Герой 128 Закарпатської бригади Володимир “Малиш” святкує День народження
Про Героя у соцмережі розповіла 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада
128 бригада в обличчях
Володимир, позивний «Малиш», сержант штурмового підрозділу
«Коли штурмуєш ворожі укріплення, відбувається такий сплеск адреналіну, що дієш автоматично, на рефлексах»
– Я в ЗСУ вже четвертий рік, весь час у 128 бригаді. Вибрав цю частину, бо сподобалася назва «гірсько-штурмова». І не пожалів. Перший контракт підписав у 19 років. Пригадую, коли прийшов у підрозділ, тут було багато старших, зрілих чоловіків, котрі почали говорити: «Ти такий молодий! Тобі б ще на цивілці пожити, повчитися, порозважатися…» А я їм: «Відчепіться, я прийшов сюди, бо хочу служити!» Тоді один відповів: «Добре, будеш у нас «Малишом». Так я отримав свій позивний.
До повномасштабного вторгнення я відбув у зоні ООС дві ротації на Донеччині. Але то була зовсім інша війна, її не порівняти з теперішньою… Після 24 лютого минулого року наш підрозділ побував на всіх головних напрямках, де воювала бригада, – Запорізькому, Херсонському, Донецькому. Їх важко порівнювати. На Запоріжжі в перші тижні війни ми мусили відходити, росіяни мали перевагу в техніці й людях у десятки разів. На шостий день війни я отримав перше поранення. Ми стояли на краю села з двома «бехами» і одним ПТРК (протитанковий ракетний комплекс). Росіяни пішли на село вісьмома БТР-ами й піхотою, вони поводилися дуже безпечно, рухалися колоною. Перші два БТРи зайшли в село, по інших я відкрив вогонь із автоматичної гармати. І підбив три БТРи. В росіян почалася паніка, піхота кинулася врізнобіч. Але БТРи влучили в одну нашу «беху», і ми мусили змінити позицію, відійти. Там мене дістав інший БТР. Снаряд пробив броню, я отримав вісім осколків, але дивом зумів вибратися з машини. І мене підібрав місцевий чоловік, котрий на своїх «Жигулях» рвонув із села до нашого блокпосту. Звідти мене доставили в шпиталь…
На Херсонщині було зовсім по-іншому – ми вибивали росіян штурмами. Проти нас стояла регулярна армія, повітряно-десантні війська. Але наші перші штурми для них стали шоком, вони їх не очікували. У нас було тоді багато поранених і загиблих – на жаль, це неминуче. Але заповнені ворожими тілами траншеї показали, що їхні втрати набагато більші. Це нелогічно, бо ми атакували, а вони оборонялися. Але це так! Росіяни були озброєні сучасною зброєю – модернізованими АК-12, «Вінторєзами» (снайперська гвинтівка для спецпідрозділів), БМП-3. При подальших відступах вони кидали їх у великій кількості. Я взяв собі трофейний АК-12 і досі воюю з ним. Він хоч трохи важчий за АК-74, але зручніший, більш ергономічний.
При штурмі, коли біжиш на ворожі укріплені позиції, відбувається сплеск адреналіну, і ти все робиш автоматично, на рефлексах. Але навіть у цих умовах слід «включати голову», тому що ситуація іноді блискавично міняється. Був випадок, коли слід було прийняти швидке рішення – відправляти піхоту на ворога на броні чи пішки. Я інтуїтивно наказав своєму відділенню спішитися, а БМП пустив уперед. Росіяни щільно обстріляли машину з автоматів і кулеметів, тому якби на ній була піхота, навряд чи хтось уцілів би. А так у результаті штурму все відділення вижило, слава Богу, було тільки кілька поранених. У нашій роті під час штурмів і контактних боїв на Херсонщині єдине відділення в роті, яке не мало загиблих, – моє. Тому вміння «включати голову» під час бою дуже важливе, воно береже життя бійців.
Потім була Донеччина, Бахмутський напрямок. Зовсім інші бої – активна оборона, близькі контакти на відстані 20 – 30 метрів у населених пунктах. Це було дуже важко – і фізично, і морально. Росіяни підходили впритул до будинку, де ми влаштували позицію, і намагалися вдертися через вікна. Це були «вагнери», колишні зеки, так зване «м’ясо». Оснащення мінімальне, у декого ще радянські каски з тонкої сталі. Їх було дуже багато, величезна перевага в кількості. І лізли вперед без жодної тактики, дуже тупо. Що мене найбільше вразило – повна відсутність інстинкту самозбереження. Стріляєш у них впритул, валиш одного, другого, а третій все одно лізе туди, хоча бачить, що там смерть. Я багатьох там скосив зі свого трофейного автомата… Біля Бахмута мене контузило від пострілу танка. Там усе проти нас працювало – ствольна й реактивна арта, мінометка, танки, «бехи», гранатомети, снайпери… І жодного контакту із зовнішнім світом. Я тільки один раз зв’язався з рідними через тилову частину – продиктував по рації телефон і попросив переказати, що живий.
Дома, на Житомирщині, мене чекає дівчина й мама. Маю ще трьох старших братів, двоє з них теж воюють.
З початку війни я двічі був дома – під час лікування після поранення і в коротку відпустку. Від останньої поїздки нехороші враження. У багатьох людей зникло відчуття війни, а велика кількість чоловіків призовного віку, котрі відпочивають і розважаються, бісила. Війна стосується кожного, і щоб її швидше закінчити, люди мають згуртуватися докласти спільних зусиль. Байдужість – найгірше, що може бути…
Я не жалію, що пішов у ЗСУ, й ніколи не буду жаліти. У мене другий контракт, але планую залишатися й далі. Маю багато нагород, хоча воюю не заради них. Зараз іду на навчання, пройду спеціальні курси, щоб отримати підвищення…
P.S. Сьогодні у Володимира «Малиша» день народження, йому 23 роки. 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада вітає одного з найкращих своїх штурмовиків зі святом і бажає бойової удачі!
Сайт ЗакарпатПост вітає Героя! Успіхів, здоров’я і Божої опіки щомиті! 💙💛
