Почесний президент закарпатських федерацій ушу та айкідо Петро Ганчак: «Моє головне завдання-жити з любов’ю і служити людям»
Цю людину неможливо проігнорувати при зустрічі. Жваві карі очі, імпульсивна бесіда, сива борода та зав’язане в «косичку» волосся видають у цьому 50-літньому чоловіку неабиякого оригінала. Сотні людей він зцілив або підказав шлях до зцілення від важких недуг. Одні схиляють голову перед його талантом майстра східних єдиноборств. Інші, навпаки, вважають диваком, який проміняв ужгородські блага на хатинку з козами в гірській глибинці Березнянщини. Але ніхто після спілкування з ним не може залишитися байдужим. Гість “НЕДІЛІ” – почесний президент закарпатських федерацій ушу та айкідо, володар 3-го дану з айкідо Петро ГАНЧАК.
«МИХАЙЛО ЖВАНЕЦЬКИЙ КЛИКАВ ДО СЕБЕ»
– Як склалася ваша життєва доля, яким був шлях до східних бойових мистецтв?
– Я корінний ужгородець, народився в 1960 році. Закінчив заочно Харківський театральний інститут, перша моя спеціальність-актор і режисер театру та кіно. Був конферансьє на концертах Степана Гіги. Михайло Жванецький пропонував виступати з його творами, йому сподобалося, як я це роблю. Але невдовзі я зрозумів, що це все не моє й зацікавився медициною. В Ужгороді я знімав квартиру в сестри знаменитого професора Булеци.
Дуже освічений був чоловік, вчився за кордоном. У будинку я надибав силу-силенну книжок із медицини й дуже захопився ними. Вирішив і сам стати медиком, лікувати людей. А паралельно завжди займався спортом, зокрема захопився східними єдиноборствами: карате, ушу. На початках я ніяк не міг зрозуміти, що існує різниця між мистецтвом єдиноборства та власне двобоєм. Двобій-це коли двоє бійців один одному морди б’ють. А єдиноборство-це коли ти сам долаєш власні недоліки, тобто борешся із самим собою, а не з противником. На щастя, знайшлися вчителі, які зуміли мені це роз’яснити. Я багато їздив по світу, дізнавався, де є хороші наставники. Був на Алтаї, в Китаї, де навчався в китайських майстрів єдиноборств.
А в 1988 році в телепередачі «Довкола світу» я вперше побачив легендарного засновника айкідо Моріхея Уесібу. Мене зацікавило, як це на нього нападає четверо бійців, а він взяв і щез, аби за мить з’явитися в зовсім іншому місці… Як він це робить, це ж нереально?! Я відразу зацікавився цим бойовим мистецтвом. Мені сказали, що в Києві живе така Лідія Волянська-учениця знаменитого Стівена Сігала. Вона приїхала з Америки, тоді вже мала 4-й дан з айкідо, тренувала своїх учнів в спортзалі Київського педінституту. Я теж у неї вчився. Чудова людина та тренер. Далі поїхав в Івано-Франківськ, де займався в тренера з айкідо Іванишина.
Після закінчення з відзнакою Московського міжнародного університету дружби народів імені Патріса Лумумби я здобув диплом лікаря-терапевта і поїхав за розподілом працювати в Китай. Там 11 місяців проходив практику і зійшовся з відомим китайським академіком, від якого багато чого навчився і з медицини, і зі східних єдиноборств. На щастя, він мав колись російського учня і вмів трохи говорити по-російськи.
«НА СХОДІ МЕДИЦИНА ТА БОЙОВІ МИСТЕЦТВА-ВЗАЄМОПОВ’ЯЗАНІ»
– Чим вас здивував Китай? Ви ж поїхали туди не новачком, а вже доволі підготовлено людиною в плані філософії та єдиноборств.
