто відчувають дискомфорт, панічні атаки вже дають про себе знати, бо щось відбувається не так. Тому треба навчитися відчувати свої потреби, знати, як нам комфортно, як некомфортно, що ми хочемо і відстоювати свої кордони.
Не треба боятися бути нехорошою, незручною для когось, бути поганою теж нормально. Може стати страшно, бо це – вихід із зони комфорту. Але коли ми долаємо страх, тоді з’являється перед нами світло й ситуація починає налагоджуватися.
Останнім часом в ЗМІ частенько з’являються сюжети, присвячені випадкам дитячої агресії. Що робити, коли вдома росте маленький тиран?
Тема агресії зараз справді набирає обертів. Вона є понаднормовою. Довкола багато злоби, у школах актуальною стала тема булінгу. Усе це йде з сім’ї, із родинних цінностей. Якщо дитині прищеплювати повагу до якихось звичаїв, обрядів, один раз на тиждень хоча б проводити час із близькими, давати любов, підтримку, визнання, агресії не буде.
Якщо ж дитина бачить у сім’ї сутички, чує крики, зіштовхується з конфліктами, навіть фізичним, чи моральним насиллям, або коли їй дають недостатньо тепла, вона буде це проектувати на інших. Можливо навіть у родині дитина ідеальна, або закривається в собі і не показує нічого, проте все одно це десь мусить вийти, бо потім такий стан переходять у психосоматику. Тому дитячий організм це виштовхує, дитина б’ється, кричить, мстить.
Тут також потрібно шукати причину, з’ясувати, де корінь проблеми. Може бути й таке, що причиною стає школа, бо вчителі також деколи скоюють психологічне насилля над дітьми, і учні не можуть із цим впоратися. Педагог для них є авторитетом, тож вони бояться про це заявляти. У такому разі теж може мати місце тема булінгу, коли дитина неспроможна осилити насилля і провокує злість в інше місце. Якщо родина сама не може знайти причину, варто звернутися до фахівців. Тоді потрібно працювати спільно: школа, сім’я, психолог.
Діти підросли, ідуть вчитися, але професію за них вибирають батьки, бо їм видніше. Вони мають досвід, краще знають і взагалі… вони дають гроші. Що робити у такому випадку? Адже потім доведеться зубрити ненависні дисципліни і працювати на роботі, яка нагадуватиме пекло.
Зараз діти здебільшого виявляють свою думку, є продвинутими. До мене, наприклад, дівчата-підлітки приходять самі, бо розуміють, що це їм потрібно. І ми працюємо. Я так надихаюся ними, вони такі розумниці. Вони хочуть просто більше дізнатися про себе, про психологію, про здоров’я, про емоції, як відстояти свої інтереси. Тут потрібно розуміти кордони.
Якщо говорити з позиції батьків, то їм потрібно віддавати дітей у різні секції, на різні гуртки, давати їм можливість спробувати багато речей, аби вони могли знайти себе, можливо потрібно провести якісь тести на профорієнтацію, можливо досить душевно поговорити, дізнатися, що хоче син чи донька, сказати самому, як мати, чи батько бачать майбутнє дитини, спільно знайти золоту середину.
Я завжди кажу, що щирі відкриті розмови в сім’ї – найкращий бальзам, аби вирішити якусь ситуацію. Якщо ж на дитину дуже насідають, їй варто відстояти свої кордони.
Що робити, коли в дитини або навіть у дорослої людини занижена самооцінка, немає мотивації до успіху?
Зазвичай занижена самооцінка – це брак ресурсу, нереалізованість у якихось сферах, наприклад, у стосунках із чоловіками, у роботі. Занижена самооцінка може свідчити про нечутливість до себе. Людина про себе думає: «Я не відчуваю свої емоції, я не приймаю їх у собі, я не відчуваю до кінця радість і любов, вони не підносять мене». Я би радила працювати над любов’ю до себе, шукати, звідки «прийшла» ця самооцінка. Можливо, причиною є якісь установки, які можуть бути як дитячими, так і дорослими. Буває таке, що жінка живе з чоловіком і дуже ним захоплюється, він їй дає багато грошей і каже: «Слухай, тобі не пасує цей колір волосся!», або «Тобі не личить ця сукня», «Тобі треба схуднути», чи ще щось. Звісно, після таких слів самооцінка паде. Тому передусім потрібно знайти причину заниженої самооцінки.
