«Ярий виносив із позиції важкопораненого, ми постійно говорили з ним, щоб не втрачав свідомість…», – 128-ма бригада
128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада продовжує вести важкі бої на південно-східному напрямку й просуватися вперед, вибиваючи росіян із окупованих населених пунктів.
На жаль, звільнення територій не обходиться без втрат – такі умови війни. Пресслужба бригади відвідала двох бійців, котрі після поранень перебувають у лікарні. Обоє – добровольці, що самі прийшли у військкомат у перші ж дні повномасштабної війни. Потрапили в підрозділ, служба в якому пов’язана з тиловими роботами, однак попросилися в бойову роту. І побували в найгарячіших точках, включаючи важку оборону Бахмута.
– Під час останніх боїв наш підрозділ висунувся вперед і зайняв позиції, відбиті в росіян, – розповідає боєць Олександр. – Це були невеликі окопи буквою «Г» в посадці за селом. Дуже вузькі, там важко розвернутися навіть одній людині. Ми заходили туди кількома групами під вечір. Довкола лунала стрілкотня, але по нас прицільно не били. Найближчі позиції росіян – метрів за 300. Наша задача – утримати окопи й дочекатися підкріплення. Позаду нас прикривала арта. Кілька годин ми провели у відносному спокої, а як тільки стемніло, почався обстріл із міномета. Над нами завис ворожий дрон, який коригував вогонь. Ми намагалися збити його з автоматів, але марно. Росіяни стріляли дуже щільно, вони добре знали свою колишню позицію. Дві міни вибухнули біля мене – перша за 2 метри, друга за 4. Мене засипало землею, один із осколків влетів у кисть лівої руки. Я на якийсь час втратив свідомість, а коли прийшов до тями, всі груди були в крові. Вибрався з землі й доповів по рації, що 300-й і виходжу до точки евакуації. Ноги були цілі, тому вибирався сам. На точці хлопці надали першу допомогу і разом із іншими пораненими допомогли дістатися до стабілізаційного пункту. Уже в лікарні виявилося, що в мене ще й лопнула барабанна перетинка у вусі. Лікарі вже зробили операцію, почуваюся більш-менш добре, сподіваюся на швидке одужання. А позиції ми втримали. Зараз вони в нашому тилу, тому що бригада просунулася вперед.
Це моє друге поранення. Перше отримав у Бахмутському взимку. Тоді був ближній бій, росіяни намагалися вдертися в хату, яку ми займали, і автоматна куля влучила в плече…
Сам я із Калуша. Два роки безвиїзно працював у Польщі, але як тільки почалася повномасштабна війна, виїхав додому. Нас таких багато було – молодих хлопців – в автобусах не вистачало місця. При перетині кордону наш автобус не перевіряли ні польські, ні українські митники. Вони казали: «Хлопці, ми знаємо, куди ви їдете. З Богом!» Я розумію, що це війна, і тут ніхто не застрахований від найгіршого. Але не шкодую, що приїхав. Минулого року познайомився з дівчиною, плануємо одружитися…
Другий боєць утримував разом із товаришами сусідню позицію. Його поранило гранатою, скинутою з ворожого дрона.
– Дрон був із тепловізорами й добре бачив нас, – каже Едуард. – Він підлітав серед ночі, скидав гранату, вертався назад і прилітав знову. Зависав на висоті, недосяжній для стрілецької зброї. Паралельно по нас працював міномет. У другій половині ночі осколки від гранати влучили мені в ногу й спину, ще кількох бійців дістала мінометна міна. Один був важко поранений у ноги, не міг самостійно йти і боєць із позивним «Ярий», надавши першу медичну допомогу турнікетами, під ворожими обстрілами, виносив пораненого на спині сам. Він пройшов так близько 3 кілометрів, власноруч зробив зі спальника, гілок і свого ременя підручні ноші і тільки завдяки його зусиллям була організована подальша евакуація. По дорозі ми постійно говорили з пораненим, щоб він не втрачав свідомість, давали йому воду. І донесли, він зараз теж у лікарні.
Дома, в селі біля Ужгорода, мене чекають дружина й двоє дітей. Я вже зізнався їм, що поранений, хоча спершу не планував. Я пішов на війну заради них – мені й моїм дітям «радянський союз» не потрібен. Хочемо жити в нормальній, демократичній країні. І так і буде!
