48 років без нирки, і десятеро дітей

Життя Михайла й Февронії Голубків – не подвиг, та все ж…

Мало хто в Углі не знає сім’ю Февронії й Михайла Голубків. Він змолоду дяком у церкві, вона довго працювала в школі. Але не цим найперше їхня сім’я відома, а тим, що в ній – десятеро дітей, із яких троє – двоє синів і донька – монахи, ще один син священик. Голова цієї сім’ї є майстром на всі руки. І, що майже неймовірно – півстоліття він живе з однією ниркою. Після того, як я познайомився з цією сім’єю, подумав: про неї мали б дізнатися й поза межами Углі. Щоб прожити стільки років у злагоді з собою, з громадою, при здоров’ї і гуморі – для цього треба бути справжніми оптимістами.

Для того, щоб читач краще відчув сім’ю Голубків, автор цих рядків вирішив не відступати від оригіналу і у викладі думок. Зберіг висловлювання без змін, як і особливості прадідівської мови.

«Я їх коло ся не держала…»

– Газды дома ще неє, почекайте го мало, скоро має ся вернути з службы, – сказала Февронія Василівна. – Вун уже тяжко ходит, айбо ще дякує в церкви. Годами так, ні одну службу не пропускат…

Дітей маєме, слава Богу, десятеро. Майстаршу, Марічку, дали вчитися на ветеринарного фельдшера. Вона й тепер у ветаптеці робит.

Дале – Цилько. Та куди го давати? Заклятый такый быв, що слова неє. Кажу чоловікови: давайме го в Виноградово у політехникум. Айбо як туди поступити. Кажу: заробили зерна хлопці на скирдовці – Цилько та й Іван – по п’ять метру… Та й грибу сухих наносили. Дали’сьме який малый подарочок – поступив хлопець.

А дале поза тим – Міша. Кажу, що най іде у Дубуський технікум. Май мало й грошей треба на дорогу. Вун і пушов туды.

А за ним – Іван. Но, Йванку, куди тя давати? «Мамко, я хочу быти фрезеровщиком». У Тячуське ПТУ.

За ним – Стьопа. Вун любив столярити, тай я кажу: дайме го в училище, у Тересву. Вун його там закончив.

А де пуйде Анна (тепер – Серафима)? У пищевый технікум до Львова. Она ся дуже файно вчила. Там у нас быв знакомый чоловік, і попросилисьме, абы з нив пушов на співбесіду. Та коли прочитав її автобіографію, що в сім’ї десятеро дітей, та так із нив усюды ходив, що ще такого не виділа. «Та що вам мати їсти варит, чим вас кормит?» – фурт звідав.

Стьопа пушов у Москву, поступив там у семінарію на сященника. Два годи там походив, а пак ід нам прийшли наші угольські монашки Текла і Єфросинія. «Стьопко, Стьопко, лиш у монахы. Так ся ймили! Я не хотіла: думала’м, що женит ся та буде сященником мирськым. Айбо купили му й шматя, лиш най іде. Побыв туй у монастырьови гуд, а пак їм став недобрий. Як увиділи, що народ за ним зачав тягнути – їм такого не треба.

Доучовався два годи – заочно. А выщу освіту добыв у Пряшевськуй академійи, тоже заочно. Тепер його імня – Семйон, монахом у Виноградові.

Там і Василь, айбо сященником.

Федор – постоянно у Москві. Іще дітинов у нього вызначили врожденый інфаркт серця. Здержуєся в їді та й у всьому. Айбо нич – пушов у Москву, у Загорськуй академійи учився разом із архієпископом Бориспільським, ректором православної академії у Кийові Антонійом, із Чумальова. Тепер настоятельом у Донському монастирі, коло патріарха. Його церковне імня Парамон.

За тым іще Петро, Павло і Андрій. Усі ся поженили, построїли, жиют отділно, я їх коло ся нігда не держала.

І вдома, і по світу

Май дале од мене Анна (Серафима) – у Архангельську. Туда пушла за владыков. У нього служит ще з Сахаліна, а перед тым – із Москвы. У Москву, як была тяжко хвора, пушла ся лічити, і оден владыка дуже ї пожалів. Давав ї у великі больниці: цінив як із багатодітної сім’ї. Пак із собов забрав на Сахалін, де вна в нього робила бугалтером.

