III “Закарпатський інтернаціонал” проти Августина Волошина

В Ужгороді 11 березня 2010 року втретє було створено “Лігу національностей Подкарпатской Руси”. Її заснували 8 “русинських”, 3 румунські, 2 німецькі, 2 єврейські та по одній угорській, ромській і російській організації. Гучна назва покликана засвідчити перед громадськістю нібито широкий спектр представництва в ній жителів Закарпаття.

В якості одного з перших своїх рішень Ліга запропонувала Президентові України В.Януковичу скасувати Указ про присвоєння звання Героя України Августину Волошину. “Інтернаціоналісти” стверджують, що Президент Карпатської України був колаборантом Гітлера, зрадив інтереси “Республіки Подкарпатська Русь” і порушив присягу на вірність “підкарпаторусинському народу” та єдності “Чехословацької Республіки”. Абсурдність аргументації у світлі відомих історичних документів й елементарної логіки настільки очевидна, що вона не вартувала б уваги. Адже достатньо поглянути хоча б на те, що серед підписантів цього звернення немає представників чеської і словацької меншин Закарпаття, зате присутні угорці, які завжди виступали проти Чехословаччини і не хотіли визнавати її існування, та “русини”, лідери яких – Степан Фенцик та Андрій Бродій – на гроші Варшави і Будапешта у свій час методично боролися за знищення Чехословацької республіки!
 
“Русини”
 
У чехословацький період на території сучасного Закарпаття серед місцевого населення існували два напрямки: український, який гуртувався навколо товариства “Просвіта”, комуністичної і ряду інших партій, та русофільський, представлений “Обществом ім.А.Духновича”, партіями Автономний Землеробський Союз (АЗС), Русская Національно-Автономная партія (РНАП) та деякими іншими організаціями. Прихильників русинського напрямку (в розумінні, що русини – окремий народ) було мало, й вони не відігравали помітної ролі в суспільному житті. Фактичний керівник “Общества ім.А.Духновича” Степан Фенцик, він же лідер профашистськой РНАП і “вождь” напівмілітарної організації “чернорубашечников”, з початку 1930-х років став платним агентом Польщі й проводив підривну діяльність проти Чехословацької держави. Його “чорнорубашечники” разом з угорськими військами брали активну участь у боротьбі проти Карпатської України. На його честь угорці перейменували одну з гір Воловецького району в гору Фенцика. Після приєднання краю до Угорщини був запрошений в угорський парламент, де пропрацював до 1944 року. У 1946 році засуджений і розстріляний радянськими органами.
 
Інший впливовий “русинський” лідер того часу Андрій Бродій, який очолював партію АЗС, знаходився у підпорядкуванні Будапешта й вів непримириму боротьбу з Чехословаччиною. Пізніше був запрошений до угорського парламенту. 2 червня 1944 року, уже після того, як гортіївську Угорщину окупували фашистські війська (!), створив профашистську Підкарпатську Русинську Автономну Партію Народної Єдності, зав’язавши тісні контакти з угорською фашистської партією нілошів. У 1946 році засуджений і страчений радянськими органами. Як бачимо, найбільш впливові “русинські” лідери міжвоєнного часу, члени і керівники “Общества ім.А.Духновича” виявилися абсолютно вороже налаштованими проти Чехословаччини, але лояльними до гортистської Угорщини та фашистської Німеччини.
 
Румуни
 
У міжвоєнний час Румунія була союзницею Чехословаччини і Югославії по Малій Антанті, покликаній стримувати ревізіоністські намагання Угорщини. У березні 1939 року відносно лояльно ставилася до Карпатської України (до сойму останньої був обраний і румунський священик із Білої Церкви Григоріє Мойш). Саме через Румунію змогли покинути наш край Августин Волошин і його оточення. Правда, чи то через непорозуміння, чи то навмисне, саме румунські прикордонники повернули Угорщині кількасот січовиків, більшість яких потім було страчено. У роки Другої світової війни, до серпня 1944 року, Румунія і її лідер Антонеску були вірними союзниками фашистів, а румунські армії брали участь у боях на східному фронті.
 
