Закарпатська Верховина подарувала світу “купу” уславлених імен

[Total: 0    Average: 0/5]

Недолугі патріоти, горе-скептики краю ще й сьогодні стверджують, що наша Верховина багата хіба що горами, темними зворами, камінням та водою… За серйозної дискусії не обминуть ще й перерахувати дари лісу і полонинських лук, 48 мінеральних джерел різного ґатунку, здебільшого озонове повітря і “зелене золото” Міжгірщини. А ось про духовний спадок наших предків, творчі здобутки синів і дочок сьогодення, виховання достойних поколінь майбутнього краю мало хто говорить. Хіба що справжні патріоти отчої землі та сіячі вічного, розумного, доброго засівають у душах верховинської юні зерна високої моралі, духовного багатства, слова Божого і звичаєвостей рідного народу.
Нам є чим гордитись, є що показати, є чим пишатись і світові є що віддати. Бо ж маємо безцінні пам’ятки історії, культури і дерев’яного зодчества, деякі з них занесено до реєстру ЮНЕСКО, унікальні природні пам’ятки, ще збережені подекуди праліси і розмаїття широкого загалу червонокнижної України. Та найціннішим багатством смерекового краю є його діти, ті, хто тут народився, жив, трудився, проповідував слово Боже і пропагував духовні світоглядні начала: священнослужителі, гранди пера, пензля і різця, народні майстри — різьбярі, вишивальниці, представники художньо-декоративного мистецтва…

Сьогодні достеменно впевнено можна говорити, що ні один бойківський регіон Срібної Землі не дав світові стільки уславлених імен, як зеленоока Верховина. В Келечині, до прикладу, народився священнослужитель, педагог, письменник, президент Карпатської України, Герой України (посмертно) Августин Волошин. Він, до речі, неодноразово навідувався на Волівщину (Міжгірщину) в ході єпископських подорожей до отчого краю, визвольних змагань за його волю і свободу. А в Голятині першим дитячим криком дав про себе знати світові майбутній автор 4-томного дослідження угро-руського народу, який живе в тісних улоговинах Карпат — “Исторические черты Угро-Русских”. Це було настільки глибоке, ґрунтовне дослідження історії, життя і побуту русинів-слов’ян, які проживали на території тогочасної Підкарпатської Русі, що сучасники І. Дулішковича ставили його твори в один ряд з історичними доробками М. Лучкая, О. Павловича, Й. Базиловича та багатьох інших просвітителів минувшини.

Цій справі присвятив своє життя і священик із Студеного Антоній Годинка, який досконало досліджував історію підкарпатського руського народу. Себто нашу з вами, шановний читачу. Найціннішою його працею є “Исторія єпископства мукачевського”, видана у 1908 році в Будапешті. А колишній священик о. Августин Медвецький із Студеного виховав і торував дорогу знаменитому художнику Закарпаття ерделієвської школи Миколі Медвецькому.

Важкими були сходинки життєвої Голгофи о. Йосифа Завадяка із Новоселиці. 4 грудня 1958 року під колесами вантажівки, скерованої прислужниками “безпекантів” помер палкий вірник віри Христової, ігумен Боронявського чоловічого монастиря о. Йосиф Завадяк. Його духовні уроки й сьогодні дають добрі плоди. За що й поплатився він життям.

Серед духовних світочів Верховини чільне місце займає релігійно-громадська і просвітницька діяльність благочинного Міжгірського району о. Юрія Добри (світле царство йому Небесне). В одинаковій мірі Юрій Михайлович у миру, за урочистих проповідей, святкових молебнів і з депутатської трибуни закликав православних прихожан кріпити в собі віру в Господа Бога, утверджувати в житті людські єдиноначала — Віру, Надію і Любов, зміцнювати їх любов’ю до ближнього свого, у мирських справах свято дотримуватись заповідей Божих. І дуже приємно відзначити нашим шанувальникам районного часопису “Верховина”, що його справу так же достойно продовжує син, протоієрей Євгеній Добра — благочинний Міжгірського округу. Хай йому супутними будуть у житті та ж нерозривна співучасність у мирських справах і проповідування слова Божого серед мирян Верховини. Бо ж нема кращої долі у житті, ніж бути відданим справі батьків і православній вірі Господній.