– На Сході медицина й бойові мистецтва – це взаємопов’язані речі. Коли я як боєць завдаю людині удар, то як лікар повинен його зцілити від рани. Треба знати й психологію людини, аби не нашкодити їй. А найголовніше в бойових мистецтвах-це любов до ближнього, взаємовідносини між людьми. І я завжди кажу своїм учням, що вчу їх не бити морди, а любити один одного. Ми тренуємося фізично, аби стати сильнішими духовно, позбутися агресії, учитися не причиняти нікому зла. У Китаї я багато дізнався про трави, лікувальні масажі, іглотерапію. Те, що у нас вважається нетрадиційною медициною, для них якраз є традиційним.
Ці знання передаються в Китаї віками від покоління до покоління, від вчителя до учня. Шкода, що в Україні ці знання втрачені. Хоча і в нас є старші люди, які все це знають і лікують людей. Той же знаменитий мольфар дід Нечай з Івано-Франківщини, з яким я мав щастя познайомитися. Ми випадково зустрілися, поговорили, і він виявився дивовижною, надзвичайно цікавою людиною. У Китаї таких народних цілителів більше. Мабуть, тому, що їх як народу дуже багато. У китайців інші національні традиції. У них прийнято не порушувати традицій, не виставляти себе за щось значне, а жити в гармонії зі світом. От їх більше мільярда населення, а такої грубості, як у нас, немає. Людей багато, а вони там ходять собі, не зачіпаючи одне одного. Зрештою, може тому жорстокості немає, бо закони їх суспільства жорстокі: украв-відрубають руку!
«Я БОЮСЯ БИТИ ЛЮДИНУ»
– Чи часто доводиться вам застосовувати на практиці бойові прийоми?
– Зізнаюся, що я розпочав у дитинстві, ще в 9 років, займатися бойовими мистецтвами тому, що мене… відлупцювали. Після піонерського табору мене відшукали двоє лобуряк і побили. Вони обидва потім сиділи по тюрмах, погано закінчили й вже пішли з цього світу. Я ж після того випадку пішов у секцію самбо, зміцнився фізично, навчився битися. Далі був бокс, якому віддав 12 років свого життя, здобувши звання майстра спорту міжнародного класу. Здобув «срібло» на чемпіонаті СРСР. Замолоду я й сам нерідко бив писки.
Але з роками навчання у майстрів єдиноборств нарешті усвідомив, що справжній боєць повинен позбутися агресії, аби не спричинити нікому зла. Суть ушу в тому, що ти повинен за допомогою відповідного прийому (часто при цьому навіть не торкаючися супротивника) зупинити агресивно налаштовану людину, аби вона не нашкодила ні тобі, ні собі самій. Якось в Ужгороді в районі магазину «Осетія» на мене напали здорові хлопці. Я розумію, що поламаю їх. А вони ж не знають, хто я такий. Дивляться, сивий мужик із косою-давай, думають, розімнемо кості… А їх чоловік вісім, п»яні! Я прошу: хлопці, ідіть собі з миром. Але чим більше прошу, тим більше вони нахабніють. Тоді я став читати вголос молитву «Отче наш». Ті стали як вкопані, а далі кажуть: та це ж повний ідіот, фанатик якийсь, пішли звідси… Вони ж не знали, що ще з тих пір, як я 12 років виступав на боксерському рингу й переважно вигравав усі поєдинки, я просто боюся вдарити людину, аби не вбити її, не покалічити…
Це в мене вже в мізках така установка-не бити! Хоча якось ходив горами, а на мене напали в лісі місцеві хлопці, які саме пиячили на весіллі. Я би їх не чіпав, якби вони мене ланцюгом не били… Але після того, як дістав кілька разів ним по спині, схопив дорожню палицю, з якою ішов лісом- і по ногам одному, другому, третьому! Ті зрозуміли, що дядько не простий, і кинулися в село за підмогою. З обіцянками, що повернуться і вбють мене. Тоді вже я давай утікати, від гріха подалі… Та це був єдиний випадок, коли я бив людей по-справжньому. До речі, я і сам майже не вживаю спиртного (максимум, вип.’ю дотричі на якомусь торжестві, аби не образити людей), і не люблю п’яних. Я звик тримати свій розум під контролем, а для цього слід бути тверезим. Нетвереза людина може образити і словом, і ділом.
