Віктор зі 128 Закарпатської бригади: “Таке враження, що росіяни під наркотиками”
Історію Героя у соцмережі оприлюднила 128 Закарпатська бригада.
128 бригада в обличчях
Віктор, позивний «Пасєка», кулеметник
«Від безперервної стрільби у нас клинило автомати, тоді частина хлопців чистила зброю, а інша вела бій…»
– Я з Хмельницького, мені 54 роки. До війни був директором приватного підприємства, яке займається ремонтом покрівель, крім того, розводив рибу – товстолобика, білого амура, щуку. Зараз цим займається дочка, а я воюю. Наша компанія з шістьох друзів-мисливців зібралася 25 лютого на розмову й вирішила йти у військкомат. Так я потрапив у 128 бригаду, служу кулеметником. Мій «Покемон» (кулемет Калашникова модернізований) серйозна машина, ворог її поважає. І намагається знищити в першу чергу. Як тільки чує, звідки черги, одразу включається танк чи міномет.
За Соледаром ми тримали позицію в посадці. І коли сутеніло, нам у тил просочилася російська ДРГ (диверсійно-розвідувальна група). Ми не впильнували її, хоча стежили за місцевістю з тепловізорів. Вороги поранили одного з наших бійців, Толіка «Шрама», і він відкрив вогонь у відповідь, почав кричати. «Шрам» загинув у тому бою, але своєю смертю врятував мінімум 18 чоловік. Завдяки йому ми вибили ту ДРГ з посадки…
А 16 лютого, якщо виживу в цій війні, буду святкувати ще один день народження. Ми з трьома товаришами стояли в хаті, і росіяни, котрі займали вигідніші позиції на пагорбах, почали обстріл із арти або танка. Перший постріл недоліт, другий збоку, третій ближче. Я на секунду вийшов у іншу кімнату, щоб подивитися місце вибуху останнього снаряду, і в цей момент пряме влучення в хату. Коли прийшов до тями, довкола пилюка й бита цегла. Частина перекриття обрушилася й поховала під собою двох товаришів, вони одразу загинули. А я і ще один боєць вижили…
Найжорстокіші бої були на Бахмутському напрямку. Таке враження, що росіяни були під наркотиками – стріляєш із кулемета, із них фонтанчики бризкають, а вони далі пруть. Або вночі йдуть у атаку з включеними налобними ліхтариками. Це ненормально, таку ціль легко знищити, має ж бути інстинкт самозбереження! Біля Бахмута ми косили їх багатьма десятками, а вони накладають перед собою трупи своїх, роблять із тіл барикади й стріляють із-за них. Передня хвиля падає, скошена нашими чергами, а вони накочуються іншою й стріляють по нас ВОГами (підствольними гранатометами). Мусиш пригнутися, і в цей момент вони роблять ривок у наш бік. Бувало таке, що від безперервної стрільби у нас клинило зброю. Тоді частина хлопців чистила автомати, а інша вела бій. То страшне було…
Я холоднокровно ставлюся до цього, розумію, що тут вибору немає – або я, або ворог. Але не всі товариші витримують, комусь дуже важко, потрібна допомога психолога…
Дома мене чекають дружина, дві доньки, два зяті й четверо внуків – хороша, міцна українська сім’я. Я пішов воювати в першу чергу заради них – своїх рідних і близьких. Крім того, це наша земля, і ми мусимо її захищати від цієї нечисті. Це обов’язок кожного чоловіка, я вважаю…