Як і о. Й. Завадяка з Новоселиці, гірка доля спіткала і Верхньоверховинського намісника Емільяна Мустіяновича, який більше 30 років ніс слово Господнє до широкого загалу знедолених верховинців у цій високій іпостасі. Духовна газета для підкарпатських русинів “Благовісник” від 7 липня 1928 року детально описує апостольську подорож у складі Преосвятійшого єпископа Петра Габея, народного посла Августина Волошина, декана із Середнього Георгія Лещишина і секретаря єпископату Олександра Стойка на Верхню Верховину ареалу р. Ріка, де налагоджувалось яскраве духовне життя за якісного призначення Е. Мустіяновича. Редактор “Благовісника”, катехит Е. Бокшай — рідний брат знаменитого художника Срібної землі Йосипа Бокшая, всіма фарбами Верховинського літа змальовує яскраву подорож духовних отців у наш край.

Варто сказати, що на той час у Емільяна Гавриловича Мустіяновича за плечима вже були середня народна освіта та ужгородська богословська гімназія, яку закінчив 1895 році. Тодішній професор Еммануіл Рошкович подарував обдарованому студенту два золоті флорини. На той час це були надзвичайно дорогі гроші — сьогоднішні близько 6 тис. грн. О цій порі знаний клерик мукачівського єпископату робить і перші кроки на богословській і літературній стезі Підкарпатської Русі.

В 1898 році він видав богослужебну книжечку “Ірмологіон”, якою користувалась духовна молодь тогочасся. Хочу нагадати сучасникам, що він дуже рідко підписував свої творчі роботи власним іменем. Ось що пише з цього приводу університетський вісник у Львові від березня 1907 року: “Мустіянович пише до всіх руських часописів і календарів, але найбільше безіменно”. Цього ж року тут він отримав диплом професора богослова.

Богословські часописи, русинсько-руські календарі Підкарпатської Русі того часу особливо підкреслюють, що своїми стараннями в навчанні горян віри Божої, заняттями наукою, книгами, новинками світського життя та іншими видами освіченості, майбутній Верхньоверховинський намісник перевершив багатьох своїх сучасників. В 1904 році о. Мустіяновича із Лисичова перевели до Новоселиці, надавши цій високодуховній і освіченій людині надзвичайно великі повноваження Верхньоверховинського намісника. Себто духовного наставника всіх духовних пастирів басейну р. Ріка. До цього часу він вже мав вісім опублікованих творчих робіт мирського і духовного змісту. До речі, брат нашої історичної постаті о. Ізидор був тривалий час деканом у Студеному, а його родич Стефан достойно носив звання духовного отця у Пилипці. Ось які вони були духовні пастирі і народні вчителі із роду Мустіяновичів.

Їх величезні заслуги в розвої духовної освіченості серед підкарпатських русинів і розвитку народної освіти особливо відзначали пастир духовний Юлій Желтвай, інспектор народної освіти Іван Мигалка, а згодом й львівський митрополит Андрій Шептицький. Воістину це були справжні патріоти знедоленої Верховини І половини XX ст., щирі наставники духовного верховинського люду. Пряшівська новинка масарикової Чехословаччини “Руське слово” в одному із своїх випусків 1924 року писала: “З гарячою любов’ю відноситься Емільян Мустіянович до верховинського народу, навчає його не лише вірі Божій, але й світським наукам, наставляє на чесність, тверезість і працьовитість”. З цієї ж газети можна почерпнути дані й про те, що він не лише чесно й боголюбиво служить горянам-верховинцям, а й багато пише. Зокрема, звідси він надіслав до редакції “Руського слова” статті “Історія Волового” — нині Міжгір’я, “Реформація”, публіцистичні твори “Гоголь і віра”, драму “Під бичем” та інші.

Він був першим, хто склав присягу на вірність служіння новій Республіці Чехословаччина. За це йому в подальшому довелось зазнати чимало тортур, переслідувань від угорських поневолювачів. Діставалось йому на горіхи за те, що у всьому відстоював інтереси бідних людей. Кажуть, що угорські жандарми зібрали новосільчан, щоби жорстоко покарати неслухняних селян. О. Емільян Мустіянович заступився за бідних сільчан. На це один із підлабузників угорців сказав: “Но та уже попы не будуть нам розказувати”. На це один із старожилів Новоселиці так відповів: “Як сонце сходить із востока, так і ми будемо і надали слухати священиків, бо слово Боже неизменне”.

