Закарпаття: Голі жінки у Мирослава Дочинця з Мукачева викликають і захоплення, і зворушливу жалість

Мирослав Дочинець народився 3 вересня 1959 року в Хусті. Потяг до писання проявився у нього вже в п’ятому класі. Відтоді друкувався в журналі “Барвінок”, газетах “Зірка”, “Пионерская правда”, в рідній районці “Ленінська правда”. У цій же газеті надрукував перші свої нариси та етюди, а згодом, працюючи в Хустському лісокомбінаті, – став її активним робкором. Закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету ім. І.Франка. Професійну журналістську діяльність розпочав у 1982 році у газеті „Молодь Закарпаття”. У журналістських колах області й України здобув ім’я завдяки публіцистичним циклам про світоглядні й моральні проблеми молоді, нарисам про неординарних особистостей. Як кращий журналіст з України висвітлював Московський фестиваль молоді та студентів (1986).

У 1990 р. заснував у Мукачеві газету демократичного спрямування “Новини Мукачева”. Одночасно працював власкором газет „Карпатський край”, „Срібна Земля”, „Срібна Земля-фест”. Його матеріали та твори регулярно друкувалися в республіканських та всесоюзних газетах та журналах. 1998 р. створив у Мукачеві видавництво “Карпатська вежа”, в якому як головний редактор і директор підготував і видав понад чотириста видань. Провадить видавничий проект “Домінія слова” – серія книжкових портретів-інтерв’ю про майстрів письменства краю.

Окремі оповідання та публіцистичні нариси М.Дочинця друкувалися в колективних збірниках “Відлуння” (1985), “Витоки” (1988), “Володарі долі” (1987), „Славою овіяні” (1987), „Переконуюче слово” (1988). Лауреат обласних журналістських премії ім. М. Бабидорича та “Лицар Срібної Землі”, міжнародної літературної премії „Карпатська корона” (2004), обласної премії ім. Ф.Потушняка (за прозу). Нагороджений золотим хрестом “Козацька слава”, медаллю УПЦ “За благодійність”, відзнакою облдержадміністрації.

Автор книг:  “Гірчичне зерно” (1989), “Оскал собаки” (1991), “Він і вона” (1995), „Мункачі з Мукачева” (1995), афоризмів “Роса на фігових листках” (1995), “Дами і Адами” (2002), публіцистики “Гра в ляльки” (2003),   “Мукачівські анекдоти” (2004), “Аукціон зубочисток” (2007), “Многії літа. Благії літа” (2007), “Душа Мукачева” (2008), “Хліб і шоколад” (2009),  “Булава і серце” (2010), роману “Лис у винограднику” (2010), “Краєвид із жінкою” (2010), у співавторстві – “Мукачево і мукачівці”, „Карпатський словоблуд”, “Карпатський блудослов”, “Енциклопедія Мукачева”.

Член Національної Спілки письменників України, Асоціації українських письменників, Національної Спілки журналістів України.

– Передусім – купу задоволення під час писання. Я не стримував себе і давав волю уяві, естетичним емоціям, лексичним барвам. Хотілося, аби книга несла світло, знання і задоволення. Кажуть, що вона такою і є. Роман добре продається по Україні, готується новий наклад. Книгу навіть замовляють мені поштою з різних регіонів. Я продав видавництву права на три роки. З кожного проданого примірника щось цяпає. Але, звичайно, це далеко не ті гроші, які за бестселери отримують на Заході чи хоча б у Росії. Хоч я живу вже іншим рукописом, та приємно, коли з бібліотек мені повідомляють, що за книгою читачі записуються в чергу. Читача треба завойовувати. Що я і роблю.

– Успіх, гадаю, це коли ти навчишся уникати недоїдання, недосипання, емоційних зривів, опускання рук тощо. Талант – це вміння створити долю, казав Гете. А мозолі, бодай зрідка, в чоловіка бути повинні. Фізична і творча роботи – це як коромисло рівноваги тіла й духу. Я навіть надбав собі будиночок у селі, щоб кілька днів на тиждень працювати на землі, тримати тонус. А щодо потреби довести щось комусь, то це нормальна ознака амбіцій початківців. Мене це вже не гріє. А колись, звичайно, була хвилююча бентега від кожної вдалої публікації, від нової книги. Здавалося, світ стооко читає тебе, захоплюється. Насправді література й мистецтво відіграють в житті людства значно меншу роль, ніж ми гадаємо. Достоєвський помилявся, що краса врятує світ. Зате мав рацію Василь Симоненко: ніхто нині не зомліє від краси.

– Мій батько був філософом, закінчив на “відмінно” філософський факультет Київського університету. Але мусив перебиватися вчителюванням в інтернаті й ПТУ, бо мав за плечима шість років ГУЛАГу за націоналізм. Через те не дали йому  захистити дисертацію. Це був інтелектуал, поліглот, талановитий педагог, народний адвокат і великий поборник свободи мислення. Наприкінці життя його удостоїли звання Почесного громадянина Хуста, встановили меморіальну табличку. Засинаючи на його плечі, я навчився читати з товстих мудрих книг. Батько був головним моїм учителем, першим читачем і жорстким критиком. Він учив мене: сідаючи за писанину, мусиш знати для чого і для кого пишеш.

