Соловка – життя у приказках…
На перший погляд нічого особливого у Соловці нема: ті ж самі охайні будинки, доглянуті сади, кілька цілком упорядкованих вулиць і корови… от хіба що колючий дріт кордону та шлагбаум прикордонників ріже око і якось випадає із загальної картини. Село як село. На Закарпатті таких прикордонних сіл десятки, а може, і сотні…
Але все-таки є у Соловці одна особливість, яку помічає не кожен: мешканці Соловки розмовляють дивними архаїчними приказками і прислів’ями…
Елек Шоуш і його дерево
«Не слушайте меня, я слишком много разговариваю», – каже 72-річний Елек Шоуш і відмахується від мене як від набридливої мухи». – «Я могу разговаривать 25 часов в сутки. Это знаете как?» – як дуже хороший актор, Елек витримує довгу паузу і, задоволений моїм тупим виразом обличчя весело продовжує: «Нужно на один час раньше вставать». Коли він сміється, то на його загорілому обличчі з’являються глибокі зморшки. Вони нагадують борозни поораної землі. За 72 роки земля увібрала піт і сіль Елека Шоуша і ,здається, стала частиною його самого: земля – у його старих черевиках, в усіх кишенях і навіть у його сімейному ліжку. Скільки б його дружина не витрушувала і не прала б суботами простирадла і ковдри, порох землі буде у ліжку завжди. На щастя, він не заважає їм спати… але найбільше землі у його руках: від щоденної роботи шкіра на них вже давно потріскалась і увібрала у себе землю. Свої руки від землі Елек Шоуш не відмиє вже ніколи.
«Знаете, я очень много могу разговаривать. Очень много… Есть такая старая венгерская пословица: Когда Бог раздавал людям язык, то я в очередь два раза стал». На моє запитання, звідки він знає стільки приказок, Елек лише сміється. «В детстве, когда я слушал стариков, то ничего не понимал, – вот они умели разговаривать…» Елек дійсно любить поговорити, але така можливость випадає йому рідко. Часу нема. Раніше працював зоотехніком у колхозі, а коли пішов на пенсію, то газдувати почав сам на себе.
«Это настоящий кошмар был: если коровы не доятся, то я виноватый, свиньи не растут, я снова виноватый, а я что сделаю, если кормить нечем? Теперь на себя работаю». Аби нагодувати усе своє господарство, Елек встає дійсно на годину скоріше, ніж його дружина – рівно о п’ятій місцевого часу. Переводити годинник по Києву тут ніхто не збирається. Питаннями геополітики Елек не цікавиться: живе за законами природи, слухає півнів і прокидається ще до сходу сонця. У його господарстві чотири корови, три свині і один кінь. Скільки кролів і курей, Елек і сам вже не знає.
«Как назовете?» – питаю у Елека, коли молоде, рожеве теля облизує мікрофон і намагається зжувати край моєї куртки. «Еще не знаю. Имя еще не дал. Может быть, Кедвеш или Ружико…» – каже Елек і задумовується на хвилину. «А это моя Чиллок, на венгерском это звезда означает», – каже Елек і показує на кобилу у куті стайні. Прямо на чолі у Чіллок біла родима пляма у формі зірки. Коли доторкаєшся до її спини, то відчуваєш, як грають м’язи під її шкірою. Чіллок фиркає, б’є мене хвостом і продовжує жувати сіно, яке приніс їй Елек.
«Ей сейчас одиннадцать год… – каже Елек, – еще столько же может работать. Знаете, сколько раньше у нас лошадей в селе было? Сто, а может, и больше. А теперь если пятдесят, то хорошо будет… а коров? В каждом дворе раньше были. Голов, может, двести пятдесят. Теперь, может, сто будет. Не хотят держать… все в город едут», – із сумом каже Елек і ніжно плескає Чіллок по спині. «Идемте. Я вам что-то покажу». Підходимо до драбини на горище. Сімдесятидвохрічний Елек легко підіймається нагору і зникає у чорному отворі. Слідую за ним і обережно заглядаю в отвір. Спочатку мені здалося, що це кури, але потім придивляюсь і бачу, що це голуби.
