Із щоденника Сергія Федаки… Літня спека
Літо стає усе більш спекотним і не тільки у плані погоди. Якби ми мали нормальну державу, вона би вже пробувала трохи “законсервувати” цієї сонячної енергії на зиму. У сусідній Словаччині недалеко від нашого кордону вже спорудили величезний блок сонячних батарей. Поки він не підключений до акумуляторів, але до того йдеться. На Закарпатті же подібних місць і для сонячних батарей, і для вітрових електростанцій десятки і сотні, а скільки таких реально поставлено? Між тим влада обурюється, чому Словаччині російський газ дістається дешевше, ніж нам? Ну Німеччині ще зрозуміло – перед нею вся Європа прогинається, а маленькій Словаччині чому? Та тому, що вона розробляє альтернативні проекти енергозабезпечення. А також переймається енергозбереженням. Газу споживають усе менше. Тому, щоб зберегти цей ринок і використовувати їхні газопроводи для транзиту, мабуть, Росія і йде там назустріч. У нас же газова залежність максимальна.
Це дивно, бо останнім часом Україну активно розбудовують не як державу, а як бізнес-структуру. Різницю відчуваємо на власній шкурі. Бо сенс існування держави – щоб у ній було комфортно жити, збільшувалось населення, рахувалися за кордоном. Смисл же існування бізнесової корпорації – максимальний прибуток. За будь-яку ціну і будь-якими засобами.
Звідси нескінченні реорганізації, згортання соціалки, протегування великому бізнесу і нищення малого. Магістральний напрямок розвитку сучасної України – позбавитися від усього, що не приносить доход, не виробляє чогось, що можна продати за кордон. Винятком на сьогодні є хіба що футбольна сфера. Активно роздмухується міф, ніби Євро-2012 привабить до нас масу туристів. Вже нині видно, що ті прогнози страшенно завищені. Інтерес до України стрімко скорочується, бо весь світі цікавлять виключно успішні проекти, а не проблемні.
Тому міжнародні переговори все більше нагадують так звані “стрілки” авторитетів. От тільки українській стороні рідко що вдається “перетерти” на свою користь. Бо чим аргументувати? Соціальна база держави звужується до маленького кола олігархів, для решти прошарків – “держава дбала не про нас”. За основними показниками розвитку Україна скотилася до рівня бананових республік Латинської Америки, якшо не Африки. Коли для перетворення нашого суспільства на високоінтелектуальне потрібні були довгі десятиліття, то зворотній шлях ми долаємо за лічені роки.
Історикам трохи легше, ніж іншим людям, переживати суспільні катаклізми. З одного боку, відчуваєш їх якось гостріше, все виглядає прозоріше, оскільки свідомість зразу підкидає тобі купу аналогій з інших епох. З іншого боку, оті аналогії якщо не заспокоюють, то позбавляють ефекту несподіванки, котрий найбільше лякає. Приблизно розумієш, як воно піде далі і до чого призведе. Найбільш яскрава аналогія до нашої нинішньої доби – це розвал Римської імперії, виродження римлян, крах античної культури. Перспектива зрозуміла.
Тоді на руїнах Риму постали десятки варварських королівств, які поїдом їли одне одного. Для України сценарій дезінтеграції теж стає все більш реальним. Спочатку розділення на кілька зон впливу різних сусідніх держав, таких собі удільних королівств з некоронованими королями, потім все більше наповнення цих нових форм неоколоніальним змістом. Процес цей давно вже іде, тільки поки що більш-менш у рамках благопристойності, але врешті-решт він може подолати критичну межу.
Для того, щоб відвернути його, потрібні серйозні зусилля, але хто їх здатний докласти, наразі не зрозуміло. Очевидно, що не центральна влада, довіра до якої нині нульова. Чи готові різні регіональні еліти і надалі жити в єдиній країні, чи воно їм потрібно?
Чіткої відповіді на це питання поки що немає. З одного боку, великий внутрішній ринок працює на єдність. З іншого боку, той ринок нині у такому депресивному стані, що сильно покладатися виключно на економічні чинники не доводиться. В Україні розгортається типова для молодих держав криза ідентичності. Бракує речей, ідей, фігур, які об’єднували би цілу націю.
Ще нещодавно ми всі любили окремих наших спортсменів, тепер до них вже збайдужіли. Естрадна і письменницька тусня варяться у власному соку. Про політиків мовчимо. Наразі Україну тримає вкупі виключно традиція (пам’ять останніх десятиліть) та інерція.
Сергій ФЕДАКА, газета “НЕДІЛЯ”