Чи може психолог допомогти людині вирішити проблему з фобіями? Чи страхи треба переборювати самостійно?
Завжди під час прийомів я кажу, що я віддаю 50 і навіть 70 відсотків відповідальності за результат нашої роботи з клієнтом, йому самому. Якщо ми працюємо з фобіями, можу підказати, направити, підтримати, бути опорою, але основна робота за клієнтом. Він мусить налаштуватися, як підійти до вирішення ситуації, як подолати її. Це непросто, треба пройти певні етапи роботи, але людина повинна брати на себе велику відповідальність. У мене були випадки, коли людина приходить в терапію і ніби хоче щось робити, але не робить, не має мотивації, чекає щось від мене, постійно питає для того, щоб я дала відповідь. На жаль, така робота не дає потрібних конкретних результатів. Є, звісно, якісь усвідомлення, якийсь саморозвиток, але цього недостатньо, бо ситуація не пропрацьовується. Тому дуже важливо, аби кожен розумів, що від нього самого багато що залежить.
Дехто боїться розлучення. Особливо жінки через страх самотності. Як найкраще пережити цей період?
Є певні етапи відпускання чогось. Спочатку ми не приймаємо ситуацію, відтак хочемо втрачене навернути, далі ніби вже й приймаємо і починаємо ображатися, потім – злитися. Коли це проходить, людина питає себе, чому гнівається, приходить якесь прийняття…
Тобто є різні періоди цього переживання. Часто людина хоче відволіктися, зануритися в роботу, читання книг, кудись поїхати. Це – хороший засіб. Але важливо, коли відбуваються травматичні моменти, проживати їх у всій мірі. Якщо людина відчуває злість, то краще злитися, якщо сум – то сумувати, якщо ображається, хай дасть можливість образі побути і проговорює її. Якщо не прожити ці відчуття, «одягнути маску» щасливості, «увімкнути» механічні способи захисту, ця травма «запихається» кудись всередину себе, не пропрацьовується, у результаті людина може притягнути подібну ситуацію, нещасливі стосунки в родині, або вийти в психосоматику – больові відчуття в тілі. Отже, я раджу побути у всіх станах, прожити їх. На жаль, у житті може бути всяке і такі стани є природними.
Інша проблема. Після розлучення іноді кожен з батьків намагається перетягнути дитину на свій бік і говорить негарні речі про колишнього партнера. Як правильно мають поводитися батьки після того, як вирішують, що настав час розійтися?
Пригадую випадок із практики. До мене прийшли молоді чоловік і жінка після розлучення. У шлюбі вони прожили 1 рік, у них була дитина, яка народилася раніше і вони вирішили розірвати стосунки. Тож вони питали, як не пошкодити дитині психіку. І ми з цим працювали. Ця родина є прикладом свідомих розумних батьків, які розуміли, що можуть бути наслідки їхньої поведінки. Але дуже часто буває таке, що у колишнього подружжя багато непропрацьованої злості і відбувається перетягування дитини, яка травмується і в майбутньому це може негативно позначитись на її долі. Тут хоча б одному з батьків важливо бути більш свідомим і не говорити дитині погані речі про партнера, визнавати успіхи батька чи матері, знаходити діалог як з дитиною, так і з колишнім чоловіком чи дружиною. Якщо зі злістю важко впоратись, треба звертатися за допомогою до фахівців. Терапія не обов’язково буде тривалою, можливо достатньо 2-3 зустрічей.
Іноді чоловік не дозволяє дружині працювати. Як їй переконати його, що вона самодостатня особистість і не повинна залежати від нього фінансово?
