Як закарпатка із учительки стала перукарем

Невідомо, чому люди бояться мріяти. І зовсім не тому, що їх лякає перспектива здійснення заповітного. У прискореній круговерті буття більшість з нас звикли плисти за течією. Бо так воно якось спокійніше, звичніше, ніж наважитися на радикальні зміни задля чогось дуже бажаного, але відсунутого злобою життя на дуже дальній план, пише газета «Мукачево Express».

Однак і серед мукачівців знайдуться такі сміливці, котрі наважилися вийти зі звичної зони комфорту і наперекір невпинній течії добитися того, про що мріялося змалечку, але без підтримки найближчих донедавна залишалося «в довгому ящику». Як почувається людина, що наважилася на здійснення мрій і продовжує мріяти і досягати, погодилася розповісти читачам «Мукачево Express»  біолог за фахом і майстер краси за покликанням та родом діяльності Тетяна Махлинець.

>>> Вподобайте сторінку закарпатської газети «НЕДІЛЯ»

Як сталося, що Ви наважилися на зміну професії, яку здобули у вищому навчальному закладі?

Справа у тому, що іще в дитинстві мені подобалися три професії. Коли мене запитували, як це прийнято у дорослих, ким я хочу стати, я відповідала, що або хірургом, або перукарем, або вчителем. Хірургом, мабуть, тому, що у мене тато і бабуся – лікарі. Перукарем – бо мені дуже подобалося робити зачіски, «наводити красу».

Обкладинка газети «Мукачево Express»

Вчителем – дуже любила гратися з друзями, навколо мене постійно була купа дітей, і я їх чомусь наче вчила. У дитинстві, напевно, кожен з нас хоче побувати в різних іпостасях. Але ж нас вчили, що професія обирається раз на все життя. Тому, коли вже настав час визначатися, я сказала батькам, що хочу йти вчитися на перукаря, але мене не зрозуміли. Батьки вважали, що це несерйозно, що я не зможу чогось досягти з такою простецькою професією. Тому я спершу пішла навчатися на бухгалтера, а по закінченню училища вступила до УжНУ. Хотіла подавати документи на медфак, щоб хоч до однієї з дитячих мрій наблизитися. Але того року на медичний був дуже великий конкурс, тому, підстрахувавшись, я подала документи і вступила на біологічний факультет. Отож, за фахом я біолог, викладач біології і хімії.

Десь посередині між хірургом та вчителем?

Ну, мабуть, можна й так вважати. Спершу я навчалася на стаціонарі, а потім перевелася на заочний і почала викладацьку діяльність. Була викладачем екології в 31-му мукачівському училищі. Потім пішла в декретну відпустку, а вже після неї перейшла працювати до нашого Мукачівського університету (тоді він іще був технологічним інститутом), працювала лаборантом на кафедрі фінансів. Пізніше стала завідувачем лабораторії на кафедрі туризму. Іще згодом перейшла працювати до сільськогосподарського коледжу, працювала теж на кафедрі туризму та готельного бізнесу.

Намагалися знайти себе як викладач?

Напевно. Аж поки брат не підштовхнув мене простою фразою: «Чому ти робиш усе, але не те, що тобі насправді подобається?» І от під час літніх канікул я наважилася піти навчатися перукарській майстерності. Між іншим, це мені далося не так просто, як може здатися на перший погляд. Усі були проти, відмовляли.

Це й справді виглядало з боку дуже дивно: маючи викладацьку роботу, «опуститися» до здобуття перукарського ремесла. Але я вже тоді була не та покірна школярка. Незважаючи на докори рідних, сказала: «Я так хочу!». І шлях до своєї давньої мрії я, до речі, обрала не зовсім стандартний. Не пішла на курси чи до приватної школи, де відразу тебе змушують закупити необхідні матеріали, інструмент, а чи буде з тебе толк, чи це насправді не твоє, мало кого цікавить. Аби гроші платили. Тому я через знайомих знайшла ту людину, фахівця високого рівня, у котрої хотіла навчатися, переймати досвід. Мені вже було не 15 років, щоб мати час на експерименти. Я хотіла стати перукарем відразу. І так часу доволі втрачено. Однак коли я прийшла до людини, у якої хотіла навчатися – її звуть Антоніна – вона категорично відмовила, сказала, що не бере учнів. Та я була наполегливою.