«НІХТО З МОЇХ УЧНІВ У ТЮРМІ НЕ СИДИТЬ»
– Такий аспект, як криміналізація спорту. Не секрет, що чимало молоді йде в спортивні секції, аби «накачатися» й навчитися махати руками-ногами. А потім такі спортсмени ідуть в рекет, у «вишибали», скоюють тяжкі злочини. Ваші учні не поповнювали ряди криміналітету?
– Перше, що я кажу своїм учням-навчіться любити людей. Є відома притча. Хлопець прийшов до майстра і просить навчити його битися. Той відмовляє і каже, що тут не вчать битися. Іди, каже, спершу навчися любити людей. Минуло кілька років, і ця людина знову приходить в зал. Учитель запитує, чому він прийшов? Я, відповідає, прийшов поцікавитися, як ваше здоров’я, як настрій, чи все у вас добре? Ну, каже майстер, тепер я можу тебе вчити…
Навчаючи людину фізичним прийомам, тренер повинен пам’ятати, що його задача-виховати людину, котра не буде порушувати закони. Закони держави, закони любові до ближнього. Цього постулата дотримуються і на Сході, і я в своїй роботі з учнями. Хвала Богу, ніхто з моїх учнів поки не наробив біди, не сів у тюрму. Принаймні за останні 20 років я такого не пригадую. Людей, в поведінці яких бачу агресію, я просто не вчу прийомам. Я сам вирішую з поведінки учня, учити його чи ні. За це на мене інколи ображалися, погрожували, навіть бити хотіли…
– Ви роками вивчаєте східні бойові мистецтва. Але ж українці вже віками мають власні, нині забуті-бойовий гопак, спас та інші. Їх колись успішно практикували наші предки козаки. Чи не пробували ви їх опанувати, адже ментально це ближче українцям, аніж східні єдиноборства?
– Якось серед ночі мені приснився кадр із відомого фільму «Білий птах з чорною ознакою» – той епізод фільму, де людина танцює танець на розбитому склі. І танцює саме бойовий гопак! Я побачив у його рухах бойове мистецтво: удар, захист, знову удар. І сам цей танець зупиняв агресію людей, які знущалися над цим чоловіком. Після цього я став придивлятися й до наших закарпатських народних танців, де теж побачив елементи бойового мистецтва. І навіть став тренувати в ужгородському «Динамо» цей стиль. Але потім зрозумів, що створюю колесо, яке вже давно є. Спілкуючись з сучасними українськими козаками, їхніми генералами, які пропагують бойовий гопак, я чітко зрозумів, що в основі цього лежать бойові мистецтва Сходу. Всі рухи бійця і там, і там нічим не відрізняються між собою.
З УЖГОРОДСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ-В ЛІСОВІ НЕТРІ БУКІВЦЬОВА
– Останні роки ви живете в глибинці, у віддаленому селі Буківцьово на Березнянщині. Як ви, міська інтелігентна людина, котра жила і в Москві, і за кордоном, відважилися кинути Ужгород і поїхати жити в лісові нетрі?
– Знаєте, в дитинстві я дуже хотів бути… пастухом, жити в селі, в горах. Але батьки не пускали з Ужгорода іти пасти худобу. Не знаю, звідки в мене така тяга до цього, адже всі мої предки-корінні ужгородці, до села ніякого відношення не мали. Коли я якось запропонував батькові продати ужгородську квартиру і переїхати жити в село, він дуже здивувався і не погодився переїхати. І от тепер я втілив цю свою дитячу мрію й поселився в селі, подалі від «благ» цивілізації. І дуже цим щасливий. Маю власну хату, землю, господарку: коня, кози, кури, гуси, індики. Дихаю цілющим лісовим повітрям, купаюся в гірському потічку. А головне-зцілюю тут людей, які до мене приїжджають й живуть у лісі в палатках.