Чоловіки, які хочуть, аби жінка сиділа вдома і не працювала є авторитарними, прагнуть дружину контролювати і не бажають давати їй можливість реалізуватися. Мова йде про якусь певну конкуренцію. Жінка має розуміти, що це він робить через певні причини. Цю тему потрібно піднімати, говорити про неї, заявляти про своє бажання, або взяти і зробити щось, скажімо, влаштуватися на роботу. У іншому випадку – просто змиритися. Принаймні жінці треба ставити на ваги те, що для неї має більшу цінність: або родина, або самореалізація. Утім реалізовувати себе для кожного дуже важливо, тим більше, що у сучасному світі чоловіки і жінки є рівними. Якщо жінка не реалізована, починаються депресії, апатії, панічні атаки, тривожні стани тощо. Отже, треба доносити партнеру свої прагнення і працювати над тим, аби мрії збувалися.
Заробітки не є чимось новим для наших земляків. Коли одного з подружжя протягом тривалого часу немає, стосунки холонуть. Як зберегти міцну родину в такому випадку?
Це питання є дуже актуальним для Закарпаття. Таке зустрічається скрізь. Заробітчан багато, родини, на жаль, рушаться, трансформуються, між подружжям немає здорової сімейної атмосфери. У даному випадку краще аби їхали або обоє, або взагалі не їхав ніхто і подружжя пробувало реалізувати себе разом вдома. Коли на сезонні роботи їде або чоловік, або дружина, дуже великі ризики розпаду сім’ї. Якщо вже виникла така ситуація, що комусь одному поїхати необхідно, адже базові потреби треба задовольняти, а для цього потрібні гроші, тоді варто максимально часто зідзвонюватися, говорити з партнером навіть тоді, коли виникають якісь непорозуміння, радитися між собою, якщо є можливість, завжди приїжджати один до одного, тобто максимально зберігати контакт, емоційний зв’язок, приділяти увагу один одному, дарувати подарунки будь-яким способом. Я знаю приклади сімей, які підтримують теплі стосунки навіть тоді, коли їм доводиться жити окремо. Коли партнер приїжджає, вони не можуть насолодитися цим щастям. Але є й такі сім’ї, які розпадаються.
Кохання без взаємності. Часто люди страждають роками, чекають на знаки уваги, як на милість і не бачать більше нікого в світі. Що їм можна порадити?
Треба працювати зі своєю жертовністю, з’ясувати, звідки вона, шукати в собі, чому власне поле не притягує ту людину, яку хочеться бачити поруч. Або ж, скажімо, збагнути, чому жінка взагалі не хоче чоловіка. У мене в практиці був випадок, коли до мене прийшла від попереднього психолога на консультацію жінка. Вона розповідає: «Мені психолог сказав, що я мушу зустріти чоловіка, мушу над цим працювати. Але мені не хочеться. У мене бізнес зараз добре йде, я нормально забезпечую родину». Я їй пояснила, що якщо людині не хочеться стосунків, цього не треба робити лише через те, що так хоче суспільство, якщо жінка щаслива, не має потреби в чоловікові, не варто слухати інших, тих, хто каже, що вона зобов’язана вийти заміж. Тож коли моя клієнтка про це почула, аж полегшено видихнула. Можливо колись їй і захочеться бути поруч із якимось чоловіком, але якщо зараз такої потреби немає, цього не треба робити, слід проживати той момент, який є. Інша справа, якщо стосунків хочеться, а їх немає. Тоді потрібно шукати причину, що відбувається з людиною, чому вона не притягує в життя протилежну стать, на скільки готова до взаємин, а також працювати над самооцінкою, зрозуміти, як та жінка поводиться з чоловіками, чим для неї є жіночність, сексуальність і багато іншого.
Які головні помилки у стосунках допускають закарпатці?
Не думаю, що лише закарпатці, скоріш за все, й мешканці інших областей, але у стосунках між парами мають місце ревність, неповага один до одного, психологічне приниження партнера, насилля в родинах, люди не надають один одному простір, нав’язують багато речей, контролюють чоловіка чи дружину, між подружжям виникає конкуренція. Це – лише небагато речей, які не потрібно робити. Найчастіше помічаю неповагу один до одного. А повага і любов власне є однією з базових речей, необхідних для збереження здорових стосунків.
Спасибі за розмову! Успіхів вам завжди і у всьому!
Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини» ексклюзивно для zakarpatpost.net
