Закарпатець в Одесі виявив, чому голі люди всі однакові
Що закарпатці везуть додому з мандрів
Вересень та жовтень щедро дарували нам теплі сонячні дні і хотілося набрати цього тепла повні пригорщі, повні пазухи, напакувати повні комори, наскирдувати, заховати десь під ліжком, щоб потім узимку розкошувати з ним і насолоджуватися життям, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
- Живі історії, більше ексклюзивних новин читай тільки у газеті «Неділя Закарпатські новини». Купи газету у кіоску або передплати на своїй пошті. Індекс: 09653
Саме тому ми прагнули якомога більше побути на повітрі, під сонячним промінням, позасмагати, погрітися, поніжитися… Саме тому ловили моменти бархатного сезону на морях, океанах, остовах, у південних регіонах України, на затишних схилах Карпат…
У серпні нам удалося відпочити трохи в Одесі. Море пестило нас чистою водичкою, місто частувало фруктами та морепродуктами, люди створювали атмосферу мурашника, у якому кожен знає, за яким маршрутом мусить рухатися. Бо інакше – колапс. От ми і рухалися. Але крім насолоди купання мусить бути і елемент пізнання. Отже, щось новенького про чудове місто на Чорному морі ми таки дізналися. Точніше – пізнали. Інтуїтивно всотали. Сприйняли, як об’єктивну реальність, дану нам у відчуття.
Якщо кожне місто спробувати охарактеризувати у двох словах, то про Одесу можна сказати, що це місто контрастів і котів. Якщо вулицями Ужгорода ближче до околиць бігають пацюки, то порт і курорт уздовж побережжя нараховує тисячі котів. Лише славна Лузанівка може похвалитися сотнями ситих і доглянутих кішечок, за якими бігають цілі виводки кошенят.
Треба сказати, що вздовж пляжу люди облаштували кілька дощатих будиночків для цих милих створінь, куди відпочиваючі приносять залишки їжі. При вході на алею щодня сидить така собі габаритна тітонька, яка збирає гроші на корм для котів. Ті ж таки коти, а їх більше десятка, сидять і лежать довкола, ніби демонструючи свою довіру до жінки і закликаючи всіх довіряти їй також. Перехожі час від часу кидають у коробку гривні.
Представники родини кошачих не бояться людей взагалі. Вони вільно підходять до кожного, лащаться і дають себе погладити. Чим користуються фактично всі діти. Крім тих, яких застерігають від цього матусі. Зазвичай ми чули попередження мовою, віддалено схожою на російську.
До речі, українську чути на пляжі набагато частіше, ніж це було минулого року. Навіть фотограф пропонував зробити фото на магнітику рідною мовою. Жінки пропонували кукурудзу так само рідною. Як виявилося, вони з Коломиї. Хлопець, який пропонував шезлонги – із Хмельницького. Він щиро радів, що може поспілкуватися українською. Усі сусіди на прибережній смузі так само говорили зі львівським чи закарпатським акцентом. Рідше – із полтавським чи слобожанським. Але при першій нагоді всі чомусь переходили на язик. І це було якось неправильно, якийсь осад залишався.
Але я відволікся. Отже, про контрасти. Певно, більш контрастного міста в Україні нема. Тут на вулиці можна зустріти найдорожчі у світі автомобілі, які рухаються поруч із розвалюхами радянських часів. Довелося якось бачити, як недалеко від вокзалу хлопці ремонтували «копійку», у якої відвалювалися дверцята. Крім того, вона ще й не заводилася.
Те саме, що про авто, можна сказати і про будинки. Поруч із красенями, збудованими за новітніми технологіями, ледь тримаються фундаменту перекособочені старі будівлі із забитими фанерою вікнами та підпертими патиками дверима. Відповідно такі самі й люди. Жебраки, безхатьки, багатенькі дядьки, заможні ґазди, піжони, блатні, рокери, качки, моделі, бандити, політичні повії, пихаті чиновники із великими животами та каліки із відсутніми кінцівками… І тільки море всіх вирівнює, бо голі люди однакові. Усі хочуть набратися тепла, запастися ним на холодні часи, привезти додому.
Але не тільки Одеса ділилася з нами теплом. Кінець літа і початок вересня дозволили побувати ще в Луцьку, Ковелі, Рівному, Ужгороді, Франківську…
Кожне місто заслуговує на більшу увагу. Можливо колись я так і зроблю – напишу про кожне окремо. А тепер у двох словах охарактеризую те, що одразу впадає у вічі в кожному із чудових міст на карті Батьківщини.
Рівне сповнене патріотизму. Тут жив Сашко Білий і тут його убили. Міліція розстріляла чоловіка за те, що він мав загострене відчуття справедливості і почав говорити, що наші суди, наші прокурори, наша державна система зовсім не такі, як нам намагаються показати. Але каральна функція держави – єдина, яка працює постійно. Сашко почав ставати авторитетом для багатьох громадян, які відчували те саме. За це, я переконаний, і вбили кандидата на посаду народного героя.
З іншого боку – гарне чисте місто під час дощів затоплює. Дороги перетворюються на ріки. Наша машина ще ніколи не долала такі водні перешкоди, як у Рівному. Тому для мене Рівне – місто друзів і великої води. Звідти на Закарпаття ми привезли тепло дружніх сердець.
Щось подібне ми привезли і з Луцька, де вдалося побувати на фестивалі «Лісова пісня» та провести Ніч у Луцькому замку. Тепло Лесиної любові, затишок, доброзичливість та вогонь середніх віків, який цілу ніч володів легендарним замком. Але володів по-доброму – освітлював смолоскипами, радував феєричним фаєр-шоу, палав у зіницях тисячі відвідувачів, що танцювали, слухали музику, куштували різні напої, брали участь у турнірах та майстер класах.
Про Ковель, Колодяжне, Нечимне писати не треба – туди треба їхати. Садиба Лесі Українки, старе заросле озеро, ліс, сопілка… Там душа не просто розкривається – наближається до Бога. Отримує підсилення душевного тепла, яке теж люди відвозять додому. Ми теж привезли у своїх серцях добрячу порцію цього благодатного вогню.
У Франківську разом із Степаном Процюком ми переглянули фільм «Іловайськ 2014». Зала не була переповненою. Певно, тут про якесь тепло говорити б і не варто. Але… Після перегляду фільму залишилося таки тепло. Тепло вдячності тим воїнам, які боронять рідну землю. Тепло любові. Любові до рідної землі, до того клаптика на карті, який манить нас, який спонукає завжди повертатися до рідного порога, до колиски, яка виколисала із маленьких створінь добрих і щедрих людей. Людей, які не просто збирають тепло по світах – привозять його додому, щоб поділитися із рідним краєм, із друзями, із найближчими, із тими, кого любимо. А ми таки любимо!
Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