А чому для Вас саме на цій майстрині «світ клином зійшовся»?

Мені її порадив брат. Сказав, що це саме та людина, яка мене дійсно зможе чомусь навчити, бо творчо підходить до роботи, не так, як усі. Тому я не відставала від неї, хоча вона й не погоджувалася, розпитувала, що я вже вмію. Врешті-решт, бачачи, що я не відступаюся, сказала привести маму чи когось, хто наважився б стати моїм «піддослідним кроликом», щоб я на ділі показала, що вмію і чи звідти у мене руки ростуть. Я вмовила маму, привела її до перукарні, в якій працювала Антоніна і вона сказала: «Ну от, до тебе прийшов клієнт – роби з ним щось».

Так відразу? Без якоїсь попередньої підготовки чи навчання?

Так. Але я до цього вже робила зачіски своїм подругам, знайомим, коли треба було для якогось свята. Крім того, відвідуючи перукарні, уважно стежила за роботою майстринь і «мотала на вус». А потім подумки «стригла» і «зачісувала», пригадуючи всі рухи, дії. Тобто я вже мала досить добру уяву, як це треба робити. Отож, коли я постригла свою маму, Антоніна здивовано запитала, де я цьому навчилася. А що я могла відповісти? Власне, до того ніде не вчилася. То все була моя спостережливість і велике бажання, марення цією професією. Після цього вона мене ощасливила своїм вердиктом. Сказала: «Завтра бери гроші, ми підемо купувати тобі інструменти».

І після цього вона почала  Вас навчати?

Так. Але це було специфічне навчання. Я би сказала, насичене, концентроване. Не декілька годин, як на курсах. З восьмої ранку до десятої вечора. Але втоми не було. У мене горіли очі від передчуття того, що я вже на шляху до здійснення мрії. І мені все одно було мало. Іноді ми розходилися по домівках після того, як моя колега і вчителька казала: «Знаєш, Таню, я вже мабуть піду спати». Було таке, що я йшла на вулицю шукати моделей. Вмовляла перехожих зайти на безкоштовну зачіску, зробити стрижку. До кафе заходила, забирала офіціантів, барменів, практикувалася на них. Хтось би, напевно, соромився отак до людей приставати. Але у мене є таке, що на шляху до мети я не бачу перешкод. Ішла, вмовляла, приводила. Антоніна часом дивувалася: «Де ти їх береш?» Одного постригла, пішла – іще когось привела. Отак і вчилася. Далі пішло іще цікавіше – ми почали їздити на професійні семінари, майстер-класи. Я з головою занурилася у свій омріяний новий фах, відчула, що потрапила у свою стихію. А коли навчання закінчилося, вже на другий день я вийшла і почала працювати. До речі, багато хто з тих моїх моделей і досі є моїми улюбленими клієнтами. Хоча я, звісно, їх усіх люблю.

Ви повністю знайшли себе у цій професії? Задоволені нею? Чи тепер шукаєте іще чогось нового?

Я продовжую мріяти і досягати чогось нового у своїй улюбленій професії. Адже індустрія краси не стоїть на місці. Це такий простір для творчості! Волосся моїх клієнтів – це моє волосся. Люблю робити людей гарними. І всім моїм друзям, рідним завжди бажаю мріяти і досягати своїх мрій. Бо коли починаєш про це говорити, часто чуєш песимістичні відмовки. Мовляв, на мрію потрібен час, кошти. А де їх узяти? Так люди самі собі завідомо ставлять бар`єри, відгороджують від нових можливостей. А варто тільки чогось по-справжньому захотіти – і воно ніби само почне тебе підштовхувати, складати обставини на твою користь. Ну і, звісно, самому теж потрібно постаратися.

Я так розумію, що за ці 5 років, що Ви працюєте перукарем, Ви продовжуєте розвиватися, рости, навчатися новому у сфері своєї теперішньої професії?