Мама – колишня вчителька географії й вічна берегиня родових цінностей, дуже артистична від природи. Смак до мови в мене від неї.

Маю молодшого на п’ять років брата Тараса. Він був відмінним медиком, а потім став успішним бізнесменом. Займається будівництвом. Мабуть, це генетичне. І наш батько, і я будували свої будинки власними руками. Таке житло має цілком інакшу енергетику. З братом ми різні. Він – людина-оркестр, я – соліст. Тому нам і цікаво разом.

– Вона повинна робити свою справу дуже фахово й отримувати від цього добрий зиск і втіху. Успіх – це приємний коктейль з багатьма інгредієнтами: любов до своєї роботи, наполегливість, гнучкість мислення, інтуїція, добре здоров’я.

–  Подобається, інакше я не займався б цим. Для мене смисл літератури полягає в тому, щоб підтримувати в людині дух краси, дух доброчесності. Засвічувати проблиск світла в чорноті. Треба домагатися, аби твоє слово було світлою тінню того Слова, що було з первовіку. Творячи самі, ми шукаємо загадку вічності Творця.

– …можливість займатися тим, що я знаю і люблю. Бо я сам створив собі і роботу, і посаду, і колектив, і концепцію діяльності. Фактично створив себе і простір довкола себе.

– Спочатку трактористом. А в сьомому класі, коли прочитав Стефаника і Бальзака, я вже знав, що буду займатися писанням.

– В українській лексиці слово “мрія” з’явилося дуже пізно. Ментально ми обходилися без нього, задовольнялися реаліями. Але мріяти треба, бо мрії мають здатність збуватися. Мрію про той час, коли в Україні утвердиться вигідне книговидавництво, відновиться мережа книго розповсюдження, коли влада збагне, що письменництво – це останній форпост національної самоідентифікації.

– Наші плани на майбутнє – найкращий спосіб розсмішити Бога. Якщо його ласка, то хотілося б бути на 10-20-30 років мудрішим, простішим, милосерднішим.

– Я щасливий по-пушкінськи: “Нет счастья в жизни, но есть покой и воля”. Загалом, ніхто людині щастя не обіцяв, але їй обіцяно підтримку Згори. На це і я уповаю.

– Будь самим собою, якщо можеш це оплатити.

– Я – споглядач і слухач. А коли досить довго дивишся на світ і слухаєш його, то він починає тобі диктувати.

– Ми вийшли з моря, і в кожного з нас є приливи і відпливи. Душа теж вимагає перепочинку, “перезавантаження”. Найкраще для цього – піст, заміські прогулянки з собакою, читання світлих книг, писання світлих книг.

– Боюся в них вірити.

– Що б змінили у собі?

– Чуття внутрішнього ритму. Мабуть, він має бути спокійніший, поміркованіший.

– Те ж саме. І більше милосердя.

– Все це мало б об’єднуватися в здорову потребу душі ділитися. У нас є кому ділитися з іншими, а от бажання щось не видно. Світ стає полярним, егоїстичним, несправедливим.

– У ранньошкільному: сусідка попросила купити їй дусту і обприскати картоплю. Я заробив рубиль і купив книжку Стефаника “Кленові листки”. Дотепер вважаю цю покупку дуже важливою.

– Як не дивно – заробити. Зате в дружини і дітей цієї проблеми немає. Тому все врівноважується.

– На дітей, на поїздки, на облаштування якісного життя, на видання книг.

– Найкращий відпочинок – зміна занять. Причому люблю це робити  на сільській дачі. Як у Шевченка: “Село – і серце спочиває”. Бував на різних морях, купався в Атлантичному океані. Моря добрі тим, що з них дуже приємно повертатися в рідні гори.

– Люблю плавання і піші прогулянки.

– Колекціоную старі пляшки. Майже з кожною пов’язаний сюжет. До речі, пляшка – найдавніша річ ужитку. Давній чоловік зробив її любовно, схожою на жінку.

– Там є достатній комфорт, кожен член родини створює його за бажанням на своїй автономній території. Давно сформувався й уклад кухні: тут не смажиться, немає тваринних жирів, білого хліба, цукру. Зате завжди є свіжі овочі й фрукти, риба, мед, горіхи, сири, чаї. І, звичайно, кринична вода. Любимо пекти на мангалі телятину з овочами.

– Святкують його мої рідні, я неохоче приєднуюся. Гостина – це не мій жанр.

– Дружина займається іноземними мовами і нами. І однаково успішно. Обидві доньки за фахом економісти. Старша вже кандидат наук.

– Люди з власним поглядом на світ, з почуттям гідності і гумору. Інженер, лісівник, чиновник, медик, художник.

– Сусіди достатньо інтелігентні люди, щоб не створювати конфліктних ситуацій. Не кавую з ними, бо кави не п’ю. А от гарне вино…

– Політики викликають різні емоції, в міру свого лицедійства. Поокремо вони грають досить гарно, а от у команді погано. Втім, від нашої влади я давно не чекаю приємних сюрпризів. Голі жінки викликають і захоплення, і зворушливу жалість. Неохайні – просто жалість. Брудні й мозолясті руки – найчастіше чесні руки. Вони такі тому, що в інших 70 відсотків вони чисті.