Німці
 
Більшість із них – нащадки німецьких колоністів XVIII ст. З приходом до влади Гітлера у 1933 році підпадають під вплив метрополії. Їхні лідери в Чехії, Словаччині і Підкарпатській Русі діяли в руслі німецької зовнішньої політики. 9 листопада 1938 року Ріббентроп доручив генералові СС Вернерові Лоренцу розпочати таємну розвідкову діяльність в Карпатській Україні. Лоренц очолював так звану Volksdeutsche Mittelstelle (VdM)”, яка “допомагала” німецьким меншинам в Чехословаччини і Польщі, а насправді займалася збором інформації та ідеологічною обробкою своїх членів. Організаційно діяльність VdM здійснювалася через Німецьку Народну Раду, очолювану інженером Біглем. Німців у Карпатській Україні нараховувалося близько 9,5 тис. чоловік. Тут діяли осередки профашистської організації “Volksdeutsche”. Німці мали свого представника і в соймі Карпатської України (інженер Антон-Ернест Ольдофреді). Після того, як у червні 1941 року Угорщина оголосила війну Радянському Союзу й разом з Німеччиною рушила на схід, місцеві німці також взяли участь у військових діях на східному фронті: чи як воїни угорської армії, чи, пізніше, як воїни спеціальних наборів, які проводили есесівці.
 
Євреї
 
У міжвоєнні роки їх кількість сягала більше 100 тис. чоловік. Становище євреїв почало різко погіршуватися після 2 листопада 1938 року, тобто 1-го Віденського арбітражу, коли міста Ужгород, Мукачево й Берегово разом із переважно угорськими селами були віддані гортіївській Угорщині, де, як і в Німеччині, швидко ширився антисемітизм. У Карпатській Україні євреї почувалися безпечніше, ніж їх родичі і близькі в Угорщині. Уряд Волошина не прийняв жодних антиєврейських законів. Проте в середині березня 1939 року Карпатську Україну захопила Угорщина, де того ж року був прийнятий 2-й антиєврейський закон. І дарма місцеві євреї намагалися бути дуже лояльними до нової влади й масово записувати себе угорцями – це не допомогло. У серпні 1941 року угорці депортували з тодішнього Підкарпаття 8–10 тисяч євреїв, які майже всі були вбиті німцями під Кам’янець-Подільським. Того ж року, 8 серпня, угорський парламент приймає 3-й, найбільш суворий, антиєврейський закон. Нарешті протягом квітня – травня 1944 року органи місцевої влади при допомозі жандармів і поліції зібрали в гетто і відправили в табори смерті близько 100 тис. закарпатських євреїв. Один із членів колишньої партії АЗС, радник регентського комісара Підкарпаття Юлій Марина доповідав шефові, що у зв’язку із виселенням євреїв кількість дітей у школах зменшилася на 10212 чоловік і що це викликає занепокоєння, бо доведеться звільняти вчителів (!). А що 10 тисяч нещасних дітей загинуть у концентраційних таборах – це, виявляється, не така вже й велика проблема. То, може, керівники сучасних єврейських ор­ганізацій спробували б спочатку скласти хоча б список палачів закарпатського єврейства, а вже потім вирішувати, чи Августин Волошин зраджував нині вже не існуючу Чехословаччину?
 