Так, за цей час я стала не тільки перукарем, а й технологом. Тобто, я  оволоділа технікою роботи з кольорами, барвниками. І вже маю право навчати цьому інших, проводити семінари і майстер-класи. Однак і сама продовжую навчатися. Їжджу на різні навчальні заходи, де можу дізнатися щось нове і цікаве. Нещодавно повернулася з Києва, де був семінар по весільних зачісках, а наступного тижня планую поїхати на семінар по колористиці. Комусь це, може, й не потрібно, достатньо тих знань і навичок, які є. А мені потрібно.

А чи пробуєте поєднувати перукарське мистецтво зі стилістикою? Радите своїм клієнтам, що їм підійде більше, а чого робити не варто?

Дуже часто буває. Людина прийде з якоюсь підготовленою картинкою – сподобалася зачіска чи колір. Але ж я вже фахово дивлюся на свого кожного клієнта. Іноді кажу: «Якщо дуже хочете, ми можемо зробити те, що Ви просите. Але я б Вам краще порадила те, що саме Вам пасуватиме найбільше». З кимось можна експериментувати, а хтось прагне виглядати гарно, але скромно.  Найвище задоволення для мене – щасливі очі людини у дзеркалі. Коли мій клієнт дивиться на себе після моєї роботи і просто отримує задоволення від цих змін. А часом доводиться бути і психологом, адже, сідаючи до тебе у крісло, людина хоче і відпочити, розслабитися.

А зі своєю вчителькою перукарського мистецтва Ви продовжуєте спілкуватися?

Не тільки продовжуємо. Ми працюємо разом, в одній перукарні. І стали не просто подругами. У мене ніколи не було рідної сестри, але Антоніна мені ніби сестра. Це та людина, з якою можна і порадитися, і поділитися чимось сокровенним. Тому так склалося, що, шукаючи собі гарну наставницю, я знайшла щось значно більше.

А якесь іще хобі маєте? Як любите відпочивати?

Ви знаєте, з такою роботою, як у мене, можна, звісно, втомитися фізично. Але морально я навіть «під заряджаю батарейки». Робота настільки приносить мені задоволення, радість, щастя, що потреби у якомусь тривалому відпочинку я навіть і не відчуваю. Я цим живу, цим дихаю. Один мій знайомий якось сказав мені: «Ти – творча людина. А найвищий ступінь людського щастя – це коли твоє хобі стає твоєю роботою». Так воно у мене й склалося. Але що стосується відпочинку, то я дуже люблю гори. Люблю кататися на лижах. Завдяки моїй роботі, багато їжджу по різних містах України. Київ, Львів, Рівне, Тернопіль… Зміна обстановки – це ж теж відпочинок. Крім того, останнім часом доводиться брати фахову участь у різних святах, фестивалях: парад наречених, фестиваль рудих, Ukrainian Fashion Bazar. Були й більш серйозні проекти. Наприклад, відбіркові тури на Євробачення, коли доводилося працювати поруч з відомими артистами, зустрічатися з ними в робочому процесі. Стільки нових вражень і емоцій!

Чи змінили своє ставлення до професії перукаря Ваші рідні, котрі на початку дорослого життя відмовляли від цього шляху?

Вони бачать, що я щаслива. І цього досить, щоб розуміти мене і радіти за мене. Мій брат – він працює стоматологом – живе за кордоном. Він говорить, що людина, яка має якесь ремесло, добре ним володіє, вміє щось гарно робити руками, має шанс у будь-якій країні знайти собі роботу і стати успішною. А кому в інших країнах потрібні наші дипломи про вищу освіту? Нещодавно я зробила своїй мамі подарунок на 60-річчя. Ми з нею поїхали до Києва на концерт Андреа Бочеллі. Упродовж трьох годин ми просто купалися в чарівній музиці. Це було неперевершено!

Своєю історією я довела і рідним, і собі: не настільки важливо мати престижну вищу освіту. Головне – досягати успіху у тій діяльності, яка приносить тобі задоволення, робить тебе щасливою.

Валентина ЖУК, газета «Мукачево Express, ексклюзивно для zakarpatpost.net

 

Коментування вимкнено