А любов залишається: пам’яті Героя Павла Мунтяна
Я був старостою на весіллі Павла і Мар’яни. Звісно, через стільки років пригадати якісь деталі із тієї урочистої події просто неможливо. Але пригадати атмосферу можна. А повітря того дня було сповнене не просто благодаттю великої і чистої любові, а ароматами чогось більшого, величнішого, святого…
Таке буває далеко не завжди, хоча усі молодята любляться, здається, однаково. Усі прагнуть іти до однієї мети і дивитися в одному напрямку, будувати надійне сімейне гніздечко, народжувати та виховувати діточок, бавити онуків і померти через сто років у один день… Усі прагнуть – не всім удається.
Родині Мунтян за короткий період безмежного сімейного щастя вдалося зробити багато. Вони збудували та облаштували добротну хату, народили чудових двох донечок, придбали хорошу машину… Вони створили Родину, справжню українську Родину, у якій панувала любов, злагода, взаєморозуміння, взаємоповага, затишок, благодать. У обіймах люблячих батьків донечки зростали щасливими частинками і співтворцями своєї сімейної історії, яка міцно тримається за землю та черпає сили із усвідомлення могутності свого національного родового ментального коріння.
Мар’яні вдалося створити в хаті не тільки затишок, але і розумний культ батька. Павло був і для коханої дружини, і для своїх донечок усім: усім світом, всесвітом, богом… Бо і мама, і дівчатка обожнювали Павла, боготворили його. І при цьому жили з Богом, молилися, вірили.
Минулого місяця ми розмовляли з Мар’яною і вона із безмежною ніжністю говорила про свого Павла, про те, що цього року вона з донечками часто переглядає відео із їхнього весілля і згадує кожен момент. А донечки розпитують… А мама відповідає… І всі разом чекають Перемоги та повернення глави сімейства додому.
Останнє повідомлення, яке написала мені Мар’яна у меседжері: «Коли Паша повернеться, я хочу щоб він почитав вашу книгу «Дьоньдята». Щоб поповнив свій словарний запас нашими закарпатськими словами. Мій Паша дуже любить читати».
Павло Мунтян не просто любив читати. Він був розумним від природи освіченим чоловіком із добрим знанням правдивої історії. Саме знання історії давали йому право різко висловлюватися про сутність ворога та про московський патріархат. Саме ці знання додавали йому гордості за українську націю, любові до мови та вишиванки, як національних ідентифікаторів та факторів приналежності до великого народу з багатющим минулим.
Павло був світлою людиною. Він любив життя і любив би його ще довго, якби не мокшанська дика орда, яка напала на Україну і хоче стерти з лиця землі нашу націю та державу. К@цапи прагнуть знищити не щось далеке і аморфне – вони націлилися у серце кожного батька, вони хочуть зґвалтувати кожну нашу жінку, спаплюжити нашу пам’ять, переписати історію, вирвати серце із грудей кожної дитини. Це варвари, які своїми смердячими чоботами паскудять і нашу довжанську землю, і слідять кров’ю по всьому світу. Це нелюди руйнують наші родини, позбавляють майбутнього наших дітей… Як оце сталося нині і стається щодня.
Після стількох втрат і смертей, після стількох трагедій, які вже сталися і стаються на наших очах, хтось не тільки в світі, але і в нашому селі не хоче називати війну війною, а московію ворогом. Хтось каже, що це нам кара за наші гріхи, але за такою логікою виходить, що любити ближнього і захищати свій дім – це найбільший гріх. Хтось каже, що це не війна, а боротьба чорних сил проти світу, але хто такі ці чорні сили? Хтось стверджує, що це диявол… Хтось може загравати з дияволом як хоче, але ми усі знаємо, що диявол нині має обличчя путіна, а його армія – це нечисті, це виродки, які рано чи пізно горітимуть у пеклі на землі. І це пекло влаштують їм Збройні Сили України разом із усім цивілізованим світом. Бо ця гібридна і страшна війна – це шанс покарати виродків, які знущалися з українців понад триста років, які несли та несуть загрозу для всього людства. Мавпа з ядерною ракетою – це небезпечно для людства. Імперія зла мусить вмерти. Україна переможе!
Саме за перемогу України над російським загарбником, над рашизмом, який несе біду і горе оточуючим, за перемогу над країною-терористом віддав своє життя справжній чоловік, захисник Родини і Батьківщини, Герой Павло Мунтян. Старший лейтенант ЗСУ, людина честі, командир-батько залишався зі своїм підрозділом на бойових позиціях, виконуючи завдання, захищаючи нас із вами, наше мирне небо та наше благополуччя… Залишався вірним присязі до кінця.
Герої не вмирають. Вони просто йдуть від нас у кращі світи… А любов до них не просто залишається – вона розростається, стає більшою і всеохопною. Вона дає віру і вселяє надію. Хоча і викликає сльози…
Дзвонять дзвони…
Слава Україні та її Героям! Слава нації!