– У чому полягає ваш метод лікування?
– Коли мене хтось просить вилікувати його, я кажу, що треба бодай днів на десять приїхати в Буківцьово й пожити в мене. Тут я даю людині спеціальні трави, харчі, кажу робити відповідні вправи. А головне-тут особлива енергетика, чисте повітря, яке теж зцілює. І результати є. Я пишаюся тим, що багатьом допоміг здолати важкі недуги. Хоча нікому не пропоную медикаменти-лише трави та особливу дієту. Моє лікування вбиває корінь, причину хвороби, й хвороба сама помирає.
– А як вас сприймають односельці?
– По-різному. Коли я лише поселився у Буківцьові й поставив біля своєї оселі православний хрест, через тиждень пішла інформація, що я… спалюю там дітей! Про мене часто різні історії вигадують. Одні сусіди вважають мене художником (бо я якось намалював для місцевої церкви розп’яття Ісуса Христа), інші-бізнесменом (хоча я ні з кого ні копійки за лікування не беру). Гроші, зізнаюся, мені часто пропонують, і нерідко доводиться буквально вмовляти людей, аби вони забрали ці гроші. Люди звикли всюди платити за лікування, а я не беру… Єдине, що кажу: от ти жив у будиночку, користувався електрикою, то залиш гривень 15, аби заплатити за світло. І все!
Тепер і місцеві люди, з сусідніх сіл часто звертаються до мене за допомогою, і я нікому не відмовляю. Хоча є й такі, що не задоволені мною, бо до мене багато людей їздить. А дехто пам’ятає мене ще тим Петром, молодим, коли я жив в Ужгороді, пив, гуляв, залишив сім’ю… Це мій гріх, і він буде за мною завжди тягнутися. Тепер би я зовсім по-іншому поступив, але вже нічого не можна змінити. У мене тепер друга сім’я: дружина, мала дитина. Хоча й перша дружина з дорослим уже сином приїжджають до мене в Буківцьово. Я їх теж дуже люблю, у нас чудові відносини.
«ДОКИ ЖИВУ, БУДУ САМОВДОСКОНАЛЮВАТИСЯ»
– Які ваші побажання людям, які хочуть жити довго і в гармонії з природою?
– Знаєте, нині всі кудись спішать, нервові, збуджені. А треба жити спокійніше. Повільніше говорити, це дуже важливо. Коли людина говорить повільно, вона контролює свої думки, слова, а значить менше може нашкодити словом іншій людині. Бо ще Гіппократ казав-не нашкодь! Моє головне завдання-жити з любов’ю в серці й служити людям. Якщо ти ставишся з любов’ю до людини, навіть до злочинця, він відчуває це й міняється в кращий бік. Я багато спілкувався й допомагав раніше судимим особам, наркоманам тощо. Чимало з них після того «зав»язували» з кримінальним минулим, знаходили роботу, розпочинали свій бізнес, навіть у монастир йшли. Кожна людина відчуває доброту й відгукується на неї.
– Ви щаслива людина?
– Так, я щасливий. У мене було непросте життя, але я знайшов свій шлях. Мій шлях-це служіння людям. І доки живу, буду самовдосконалюватися, аби більше допомагати людям. Колись я думав, що багато знаю. Тепер я знаю, що нічого не знаю… І щоразу радію, коли вдається пізнати у цьому світі щось нове. Я не люблю займатися тим, що не моє, не люблю сидіти не в своєму сідлі. Не хочу бути бізнесменом, мільйонером. А хочу просто жити й служити людям, чимось допомагати їм. Я щасливий, коли бачу, що люди, які мене оточують, виліковуються духовно. І я страждаю, коли бачу, що люди довкола мене страждають, а я не можу їм допомогти.
Володимир ПАВЛЮХ, спеціально для газети «НЕДІЛЯ»