Після смерті воювати пішла дружина. Історія загиблого закарпатця Василя Бодячука
Військовий Василь Бодячук загинув 20-го березня 2022 року у Маріуполі під час виконання бойового завдання. Чоловік мукачівець. Служив у загоні спецпризначення “Азов”. Мав позивний “Фалькор”. Василь у 18 років пішов на службу, з 2015 року боровся з ворогом на Сході України, згодом вступив до полку “Азов”. Військового посмертно нагородили орденом “За мужність” III ступеня.
24-річний мукачівець Василь Бодячук — військовий загону спецпризначення “Азов”. 20-го березня 2022 року чоловік загинув під час виконання бойового завдання. “Перед війною, два тижні, він мені сказав: “Мамо, я помру героєм. Я не здамся ніколи”. Я казала йому: “Ваську, не треба, в тебе є дитина”. Він сказав: “Я за свою країну життя віддам”. Так і сталося. Він загинув 20 березня. Я ще з ним розмовляла після трьох годин. Потім він тиждень не виходив на зв’язок. Потім нам зателефонували й сказали, що він загинув. Він у Маріуполі служив, загинув на “Азовсталі”, — розповідає жінка, пише Суспільне
За словами Світлани Бодячук, Василь став на захист України ще у 2015 році. “Він з 18 років пішов на службу. Три роки він служив за контрактом в ЗСУ. Потім повернувся і знову вирішив піти на службу, бо казав, що це його покликання там його побратими. Так він вирішив вступити до лав полку “Азов”. Він там служив. Він дуже любив свою роботу. Завжди мріяв бути військовим. Не розказував мені, не говорив зі мною, я багато в нього розпитувала, але він мені сказав, що мені то не потрібно знати. Я знаю, що він служив у розвідці. Він брав участь в АТО”, — ділиться мама загиблого військового.
Під час служби Василь познайомився зі своєю дружиною Аліною. Вони жили в Маріуполі. Минулого року в них народився син Ростислав. Дружина військового теж зараз на службі. “Вона зараз на службі, але я не можу сказати де. Вона вирішила піти на службу в жовтні, на день народження Васі. 3 жовтня Васі було 25 років. Тоді ми в Києві отримали нагороду імені Богдана Хмельницького ІІІ ступеня Героя України. Вона тоді вирішила, що поїде теж воювати за Україну та продовжувати те, що не продовжив син”, — говорить жінка.
Сина військового, Ростислава, виховує Світлана Бодячук в Мукачеві. “Він дуже любив сина. Він все вкладав в нього, всю свою любов. Ще фото залишилося з 20 лютого 2022 року. Тоді він останній раз покупав сина. Потім його викликали на службу. Після того він уже з сім’єю не бачився. Він мене дуже просив, щоб я допомогла його дружині. Мені допомагає моя дочка, моя невістка. Мені допомагає доглядати за Ростиком асоціація “Азов родина”. Я люблю Ростика, я завжди його обіймаю. Він спить, а я згадую, як Васька був маленький, а потім він мене обнімає, як Вася обіймав. Не знаю, як би я пережила це горе, якби не він. Він мене дуже підтримує”, — каже мама захисника.
За словами Світлани Бодячук, окрім Василя та його дружини, на захист України стали його брати та батько. “Там ще мої два сини є — Юра й Микола. Вони теж, з нашої сім’ї три сина і батько зараз пішов, і Васькова дружина зараз на службі. Двом синам по 23 роки, вони близнята. Один син Микола, то він контрактник, він уже був рік у АТО, а з перших днів повномасштабної війни захищає Україну. Другий син Юра повернувся із закордону і першого березня вже був на передовій у Запоріжжя. А чоловік вирішив недавно, два місяці тому, він з перших днів війни теж хотів, але його чомусь не брали, він контузію мав, пройшов Афганістан, пройшов АТО 2014-2015 роках. Зараз він вирішив для себе. Каже, що його в пам’ять сина взяли. Тому він теж пішов”, — каже жінка.
Світлана Бодячук востаннє бачила сина Василя, коли народився її онук Ростислав. “Рік назад, коли в нього народився син, я їздила в Маріуполь. Тоді я його останній раз бачила і обіймала”, — ділиться мама полеглого захисника.
Військового Василя Бодячука досі не похоронили. “Нам його тіло так і не віддали. Тіла нема. Поховати ми його ще не змогли. Я надіюся, що нам його віддадуть, щоб ми з почестями його поховали, як і інших героїв. Цей рік кожне число 20, то там з ним у Маріуполі моє життя закінчилося з ним. Той біль неможливо передати. Кожна мама знає, кожна дружина знає, як то боляче. Треба триматися й пишатися. Я теж пишаюся. Сльози самі навертаються, але я пишаюся своїми синами. Якщо вони сказали, що треба віддати життя, то вони віддадуть життя за Україну і за свободу всіх нас.