Угорці
 
У 1919 році на базі чотирьох комітатів (Унг, Берег, Угоча і Мараморош) була створена автономна Підкарпатська Русь у складі Чехословаччини. Розчленування Угорщини закріпив Тріанонський договір 1920 року. Як Угорщина, так і місцеві угорці завжди плекали надії на ревізію нових кордонів. Особливі надії в цьому керівництво Угорщини покладало на допомогу Німеччини, яка теж постраждала від мирних угод, укладених в Парижі. Тож і не дивно, що регент Угорщини Міклош Горті й німецький диктатор Адольф Гітлер дуже швидко знайшли спільну мову. У серпні 1936 року (!) Горті направив Гітлеру меморандум, в якому пише: “Ми далекі від того, щоб прискорювати війну, бо знаємо, чим ризикуємо. Одна програна війна стерла б Угорщину з карти. Але рано чи пізно катастрофа повинна статися, і до цього моменту нам всім необхідно підготуватися”.
 
Фюреру постійно потрібно було стримувати свого союзника. Першим придбанням стала Карпатська Україна. Керівництво рейху використало цю невеличку територію як карту у великій геополітичній грі. Стосовно Угорщини це означало зробити її зобов’язаною фашистській Німеччині. 13 березня Гітлер доручив повідомити Гортія, що німецькі війська вторгнуться в Чехію, а Угорщина протягом 24 годин матиме можливість розпочати наступ на Карпатську Україну. На це Горті склав гарячу подяку в листі до фюрера й відправив війська на захоплення українських територій. За Карпатською Україною послідувала Трансільванія. Горті не любив румунів. “Я знаю приблизно весь світ, – писав він Гітлеру, – але румуни – єдиний вид, який я зневажаю. Там усі крадуть, брешуть й обманюють; усіх можна купити; й протягом своєї короткої історії вони зрадили та обманули усіх своїх друзів і союзників”. Тому приєднання Трансільванії, що належала до Румунії, у 1940 році надзвичайно припало Гортію до душі. (Одну з гір в Марамороші – нині на території Румунії – назвали в його честь піком Гортія).
 
Але за допомогу фашистів треба було платити. Коли навесні 1941 року Гітлер попросив Гортія пропустити німецькі війська в Югославію, з якою незадовго до того угорці уклали “вічний мир”, регент Угорщини погодився і на віроломство. Зупинити моральне падіння Угорщини намагався прем’єр-міністр країни Пал Телекі, коли 3 квітня 1941 року покінчив життя самогубством. У передсмертній записці до Горті він написав: “Ми порушили обіцянку… стосовно вічного миру… Ми стали на бік мерзотників… Ми будемо мародерами, найпаскуднішою нацією…”. Але моральному падінню ще не настав кінець, адже Гітлер вимагав від свого найвірнішого союзника більшого. І ось 26 червня 1941 року угорці оголосили війну Радянському Союзу, який перед тим, 20 березня, на знак добросусідських відносин передав угорцям 56 знамен часів Кошутової революції, які у свій час (1849 р.) захопила російська армія. Трагізм цього кроку полягав у тому, що десятки тисяч військовозобов’язаних закарпатців – угорців, українців, румунів, німців та інших – змушені були воювати на боці фашистських військ, а українці – ще й проти своїх єдинокровних братів. У листопаді 1944 року радянське військове командування зібрало й відправило в трудові табори близько 15 тисяч військовозобов’язаних угорців віком від 18 до 50 років. Кілька тисяч із них так і не повернулися додому.
 
Росіяни
 
Стосовно Карпатської України потрібно говорити не про них, а про ставлення до неї Радянського Союзу. Керівництво останнього уважно стежило за подіями в Чехословаччині, адже у 1935 році між двома країнами був підписаний договір, який передбачав і військову взаємодопомогу. В Підкарпатській Русі діяла потужна комуністична організація, яка мала тісні контакти і з радянським керівництвом. Але тут діяли й українські організації, метою яких було об’єднати всі українські землі в одній державі. Оскільки Підкарпатська Русь, а потім Карпатська Україна мала вже автономію, то українські кола розглядали її як можливий вихідний пункт об’єднання всіх українських земель. Це знали і в Москві. Недарма на XVIII з’їзді партії сам Сталін гостро критикував і висміяв цю ідею, сказавши, що приєднання Радянської України до Карпатської України виглядало б так, ніби слона приєднали до моськи.
 