«Это такая порода. Кинг называется. До пяти килограммов весят. Они не любят летать. У меня их 32. Если бы не ястреб, то было бы у меня их больше. Послушайте, как воркуют…»
Як і більшість чоловіків у Соловці, Елек добре говорить російською. Ще за Радянського Союзу служив в армії у Росії. Там і навчився. Говорить з легким угорським акцентом, інколи трохи плутаючи слова.
«Идемте. Я покажу вам самое высокое дерево в селе».
Минулорічне листя шурхотить під ногами. Воно змішалось з гноєм, який Елек вже встиг вивезти на город. Не сьогодні-завтра він запряже Чіллок і прооре на землі борозни, саме такі, як у нього на обличчі.
«Вот оно – самое высокое дерево в селе», – каже Елек і доторкується до височезного дерева невідомої мені породи. «Посадил его еще, когда мне 12 лет было, а оно все растет и растет… сам не знаю почему… знаете, уже бы, может, и вырезал бы, но не могу. Знаете почему?» – в його очах знову з’являются знайомі мені вогники. Я знизую плечима і усім своїм виглядом демонструю свою неосвіченість. «Если пойду в поле и заблужусь, то увижу свое самое высокое дерево и буду знать, где мой дом…»
Картопля і дзвони
Сьогодні на городі у Золі-бачі працює уся родина: дружина, син, теща та тесть Бейло Шоуш. Усім миром садять картоплю. На підмогу прийшов ще друг і сусід родини Барно-бачі із кобилою Ленке. Соціальні зв’язки, які вже давно втрачені у місті, у селі ще працюють. Під час весняних робіт, сімейного свята або, не дай Боже, неочікуваного горя людина може розраховувати на певний «пакет» соціальної допомоги від сільської громади. «У нас всегда было так», – каже шістдесятирічний Бейло-бачі і розгинає спину. «Если картошку садим или что-то еще, например, свадьба или похорон, все приходят и помогают. Каждый должен принести курицу». Здивовано питаю, чому саме курку. Моє питання чоловіка дивує не менше. Задумовується сам. «Не знаю, почему курицу. Так принято. Каждый должен принести. А если дома курицы нету, то купить должен, а потом принести».
Бейло-бачі знову нахиляється і продовжує саджати картоплю.
«А вы всегда знаете, когда пора садить?» – питаю у Бейло і беру в руки маленьку, трохи поморщену після зими картоплину.
«А как же. Земля сама скажет», – каже Бейло, не припиняючи роботу. Від того, що він нахилився, його обличчя стає червоним.
«Видите, какая земля? Ни сухая, ни мокрая. Как раз то, что надо…» – він бере грудку проораної землі у жменю і пропускає через пальці.
«Правда, сейчас все изменилось. Весна теперь на две недели раньше приходит. Раньше мы никогда картошку в марте не сажали, а теперь сажаем… но зато теперь заморозки чаще бывают. Это правда…Теперь как будто весны уже нету. Есть зима и потом сразу лето. Все изменилось».
Беру у руки землю і намагаюсь розгледіти те, що бачить в ній Бейло. Вона пухка і трохи волога. Самий час садити картоплю.
«Бейло-бачи, а это правда, что у человека, который садит картошку, должна быть хорошая энергия, чтоб урожай был больше?»
Бейло-бачі посміхається попід вуса і поглядає на мене, як на дурня з міста.
«Не знаю. Я про энергию не слышал. Но садить может хоть кто».
«Что, любой человек?»
«Конечно. Любой человек. Главное, чтоб земля была хорошая».
Поруч нас садить картоплю його невістка. Самі соловські жінки чужинців стороняться. У селі усе ще панує справжній патріархат. Я вирішую не здаватись і продовжую допитувати Бейло-бачі.
«А кто лучше сажает картошку: мужчины или женщины?»
Бейло-бачі посміхається і вигинає спину. «Конечно, женщины».
Бейло-бачі бачить здивування у моїх очах і продовжує: «Когда женщины сажают картошку, то нагинаются и есть куда смотреть. Женщины сажают лучше».