За його служіння в Новоселиці та інших навколишніх селах у якості Верхньоверховинського намісника о. Е. Мустіянович не поривав зв’язки з видатними науковцями і релігійними діячами Львівського університету. Професор Федір Вовк неодноразово побував у нього, збираючи етнографічні і фольклорні матеріали для майбутньої книги про Підкарпатську Русь. Позаяк о. Е. Мустіянович визнаний знавцем греко-католицьких церковних східних обрядів, мав величезну бібліотеку унікальних творів, написаних східно-слов’янськими мовами.

Мій батько — Олексій Белень (світле царство йому Небесне) часто розказував нам, що послухати його проповіді, святкові молебні приходили парафіяни не лише з навколишніх верховинських сіл, а й найближчих населених пунктів Львівської області: Ялинкуватого, Тухольки, Славського та багатьох інших. І я пам’ятаю, що із цих сіл приходили люди у Лісковець, Новоселицю темними гірськими стежинами, щоби посвятити Великодні наїдки. Так продовжувалось майже до середини 60-их років XX ст., бо у них церкви були позакривані радянською владою. А ще о. Емільян Мустіянович зробив усе можливе, щоби й у віддалених селах діяли початкові церковно-приходські школи.

Була така і в Рекітах, і в Лісківці-Ляхівці. Під час єпископської подорожі Преосвятійший єпископ Петро Габей у 1928 році звернув увагу о. Е. Мустіяновича на те, що у селі є камінна церква, а шкільний будинок “сиротіє”, напівзруйнований руськими вояками. Намісник запевнив високих гостей, що найближчим часом його буде відремонтовано. Та так селяни постарались, що і автор цих рядків вивчився тут до 4 класу Лісковецької восьмирічки.

Отаким був народолюбець, палкий проповідник слова Божого о. Емільян Мустіянович, якого знайшли мертвим на груні над Новоселицею 27 вересня 1947 року. Кажуть старожили, що він ходив сповідати хворого і на зворотній дорозі на нього напали енкаведисти… Хоч в місцевій церкві, поряд з якою стоїть капличка, збудована на честь святих Кирила і Мефодія, ще збереглось декілька книг з його великої бібліотеки. Однак більша частина зникла безслідно. Так само і його рукописи…

Приємно, що депутатський актив Новоселицької сільради, її керівник Василь Криванич, вірники греко-католицького храму нещодавно вирішили вшанувати пам’ять про о. Емільяна Мустіяновича встановленням на ньому меморіальної дошки. Поруч з нею буде встановлено й меморіальну дошку ще одній величній постаті Верховини — уродженцю Голятина, священнослужителю, історику, автору 4-томної наукової праці “Исторические черты Угро-Русских”. Її О. Павлович та М. Лучкай назвали безцінним внеском в історіографію Закарпаття.

Цю чудову справу зініціював заступник голови Закарпатської обласної ради, уродженець Новоселиці Андрій Сербайло. Творчі скульптурні доробки виготовить для земляків уродженець Лісківця, скульптор, заслужений художник України, доктор мистецтвознавства, радник керівника ОДА О. Ледиди Михайло Белень. Намічено, що ці роботи буде встановлено найближчим часом. Тож хай Бог їм допомагає у їх добрій справі. Наші історичні постаті цього варті.

Хочу сказати, що вже йдуть розмови, а чому скульптурну роботу І. Дулішковичу не могли б встановити у Голятині. Там така вже є у шкільному музеї, а ось встановити її на видному місці ніхто не наважується. А варто би таки… До речі, Михайло Белень виготовив меморіальну дошку знаному письменнику, журналісту, патріоту Верховини Василю Кохану. Варто сказати, що до цієї справи активно долучились голова РДА Іван Роман, керівники Негровецької, Син. Полянської, Синевирської, Майданської, Голятинської сільських і Міжгірської селищної рад, ряду бізнесових структур, а ось з-поміж освітян вніс свою лепту тільки директор ДЮСШ Тарас Бартків. За такого стану юні верховинці із часом взагалі не згадають вірного патріота Верховини Василя Кохана.

Василь Белень, “Верховина”, mizgir.com.ua

Comments are closed.