БАНДЕРА чи Онуфрій – хто ж справжній батько?
Спробуємо розібратися у питанні, яке виникло у читачів під моїм попереднім дописом про пісеньку «Батько наш Онуфрій». І зробимо це на рівні аналізу ДНК. Бо тільки такий аналіз визнаний у світі та є конкретною відповіддю, що позбавляє сумнівів.
Але спочатку відповім на інше питання, яке є у коментарі під тим самим дописом. Читачка питає: чи я народився в радянському союзі, чи деінде? Відповім. Я народився в Україні, яка на той час була під московсько-комуняцькою окупацією. Так, я був піонером і комсомольцем і співав у шкільному хорі. Але чи був у мене, чи був у когось із моїх ровесників, чи був у читачки, яка запитує, вибір? Чи міг хтось із нас не бути піонером у шістдесяті-сімдесяті-вісімдесяті роки? Ні. Ми не мали жодних шансів бути іншими, бо всяку інакшість окупанти або розстрілювали, або запроторювали за ґрати, або відправляли у сибірські концтабори. Усіх інших «виховували» у дусі комунізму. У тому числі і засобами хорового співу. Ми всі, у тому числі і служителі церкви середнього та старшого віку, співали славу лєніну, компартії та її заручникам-слугам.
Так, я був тривалий час зазомбованим. Аж до 1986 року я мислив стереотипами, якими нашпигували мене служаки та прихвосні імперії зла. Так, я любив російську літературу і російські пісні. Деякі з них я обожнював. Бо, знову ж таки, у мене, як і у всіх інших, не було вибору. Українську пісню, за рідким виключенням, в ефір не пускали. А якщо появлявся хтось яскраво український, як Володимир Івасюк, то його просто вбивали. У головах покірної маси «радянського народу» у всіх республіках формували відчуття меншовартості і досягали у цьому значних успіхів. Більшість із нас була переконана, що хороших українських сучасних пісень просто не існує. А все краще на естраді – це московське. Хоча переважна більшість так званих «російських» виконавців були виходцями з України. Тобто, були пристосуванцями, колаборантами, співцями-рабами окупантів. Але це вже тема іншої розмови.
Деякі «російські» пісні я любив настільки, що виконував їх під гітару. Як от романс у виконанні Олександра Малініна «Поруччік Галіцін». Багато хто із моїх друзів ще і тепер слухав би цього співака. А я вже не буду ніколи. Бо, як виявилося, цей романс крадений. На оригінальну українську пісню Миколи Матоли «Друже Ковалю» написали нові слова чужинською мовою і видали це творіння за своє. Коли я про це дізнався, то ще не міг стверджувати, що маємо сусіда-злодія у масштабах кордонів московії. Але, знову ж таки, як виявилося, десятки наших популярних пісень ворог спочатку замовчував і не випускав на сцену та на екрани, а потім переробляв і привласнював. Можете у цьому переконатися самостійно – дядько GOOGLE вам у поміч! А підказку тримайте: «Повстань, повстань, народе мій» — Вставай, страна, огромная; «В саду осіннім айстри білі» — Вот кто-то с горочки спустілся; «Ех, яблучко» — Эх, яблочко!; «Ой мороз, мороз, не студи мене» — Ой мороз, мороз, не морозь мєня; «Чуєш мій друже, славний юначе» — Смєло ми в бой пойдьом за власть совєтов; «Розпрощався стрілець» — Там вдалі, за рєкой… У деяких піснях злодії навіть текст не міняли – просто замість українських слів вставляли свої та міняли прізвище «автора».
Привласнювати чужу інтелектуальну працю ординський народ узяв собі за звичку. Не буду говорити тут про науку, про винаходи, про космічні дослідження… Скажу тільки про кіно і на цьому завершу свій завеликий вступ до статті. Кіно! Це найважливіше із мистецтв, яке дає необмежені можливості для пропаганди! Саме так казав хтось із ідеологів окупаційних режимів. І на створення «шедеврів» ідеології підкорення народів виділялися мільярди рублів.
