Чому закарпатські діти виростали з мрією про заробітчанство. Закінчити школу і звалити!

[Total: 0    Average: 0/5]

Вчителі сепаратистів

Хтось колись мені розказував, що при чехах учителі отримували таку зарплату, що за місяць могли купити корову і ще й прожити до наступної зарплатні. Правда, вчителі корів тоді не купували – вони читали, поглиблювали свої знання, вивчали нові методики, підвищували свій культурний та інтелектуальний рівень щоб залишатися вчителями, а не перетворюватися на фермерів. Бо кожна робота, тим більше така відповідальна як із дітьми, потребує тебе і твого часу повністю. І це не обговорюється, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

  • Ужгород, Закарпаття! Знаходь роботу та працівників у газеті «Робота та навчання»! Замовляй рекламу у газету зараз: 050 222-50-50, 067 66-90-90

Стверджую, що ставленням до вчителів держава демонструє своє ставлення до майбутнього, до себе самої, до свого існування на мапі світу у перспективі. На території Закарпаття краще за чехів до вчителів не ставилася жодна влада. Найбільш шанованими людьми у селі були: священник, лікар і вчитель.

У радянські часи вчитель був не стільки педагогом, як ідеологічним працівником райкому, який, будучи безпартійним, забезпечував виховання молодих кадрів для комсомолу – резерву компартії. І цього було досить. Але вчителі того не усвідомлювали чи не хотіли усвідомлювати. Вони добросовісно вчили дітей ще і різних предметів – математики, хімії, фізики, географії, мови, язика та лжеісторії. І досягали результатів – тисячі їхніх вихованців живуть і успішно працюють тепер на благо чужих країн.Минулого тижня із кількома такими я спілкувався у Європі. Що б ми не говорили, але система працювала. І була не найгіршою.

За добру службу радянська імперія давала вчителям подачку, бо зарплатнею то назвати важко. Я працював у школі і за перший місяць роботи отримав у ті часи аж 79 рублів. Слюсар на заводі отримував у два рази більше. А електрозварювальник – у три. Це робилося для того, щоб поставити «гнилу інтелігенцію», за означенням Лєніна, на місце. Бо країною правив робочий клас – такий міф культивувався комуняками.

Як би там не було, але ще при руських сформувався потужний вчительський клас (спільнота, клан, неформальне профоб’єднання), який виховав серед себе національно свідому еліту, що згодом і очолила, разом із письменниками, рух за незалежність України. По районах (наприклад, у рідному Іршавському) багато років Народний Рух України очолювали саме вчителі. Вони хотіли кращої долі для себе та своїх учнів – майбутнього сильної і багатої Батьківщини. Але не так сталося.

Руйнування вчительства та і самої школи почалося, на жаль, у перші роки нашої Незалежності. Під чітким керівництвом секретаря компартії з антиукраїнської ідеології Леоніда Кравчука почалася руйнація України та її освіти. Комуністи тоді перемогли, вчасно помінявши шапки та прапори…

Нищення освіти почалося, певно, із мізерної зарплати педагогам. Учитель отримував (і я в тому числі) шість доларів на місяць. Мало того – зарплату затримували на шість-вісім місяців. Отоді вчителі і почали купувати корів, кіз, заводити господарку та брати землю – кілька соток землі міг узяти будь-який сільський бюджетник. От і брали. А навчально-виховний процес ішов своїм шляхом.Самостійно і незалежно. Потім, трохи пізніше, найбільш підприємливі вчителі почали займатися репетиторством. У школі відбували заняття, а вчили дітей вдома, але вже за гроші… Не всі, звичайно. Бо ще більш підприємливі повтікали із школи взагалі. Покинув її і я. Саме тоді. Хоча я ще досить довго протримався.

Більшість із тих, хто залишився у школі, на той час продовжували виховувати комсомольців. Бо інакшої вказівки не було. Та і не міг щось інше впроваджувати Леонід Макарович. Підручники залишалися старими, черпати нові знання із незалежних інформаційних джерел вчителям не було часу, бо ж корови кликали до хліва. А інтернету, щоб оперативно і безкоштовно щось переглянути, ще не було… От діти і виростали з мрією про заробітчанство. Закінчити школу і звалити! Бо тут не виживеш. А ми мріяли про сильну Україну… Наша мрія, як співається у одній популярній пісні, плакала.

На початку нового тисячоліття, у перші роки незалежності молодих людей у педагогічних колективах майже не було. Керували школами сімдесятилітні комуністи, які і корів не заводили тільки тому, щоб утриматися на посадах. Молоді вчителі не мали жодних шансів потрапити у школу. Тому перекваліфіковувалися, вивчали мови і виїжджали за кордон. Із 150 моїх однокурсників у школах працюють хіба 20 чоловік. Та і то частина з них в Угорщині…

Консервативна освітня система тільки тепер почала трохи мінятися. Дмитро Дроздовський запровадив Нову Українську Школу, яка покликана бути українською по суті, а не формально. Але починати все потрібно з нуля, бо… Та що там говорити. Всілякі там табачники настільки вихолостили програму, забравши з неї націєтворчу складову, що вона залишилася інтернаціональною, тобто тією ж таки комуністичною. Бо програма з української літератури без Уласа Самчука – це проросійська програма, яка позбавляє учнів розуміння того, хто ми є і де наші вороги. І це під час війни з Росією. Тобто наша школа під час війни виховує заробітчан, які їдуть працювати на ворога – у Москву, Карелію, Сибір… То чия це школа?

Те саме можна сказати і про роль школи у вихованні сепаратистів. На сході нашої держави живуть люди, які ненавидять Україну і все українське. Вони ніколи не стануть українцями саме завдяки школі, яка була російськомовною та імперіалістичною, тобто чужою для нас, ворожою. Ворог виховував, а українська школа підтакувала, користуючись бездіяльністю держави, яка за все це ще і платила гроші. Вчителям російської, до речі, більше.

У прифронтових районах таке чи щось подібне твориться і тепер. Волонтери, наші письменники їдуть туди за свої гроші, ризикують життям, несуть іскру правди та української ідеї… А після зустрічей, і це на свої вуха чув мій друг, вони, ті, що вчора зустрічали із хлібом-сіллю кажуть: «Слава Богу, што еті бандеровци ужє уєхалі!». От що страшно.

Сумно про це писати. Бо я школу любив. І люблю. Інколи жалкую, що покинув педагогічну ниву. Але інакше б я не вижив…

Нещодавно ми святкували день учителя. Вітали, дарували квіти… Але… Чи цінуємо ми вчителя насправді? Чи усвідомлюємо, що від нього залежить доля держави?

Оце прийшли тепер до влади артисти. Витіснили комуняк від влади – це чудово. Але цього мало. Крім усього іншого треба знати ще і якісь елементарні речі. Хоча б те, що Україна не має спільного кордону із Словенією. Хоча б те, що ознакою держави є мова, а не тільки територія. Що нації та держави без мови не існує у принципі. Що зовнішня політика не допускає ставання на коліна перед ворогом. Що джерелом влади є народ, а не партія слуг і прислужників…

Але тих слуг виховали наші вчителі – раби старої консервативної комуняцької імперіалістичної системи.

Хоча є у школах люди свідомі. Вчителі з великої літери. І їх, хочеться вірити, більшість. Саме їх і хотілося привітати минулої неділі зі святом. І вітати щодня. Нині теж!

Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини» ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.