І Павло, і Андрій коло них там были. Тепер Андрій ся навернув на роботу в Москві, а Павло ся держит коло Анны у Архангельську.

Діти туй мают хижі, айбо прийдут дому, коли як ся їм удаст. І вто не знаю, ци прийдут, як вывмераєме, на похорон.

Про роботу

Я техробков у школі 23 годы проробила. Такі в ня ноги (цілком червоні нижче коліна – прим. В.Б.). Уд сиженя (фіглює).

У нас усе было доста міста і своїм, і чужым. Кулько в нас людей переспало, куй треба было у Тячево із відіка, вадь назад пішо вандровати. І на печим’сьме спали, і на лавици, та й нич нам не было. І килчига хватало: що мені тогды ся было закрутити та їсти начинити!

… Чоловік усьо знає: хижі муровати й штукатурити, шпоры й печкы кафельні класти, столярити. Усім сынам хыжі поклав: Петрови – межи Броди, Андрійови – пуд Панасовым, Іванови – на Купусі, Мігальови – у Потоці, Цильови – на Мочари…

Коло мене із дітей ніє нікого – усіх одогнала гет. Кажу їм: роботу сокотіт, мене не сокотіт. Як ім трібна, так собі зроблю, як ім годна, так буду жити.

Про чоловіка

Михайло Степанович у совхозі оден час робив на заправці. Айбо не бурш як три вадь чотири місяці. Было му погано уд тої соляркы, та я му кажу: неборе, пусля операції одна в тя почка, треба ти другу роботу. Та робив інженером по техніці безпекы. А пак – інженером із гражданської безопасности. Вже перед пенсійов пушов на групу. Проробив на два годы майбурш, абы май велика пенсія была.

– А що почка в нього хвора – то йому не мішало? – запитую.

Куй намішав дітей, та треба было добре мішати і в роботі.

Круглий сирота

Я мав два роки, куй мамка померла. Їй быв лиш 21 рік: згоріли легені – і вна собі пушла. Нянько ся повторно женив, і в мене ся появив ще брат. Айбо нянька в сорок другому взяли в мадярську армію. Із войны ся вже не вернув… Так я в сім году став круглим сиротов.

Недавно, 25 травня было 48 року, як жию з однов почков. Айбо й десять дітей’ім вигодовав. Усі – живі та здорові. Четверо, правда, уже не наші, а Богові. Троє – монахи, один – сященник.

У армії

Мене легіньом забрали на Донбас, у ФЗО. Там’ім увидів, які чорні шахтарі выходят із-пуд земли, і вказав собі: ліпше пуйду в армію.

В армії я робив шофером на бронетранспортері. Зимов пудняли нас по тривозі, і в дорозі замело снігом так, що тракторами сніг розчищали. Тогды заморозило ми рукы, ногы, вуха. Была в ня велика температура.

У санчасти мене направили в інфекційне відділеня, лікували уд жовтухы. Травили ня (бо я ніколи жовтухов не страдав) десь три тыжні. Пак прийшов старенький дохтор-хірург, подивився на ня і вказав: «Ви всі посліпли». Виписав за 9 днів із лікарні.

Сім років після армії жив із обома почками. Казали ми, аби’м додержовав дієту, айбо’м не все слухав. Молодость!.. Завто через сім году встався без почкы. Іще й тридцять ми не было. То быв 1965-ий.

Про операцію

Тот дохтор, що ня оперовав, казав, що десять-дванадцять году буду жити од сили.

Айбо проходили годы, і я все свойому дохторови шлю поздоровленя. А вун: «Ви ще живі?».

… У лікарні прийшла ня знати одна лікарка-єврейка. Кажу їй: каліка, хотів бим жити. А вна удгорнула фірганку та показала ми всякого рода нещасных: «Сесе каліки. А ти будеш жити сімдесят!». Мені тогды ся вчуло, гібы пошепкы: най бы было й п’ять!

Доти дотягну, доки Бог мені дасть.

Як Господь завірит та вб’є на тому свою печать, так і буде.

– Доказуєте, що мож жити з однією ниркою?

– Це не я доказую, а Бог милостивий доказує. Я вмирав чотири раз і каждый раз вертався на сесь світ.