Деякі совіцькі фільми були зроблені так майстерно, що ми їх обожнювали, а дехто і дотепер ностальгує за ними. Як от, візьмемо для прикладу, фільм Гайдая «Кавказька полонянка». Блискучі образи, неперевершені актори, чудове виконання, прекрасна режисура, яскравий гумор – ось які характеристики приходять у голову при згадці Юрія Нікуліна та компанії. Але, як виявилося, ця комедія Леоніда Гайдая, яка вийшла на екрани 1967 року, майже повністю скопійована з французького фільму «Le triporteur», що його глядачі поза кордонами імперії зла могли дивитися ще з 1957 року. Титулований совіцький режисер-злодій сплагіатив навіть спецефекти: чпоки, вжики, прискорена зйомка, зворотна зйомка, польоти та падіння, гримаси, жестикуляцію… Намети, погоню, лікарню, танці, посиденьки за столом з Шуріком та власне сам образ Шуріка, інші образи головних героїв… Дивіться самі – той самий дядько GOOGLE вам у поміч щохвилинно.
А тепер повернемося до пісеньки про Онуфрія. Її «творці» пішли шляхом народу-терориста, народу-окупанта, народу-злодія та сплагіатили (привласнили, вкрали) народну повстанську пісню, переробивши та підтасувавши під свій світогляд частину тексту. При цьому мелодію та манеру виконання скопіювали повністю, забувши при цьому одну із Божих заповідей. Це перше. За таке у світі судять, а не просто пишуть у соціальних мережах.
Друге. І це теж буде відповіддю на одне із запитань читачів: чому про Бандеру можна співати, а про Онуфрія – ні? Степан Бандера – канонізований Герой української нації. Він і офіційно є Героєм України, і є народним Героєм, про якого складають пісні та легенди, про якого пишуть книги, якого намагаються наслідувати молоді патріоти, твори якого вивчають, а на його прикладі виховують силу волі майбутні наші захисники.
Степан Бандера, український політичний діяч, теоретик та ідеолог українського національного руху ХХ століття, голова Проводу ОУН, разом із Ярославом Стецьком був автором Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 року. У липні 1941 року нацисти помістили Бандеру під домашній арешт, а згодом відправили до концтабору Заксенхаузен. Його звільнили у вересні 1944 року та запропонували участь у керівництві антирадянського збройного руху в тилу Червоної армії, однак Бандера на співпрацю з гітлерівцями не погодився. Він загинув 15 жовтня 1959 року від рук агента КДБ Богдана Сташинського. Це загальновідомі факти, які окупаційна совіцька влада багато років перекручувала та намагалася взагалі стерти їх із нашої пам’яті чи зробити з народного Героя фашиста, нациста і бандита… Але цього окупантам зробити не вдалося.
Пісня «Батько наш Бандера» є бойовим гімном українських націоналістів. Вона веде на боротьбу за волю України проти ворогів-загарбників, які нищать на своєму шляху все і вбивають усіх, незалежно від того, чи ти православний, чи ні. Святогірську лавру московського патріархату у Донецькій області вони розбомбили теж. Багато церков знищили, а багатьох священників змусили ставати наводчиками чи зберігати у себе, у своїх храмах, у монастирях зброю. А прихожани московських церков в Україні продовжують молитися за ворогів, «які не знають, що творять».
Онуфрій, слава Богу ще живий і не канонізований ні народом, ні церквою, воссідає на троні із вирізьбленим на ньому гербом, що є символом московського самодєржавія – двоголовим орлом. Саме тому я вважаю цинізмом найвищої проби переробляння української бойової пісні на оду-прославляння глави церкви московського патріархату. До речі, писання од на честь царів-кумирів – це теж традиція країни-ворога.
Мир вам, дорогі брати і сестри. І не уподобляйтесь злодіям та не захищайте їх. Не моліться за ворогів, бо вони знають, що роблять. Моліться за ЗСУ та за єдність України. І пам’ятайте, що правда, якою б гіркою вона не була, не може стати причиною розбрату. У неї інша функція – просвітляти і об’єднувати.
PS 1. Я і далі писатиму про те, що загрожує національній безпеці та ослаблює націю, що нищить українську культуру та пропагує ворожу ідеологію. Я писав і писатиму про міністрів, президентів, політичних діячів, кандидатів і докторів наук, про всіх, чиї дії спрямовані проти народу України, проти нашої Волі та Соборності. До якої б партії чи патріархату вони не належали. Я боровся і буду боротися за те, щоб кожен мав змогу ходити до тієї церкви, до якої хоче і співати там пісні, які любі його серцю. Будь-які, тільки не крадені і не антиукраїнські.
PS 2. Якщо хтось має бажання заплатити мені за мої статті, то я не проти. Можу дати номер банківської картки.