Їхала в Полтаву готувати галушки, посварилась із провідником і… стала його дружиною

Історія знайомства Вероніки з майбутнім чоловіком і нині смішить родичів та знайомих. Однак вони переконані, що все це доля, яка й підкидала їм різноманітні цікаві ситуації, поки обоє не зрозуміли, що повинні бути разом, пише газета ЯСНО.

– Я навчалась в столиці і мешкала в гуртожитку, – розповідає Вероніка Галабуз. – І готувала таку смакоту, що до мене приходили навіть вихователі і вахтери, аби попросити рецепти. Річ у тім, що я змалку люблю готувати і завжди охоче допомагала на кухні мамі і бабусі. Тож коли стала студенткою, то для мене не було проблеми приготувати чи то печені голубці, чи заливну, чи нафарширувати качку, чи спекти пиріжки.

Як повідомляє t1.ua, уже тоді в Києві почали проводити різноманітні майстер-класи з приготування тих чи інших смаколиків. Тож Вероніка завжди намагалась зекономити гроші, аби купити собі запрошення. Відтак її знання та вміння постійно збільшувались.

– На четвертому курсі дівчата, виходячи заміж, стали мене запрошувати помічницею весільної господині, – ділиться спогадами жінка. – Тож я готувала на весілля на Житомирщині, Київщині, Черкащині і навіть Харківщині. І саме там, тітка нареченої, з якою я жила в одній кімнаті в гуртожитку й каже, що, мовляв, ти, Вероніко, чудово готуєш, але стародавніх полтавських галушок приготувати не зможеш. Я ж дуже затята і якщо мені хтось казав, що чогось не вмію готувати, то я обов’язково це приготую. Тож я й відказала, що от що-що, а галушки я таки зумію приготувати.

Однак тітчині галушки виявились значно кращими. Осоромлена Вероніка, ледве тамуючи сльози, поверталась до столиці. Сусідка по кімнаті втішала, як могла, та все було марно.

– І я вирішила поїхати в Полтаву і там таки навчитися готувати ті кляті галушки, – каже Вероніка. – Якось, взявши квиток, сіла в потяг – і через декілька годин в сусідньому купе почалась сварка, яка переросла в  бійку. П’яний пасажир почав кидатися на інших людей з ножем. Я втекла в тамбур і там мало не збила з ніг молодого чоловіка, який біг у наш вагон. Почав кричати, що, мовляв, заважаю. Я й собі не змовчала, і так ми за декілька секунд встигли посваритися.

Виявилось, що це провідник потяга. Побачивши, що у вагоні поранено двох людей, він зупинив потяг і викликав правоохоронців. Коли все заспокоїлось  – він попросив у Вероніки вибачення.

– В Полтаві я прийшла на майстер-клас де нас, охочих навчитися готувати галушки, зібралося лише троє, – ділиться спогадами жінка. – Ми почули історію галушок, про їхні різновиди. Навчилися готувати галушки з сиром, душениною, шкварками, овочами. Одне слово, я вже мріяла про те, як візьму реванш і приготую їх кращими від тих, які готувала тьотя подруги.

Проте Вероніку знову чекав провал. Усі хвалили її галушки, однак було очевидним, що тітчині таки кращі – пухкіші і смачніші. Тітка подруги дуже хвалила Вероніку і запропонувала навчити її готувати такі галушки, які готує сама. Проте вперта дівчина відмовилась – і знову поїхала до Полтави.

– Мабуть, то таки була доля, бо в потязі знову зустрілась з Владом, отим провідником потяга, з яким посварилась під час першої поїздки, – усміхається жінка. – Він також впізнав мене. Почав говорити, проте я чітко дала зрозуміти, що на спілкування не налаштована. Хоча про себе зауважила, що він доволі симпатичний.

А далі трапилось те, чого вона аж ніяк не очікувала. В готелі, де бронювала номер, сказали, що вийшла помилка, вільного номера немає. Відтак Вероніка пішла шукати, де ночуватиме. Готелі, як на зло, були зайняті. Наближалась ніч, тож купила газету і почала шукати оголошення про подобову оренду квартир.

– Так потрапила до старенької бабусі, яка мешкала у чималому двоповерховому будинку, – розповідає Вероніка. – І, ледве зайшовши в дім, побачила того самого провідника з потягу. Він усміхнувся, я ж зробила вигляд, що не знаю його, і пішла за господинею, яка показувала мені кімнату. Виявилось, що в неї ночували працівники залізниці, чекаючи на свою зміну. Під час вечері у просторій кухні я розповіла бабусі, чого приїхала, і вона запропонувала навчити мене готувати оті справжні стародавні галушки. І відразу взялась до справи. Виявилось, що секрет пухкості – у соді, яку додають у тісто. Галушки вийшли напрочуд смачними. Владислав та його колеги наминали їх і все нахвалювали. Опісля ми ще довго слухали розповіді привітної господині про місцеві кулінарні цікавинки. А наступного дня Влад запросив мене на каву. До відправки потяга лишалось декілька годин, і ми гуляли містом, ласували кавою. Я бачила, що подобаюсь йому.

Можливо, їхнє спілкування продовжилось би і в столиці. Однак Вероніка побачила, як на пероні Влада зустріла молода вродлива дівчина. Обняла його, поцілувала.

– Вирішила, що то його кохана, – каже Вероніка. – А коли він очима почав мене шукати – я поспішила у натовп, з яким і залишила вокзал. Ображена на нього була страшенно. Вони не бачились пів року. І зустрілися знову у потязі до Полтави, бо Вероніка з подругою вирішили побачити славнозвісний Сорочинський ярмарок. Влад розповів, що на пероні його зустрічала рідна сестра, яка працювала на заробітках в Італії, і відтоді молоді люди більше не розлучались. Через два місяці одружились і нині жартують, що їх звела доля • Повний текст читай у газеті ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекс 76076 • ЯСНО – газета №1 для життя! • ЗакарпатПост