Але попри це радянське керівництво було серйозно стурбовано українським національно-визвольним рухом. Після того, як Угорщина, з дозволу Німеччини, захопила Карпатську Україну, совєти заспокоїлися і зрозуміли, що Гітлер не має наміру створювати Українську державу. Падіння Карпатської України – це сигнал фюрера Сталіну на зближення двох тоталітарних режимів. 18 березня 1939 року радянський уряд в окремій ноті ще засудив розчленування Чехословаччини й окупацію Закарпатської України Угорщиною. Але далі два диктатори почали швидко зближатися й перетворилися на союзників. 23 серпня 1939 року в Москві підписано німецько-радянський договір про ненапад, а 28 вересня (після розчленування Польщі) фашистська Німеччина й комуністичний Радянський Союз укладають договір про дружбу (!) й пограничну угоду (ось хто в дійсності був колаборантом Гітлера). До нападу Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 року останній справно виконував підписані угоди, допомагаючи фашистами захоплювати Європу… І ось 20 червня 1945 року Августину Волошину, заарештованому радянськими органам в Празі і доправленому в тюрму в Москву, висувається звинувачення: “… проводил враждебную деятельность против Советского Союза”.
 
Августин Волошин
 
Відомий педагог, журналіст, церковний, культурний і громадсько-політичний діяч; моральний авторитет українського національного руху, автор понад 40 книг і багатьох тисяч статей; заможна людина і меценат. Перерахувати всі його посади й регалії майже неможливо. Як і всі, і він не безгрішний. У політиці десь наївний. На його плечі ліг тягар очолювати Карпатську Україну й приймати історичні рішення. Як християнин і людина європейського виховання і культури, він не сприймав комуністичну ідеологію і радянську владу. Волошин не­одноразово виступав проти руйнації церков (православних!) у СРСР, проти голодомору в Україні в 1930-х роках. Як голова уряду Карпатської України до останнього залишався найпалкішим прихильником Чехословацької держави. Відомо, що Гітлер розчленував Чехословаччину, змусивши лідера словаків Йозефа Тісо проголосити незалежність Словаччини. Це сталося перед обідом 14 березня 1939 року. Тільки після цього у пообідній час прем’єр А.Волошин відправив у Прагу телеграму. Він поінформував, що у зв’язку з проголошенням незалежності Словаччини Карпатська Україна не може надалі залишатися в складі Чехословацької федерації. Тому уряд проголосив незалежність краю. Волошин запевнив, що його уряд буде тримати якнайліпші стосунки з усіма країнами. Потім він подякував за двадцятирічну співпрацю, завдяки якій зросла самосвідомість людей і розвиток культури в краї. Законодавчо цей акт був оформлений наступного дня на засіданні сойму Карпатської України в Хусті. Августин Волошин кілька разів звертався до німецького керівництва як міжнародного арбітра, який гарантував недоторканність кордонів Чехословаччини у Відні 2 листопада 1938 року, про захист від угорців, але даремно. Лише о 17.00 15 березня прийшло повідомлення не чинити опір угорським військам. Але, на відміну від чехів, словаків, а пізніше й угорців, які слухняно, без опору, здавали свої території, очільники Карпатської України, січовики перші не послухалися Гітлера. Вони виступили проти вимог найбільшого диктатора світової історії тоді, коли майже всі у Європі, в тому числі і Сталін, шукали з ним порозуміння. Вони перші зробили збройний опір фашизму, захищаючи маленьку Українську державу. Здається, саме це та українськість найбільше й турбує сьогодні “інтернаціоналістів”, і заради боротьби з нею вони готові фальсифікувати наше й своє минуле.
Йосип Кобаль, кандидат історичних наук, “ФЕСТ”