Піввіку без нирки

Я за народженям із 1935 года. Аж брати по житю – та намного майстарый, бо з однов почков уже хожу 48 году. Операцію ми робив завідуючий терапевтичним відділенням Іткіс Володимир Григорович. Хоть быв і єврей, айбо дуже чувствительный до людей.

Коли після выдаленя почки у мене было велике нагноєня у мочовому пузирі, дохтор указав: нич не гарантує.

Брат (уже вмер) повьюг ня у Стебник, коло Борислава. «Не пий, – каже, – у тых бюветах, бо там вода ростворена». Я попив справжню воду два дны, і думав, що друга почка выйде – так із ня усьо гнало. Рано у стакан подививімся: гібы ми прикусили корінь язика – так ім ся спудив. Айбо добре, що всьо протекло.

Дале до Борислава приходивим мало не каждый рік. Было, що й зайцьом у санаторію прийду попити водичкы. Стану коло краника, здойму шапочку і помолюся: Боже небесний, очисти ня, грішного. І помагало!

Сокочуся!

Утколи в ня была операція, та лиш двічі’м выпив водкы. Можу вина мало випити (такі натоптані два стакани), та й коньячку доброго.

Усі ми любиме ся честовати, добре поїсти й поспати. Айбо не од того здоров’я зависит. Пища од тіла, молитва – од душі. Перший раз ми жиєме для Бога, а другий – для дітей і сім’ї. Уд нас не зависит нич на світі, хоть ты ся честуй, хоть нєт.

Про виховання дітей

Бог ізбрав Давида із многих дітей. Так од каждого чоловіка є по дітині добруй.

Муй сын – настоятель собора Донського монастыря у Москві. Недавно, перед Пасков, Патріарх Кирил на території собора і сын коло нього варили миро, показовали по інтернету. Дививімся на сосуды, на піч, як тото проходило. Я доста щасливый, куй Бог выбрав мою дітину, абы варила миро для всьої Православної церкви.

… У мене быв і прутик. Бо аж прутиком не выб’єш, та дітина не знає ні порядок, ні дисципліну, не знає чтити людей. А має старшому чилядникови оддати честь, знати Бога, сім’ю. Быває, що дакотрый дітвак і не хоче ся урозумляти. Айбо помалы до нього доходят слова старшинські. Навхтема до нього доходят. Ун, як кажут, уразумляєся.

На раз’ім думав: на кого ся діти встанут. Айбо казав’ім си: Бог їх дав, та Бог знає за ні… Тепер маєме вже 23 внуку, а правнуку – 5.

Про шлюб

Легінь’ім файный быв: у армії все пуд знаменьом давали ми стояти. Як ім’ся вернув, та кажда дівочка за ня бы пушла. Дівочка любить, коли хлопець ї мало пообнімат, покусат.

У 1947 році моюй жоні ще й десять ся не сповнило, я быв лиш мало майстаршый. Сім’я наших родичів (йуй тютка, мені – вуйко) не мала своїх дітей, даколи брала нас ід собі. Было, що поклали нас спати на хліві. Як ісьме рано повставали, они нам кажут: «Та як ісьте, молодята, спали?». Як у воду ся дивили. Тота дівочка мала быти моя: чекав’ім ї, доки пудросте. У її батьків было п’ятеро дівок і двоє хлопців. Февронька за майстаршов сестров – друга. Своїм дітям і внукам я тепер кажу: дивіться, абы в вас быв один шлюб. Так Богом дано, абы чоловік раз ся повінчав, бо вто таїнство Боже. Мої всі діти повінчані, кроме монаху.

Служіння Богу

– Ви ведете службу? – запитую.

Я не веду, веде священик, я позад нього.

Тоті люди, уд кого я прийняв дякованя, всі вже вывмерали. … Май давно’м служив у церкві Руздва Богородиці. Тепер – у маленькуй церкві у честь сорока мучеників севастійських. Коло неї у нашому кунци села будуєся й велика – Петра і Павла.

Я єм на всіх службах, хоть і ноги вже не хотят служити. У послідній час почуваю себе, що даю слабину. І почка дає за ся знати.

– Але усмішка не сходить із лиця, – зауважую Михайлові Степановичу.

Усі кажут, що не задарь’ім хліб їв, що видко на мні.

Василь БЕДЗІР, газета “НЕДІЛЯ” Фото автора та з сімейного архіву