Чому багато закарпатців ностальгують за комуністичним минулим?
Чого я оце нині розповідаю закарпатцям про Житомирщину? Сам не знаю. Захотілося поділитися враженнями. Висловити обурення і страх. А ще… Мені здається, що у Закарпатті теж є ще немало тих, хто ностальгує за комуністичним минулим, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
- Живі історії, більше ексклюзивних новин читай тільки у газеті «Неділя Закарпатські новини». Купи газету у кіоску або передплати на своїй пошті. Індекс: 09653
Люди в усі часи мріяли про подорож у часі. От сів ти у такий собі пристрій, випив якогось зілля, зробив собі укол у вену, одягнув капелюха чи ще щось таке зробив – і ти вже у майбутньому. Чи у минулому. Все залежить від тебе: куди захотів – туди і перенісся.
Сотні фантастів, тисячі конструкторів, фізиків, алхіміків намагалися придумати щось таке, що змогло б реалізувати мрію про подорож у часі. Десятки кінофільмів знято про це. Навіть комедії є. Але насправді, переміститися фізично у часі не вдавалося ще нікому. Уві сні, у фантазіях, у мріях робили таке всі ми,а от фізично…
Виявляється, що нічого вигадувати не треба. Для подорожі у минуле досить сісти у маршрутку чи електричку і поїхати у славне місто Малин, що на Житомирщині. Ступивши крок на древлянську землю, ви одразу опинитеся у…
Звичайно, нам би хотілося зануритися тут у часи давніші. Коли жив великий князь Мал, його донька – красуня Малуша… Не просто Малуша – мати Володимира Великого. Це ж наша історія! Це ж фантастично! Адже де, як не тут, ще можна відчути подих віків? Де можна всотати дух свободи? Де можна так надихнутися тяглістю історії, неймовірними пригодами предків, їх перемогами більше ніж тисячу років тому?…
А ще до Малина має безпосереднє відношення Микола Миклухо-Маклай, якого москалі намагаються видати за видатного російського вченого. Так, він був підданим російської імперії, але ніколи не був росіянином. Його предки були козаками. А мама мала маєток біля Малина, куди він часто приїжджав у гості. Є у Малині парк Миклухо-Маклая, закладений його мамою…
От довкола чого купчилися наші уявлення про славне місто Малин до того, як ми туди приїхали. Тобто, потрапили. Та не так сталося… Мала тут нема взагалі. Малуша є, але така маленька і в такому місці, дотого ж розвернена до центру міста задом…Як кажуть місцеві жителі, на тому місці колись стояв хтось із радянських божків. Його зняли, а постамент лишився. То щоб не витрачати бетон на новий постамент, Малушу поставили на оту сходинку до комунізму. І тим самим показали, що мати князя Володимира Великого тут не головна. І взагалі: мати у Малині – це щось другорядне, щось таке, що може постояти у куточку парку на чужому постаменті. Складається враження, що своєї древньої древлянської історії, своєї матері тут соромляться. Чи не тому молодь із міста тікає? Чи не тому Малин – одне із найбрудніших, найзанедбаніших і незатишних міст України?
Миклухо-Маклай у місті теж не головний. Він стоїть у якомусь провулку, до якого ми так і не дійшли…
А центр міста – оце і є минуле Малина! Минуле, яке шанують. Тільки з невеличкою поправкою – радянське минуле. І жодною декомунізацією тут і не пахне. А це, щоб ви мали уявлення, всього за сто кілометрів від стольного Києва.
На велетенській площі, устеленій мармуровими плитами, на величному постаменті у центрі міста стоїть модерний монумент авторства голови Національної спілки художників України Володимира Чепелика «Героям малинського комуністичного підпілля». Надпис, правда, нещодавно поновили – забрали слово «комуністичного». Але суть від цього не змінилася. Трохи нижче за монументом розташована алея з пам’ятниками, на грудях яких красуються зірки героїв радянського союзу та ордени із портретами ката України лєніна. Алея доглянута і веде вона до вічного вогню, який мусів палати із центру диявольського знаку – п’ятикутної зірки. До вогню, на якому комуністичні безбожники приносили жертву чорним силам. Спалювали душі предків. Випалювали глибинну пам’ять народу. Нищили код нації. Вчили пам’ятати одних і нехтувати іншими, правдивими героями. Але у Малині цього не розуміють.
Треба сказати, що у парку Миклухо-Маклая є ще один пам’ятник – пам’ятник радянському воїну. Тобто – окупанту. Ось кого шанує славне місто Малин!
У цьому ми переконалися, слухаючи піднесену розповідь екскурсовода. Він настільки пишається славою комуняк, що не помічає сміття, у якому стоїть уже аж по коліна. Він виховує дітей, яких однозначно сюди приводять, на комуністичних ідеалах, які засудило все цивілізоване людство. Він із гордістю розповідає, що оці підпільники воювали проти німців. Але він не розуміє, що вони воювали на стороні інших окупантів – на стороні Росії. Бо російська пропаганда зуміла створити із себе рятівника. Зуміла підкорити український народ. Знищити його еліту, його лідерів, носіїв менталітету репресіями та голодоморами. А ті, що залишилися, вибору не мали. Бо був призов до радянської армії. Або до Сибіру.
Радянська пропаганда ніколи не популяризувала слова маршала Жукова, який перед форсуванням Дніпра сказав: «Чим більше українців ми втопимо у Дніпрі, тим менше їх потім треба буде відправляти у Сибір!». Але вчителі історії у Малинських школах про це не знають. Вони всі вчилися в СРСР, вони всі були комуністами, вони всі служили і служать радянському народу Житомирщини. І Росії, певно.
Один із місцевих співрозмовників у дискусії, яка виникла спонтанно, почав обурюватися і кричати: «А що я маю робити із своїм батьком? Адже він пройшов усю війну!» Потім, коли чоловік трохи заспокоївся, то сказав таке, що сам усвідомити і сприйняти не може. Його батька російські комуняки чи їхні прислужники засудили на вісім років. Три він відсидів. А тоді почалася війна. І його відправили на фронт, як робили це із багатьма засудженими за те, що були українцями. Якби він, той батько, відсидів усі вісім років у тюрмі, то тоді риторика його дітей була б іншою. А так – вони стали рупорами чужої слави, рабами, які цілують руки рабовласникам. Інструментами у нинішній гібридній війні, провідниками антиукраїнських ідей, які в результаті ведуть до сепаратизму.
А чого я оце нині розповідаю закарпатцям про Житомирщину? Сам не знаю. Захотілося поділитися враженнями. Висловити обурення і страх. А ще… Мені здається, що у Закарпатті теж є ще немало тих, хто ностальгує за комуністичним минулим.
Класик сказав, що той, хто не знає своєї історії – не має майбутнього. Я ж хочу додати: той, хто живе минулим – теж не має майбутнього.
Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