«А если еще они в юбках и ветер, тогда вообще красота», – доповнює свого тестя Золі і сміється. Жінки чують жарти чоловіків і сміються теж.
Тим часом Бейло-бачі бере у руки мотику і починає загрібати картоплю. «Есть у нас такая старая пословица, – каже Бейло-бачі. – Закрывать картошку землей надо так, чтоб она не слышала в воскресенье звон колокола».
Прислів’я для мене дивне і точних вказівок не дає, але намагаюсь своєю мотикою закривати картоплю так, аби вона не чула дзвонів.
«Все. Готово. Теперь можно садиться», – каже Бейло и закурює цигарку.
«Куда садиться?» – здивовано запитую.
«На мотыку. Куда еще», – відповідає Золі і сміється. Бейло-бачі пояснює:
«Есть такой у нас старый обычай. Давно уже. Может, лет двести, а может, и тристо. Когда закопаем картошку, то нужно садиться на мотыку и помолиться, чтоб был урожай побольше».
«Ну, давайте попробуем сесть», – кажу я, і приноровлююсь сісти на своє знаряддя праці, як на коня. «Пробовать не будем, – каже Золі, – сядем!». Сміється і сідає на мотику. Після нього це робить Бейло-бачі та дружина. Разом моляться і просять Бога, аби врожай був хорошим. Якщо все буде добре, так воно і буде. Головне, аби не було заморозків, бо зараз усе змінилось, як каже Бейло-бачі.
Іренке і Ержике
Іренке і Ержике – дві сестри, яким під п’ятдесят. Із старого креденца вони витягають вишивки, які зробили за все життя. На дворі ще не розквітли квіти, але на вишивках двох сестер червоні маки, волошки і різноманітні візерунки.
«Нужно вышить так, чтоб с двох сторон был рисунок», – каже старша сестра Іренке і перегортає скатертину. Дійсно, на зворотній стороні ще один мотив.
«К нам часто из Венгрии приезжают, из Югославии бывшей, хотят купить. Но мы редко продаем. Это еще наша бабушка вышивала». Коли жінки розповідають про вишивки, то їхні руки торкаються вишитих візерунків. Вони пестять їх, як дітей, і вишивки чекають цього.
«А сколько надо времени, чтоб это вышить?» – запитую в Ержике.
«Когда как. Неделю, месяц, иногда год…» – каже Ержике і посміхається.
«А этому можно научиться?»
«Всему можно научиться. У нас даже пословица есть такая», – відповідає Іренке і пропонує сісти на диван. «Правую ногу надо положить на левую, ткань натянуть и только тогда шить по рисунку», – каже Ержике, дає мені в руку голку і показує, як правильно треба сидіти. Довго запихую у вушко голки нитку, нарешті мені це вдається. Роблю перший стібок і вколюю себе у ногу. Жінки сміються. Звертаюся до них:
«А вы себя часто иголкой кололи?» – Іренке і Ержике заперечно кивають головами.
«Еще никогда такого не было!»
«Что, за всю жизнь ни разу?»
«Ни разу».
Мої спроби вишити візерунок закінчились тим, що тканина пришита до джинсів. Іренке бере ножиці і відрізає її від мене. «Я Вам испортил ткань», – кажу їй.
«Это не страшно. Знаете, у нас пословица есть такая в Соловке: каждый человек должен своим делом заниматься. Идемте лучше обедать. Я вчера голубцы приготовила. Говорят, вкусные».
Тут усі займаються своєю справою. Знають, по кому у селі подзвін, і коли Бог роздає язик, то стають у чергу двічі. Може, тому приказки і прислів’я так добре пам’ятають. Вони вживають їх, не задумовуючись, вони випробувані поколіннями людей і увібрали у себе усю їхню мудрість… Якось на тренінгу з комунікації для журналістів нам кожному запропонували написати кілька прислів’їв. Це завдання виявилось найбільш складним. У кращому випадку згадали максимум три. Кажуть, що коли людина вживає у своєму мовленні приказки та прислів’я, значить вона щось знає… Може, і так. А може, у міському житті ми кудись не туди зайшли і дещо призабули….
Максим МЕЛЬНИК, газета “НЕДІЛЯ”
