У школі був двієчником, зараз – власник автосалону. На зустріч однокласників не піду, але не через те, що загордився

Так трапляється у житті, що відмінники, від яких багато очікують, не реалізовують себе у житті, хоча від них багато хочуть, а ті, хто весь час пасе задніх і не подає надій, стають найбільш успішними і досягають висот. І ще… у багатьох школах через 20 або 25 років нерідко організовують зустрічі однокласників, та не всі на них приходять. І чому – газеті ЯСНО розповів її постійний читач – закарпатець Дмитро.

У цьому році минає два десятиліття, як я закінчив школу. Учитися я не любив не через те, що не мав ні до чого здібностей, а не було контакту з класним керівником. Вона у нас була математичною, а я – лінгвіст до кінчиків нігтів. Писав чудові твори з української…. І це був єдиний предмет, який я любив. Читав я багато… але не художніх творів, а книжок про машини. Мені хотілося бути відомим автогонщиком, та в нашому селі навіть із такої світлої мрії сміялися.

Батьки через мої погані оцінки мене ніколи не сварили, взагалі трагедії з цього в родині ніхто не робив. Батько мріяв, що коли підросту, їздитиму з ним на заробітки до Чехії. Мати ж тільки про те й говорила, що треба швиденько одружитись, завести дітей, щоб вона могла бавитися з онуками.  Я був її наймолодшим, третім сином. Коли закінчив школу, мої братам було по 30 та 35 років. Вони, як і батько, весь час були в наймах за кордоном, мали по 2 діточок і ні про що інше не мріяли, вважали, що в житті себе вже повністю реалізували.

Як і хотів батько, після отримання атестату, я поїхав із ним на заробітки. Був простим підсобником. Робота мені не подобалась. Розумів, що гонщиком уже ніколи не стану, але машини обожнював. Із перших зароблених грошей і купив собі першу. Згодом доля звела мене з одним багатим чехом. У нього кілька років перед нашим знайомством загинув син мого віку, тож я замість того, аби фарбувати йому стіни, більше часу проводив у розмовах із ним і розповів про те, що мою долю змарновано, бо я роблю не те, до чого прагнув. Він вирішив мені допомогти. Петер мав у Празі шикарний автосалон і взяв мене туди працювати. Ставився до мене краще, ніж рідний батько, знайомив із тонкощами професії, багато  і щедро платив. Кілька разів із ним я навіть їздив на «Формулу-1», міг не по телевізору, а на власні очі побачити гонки, відчути шалений драйв і повбовлівати за улюблених гонщиків. Ті емоції не можна передати словами.

На жаль, через 7 років Петер помер і я відчув себе сиротою. Автосалон перейшов у власність його дружини, яка незабаром його продала. Із роботи я пішов, та чітко зрозумів, що саме цим я хочу займатися в Україні.

На автосалон грошей я мав недостатньо, тож спочатку відкрив кілька автосервісів і аж через три роки розжився на свою мрію. Живу не на Закарпатті, а в Києві, та до батьків приїжджаю досить часто.

Однокласників теж бачу нерідко. Більшість із них зі мною навіть не вітається. Колись це не робили, бо цуралися і соромились, а зараз – заздрять… Як то так, аби двієчник став багатим і успішним?!

Зустрів нещодавно і свою класну керівничку. Вона навіть невдало пожартувала… мовляв, я розжився… а чи хоч гроші рахувати умію, бо в мене їх тепер кури не клюють, а у школі до десяти на пальцях рахував. Я нічого не відповів, навіть образи не тримаю.

А от що вразило мене найбільше, так це те, що Оля – перша красуня, яку кохали всі хлопці нашого класу, зараз нагадує сільську бабу, а не молоду жінку. Вона одразу після школи вийшла заміж за старшого за себе на три роки Івана, народила трьох дітей, чоловік ніде не працює, багато пиячить. Бідує вона з ним… Змарніла, розтовстіла, зовсім не доглядає за собою. Я колись так мріяв її хоч за руку потримати, а тепер розумію, що доля готувала мене до кращого. У мене просто чарівна дружина і трирічний син. Я дуже щасливий у шлюбі.

Та на зустріч випускників не піду через те, що мене зрадив мій найкращий шкільний товариш. Я всі роки йому допомагав, як міг, не раз давав грошей, оплатив лікування його матері у столиці, коли одружувався, подарував йому новеньку машину, навіть узяв до себе працювати, аби допомогти молодій родині. Він раз на місяць приїжджав у село, а весь інший час був зі мною у Києві. Та одного разу Василь привласнив собі від мене велику суму грошей. Такої підлості я від нього не чекав. Я викликав його до себе, сказав у очі усе, що думаю і розпрощався… Мені досі боляче і не віриться, що так зі мною вчинив колись найкращий учень школи, медаліст, як мені здавалося, друг дитинства.

Дивно, але якоїсь меланхолії за школою, як у інших, у мене немає зовсім. Не можу сказати, що ті роки були найгіршими у моєму житті але й однозначно – не найкращі. Тому зустрічатися з однокласниками через 20 років, аби просто кілька годин поговорити у якомусь кафе, не бачу нікого сенсу • Більше цікавого читай у газеті ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекс 76076 • ЯСНО – газета №1 для життя! • ЗакарпатПост