Азбука кохання Марії Грицан
Нова книжка Марії Грицан «Щастя любити» містить 104 вірші. Авторка – голова методоб’єднання вчителів початкових класів у селі Красна, що на Тячівщині. Це вже четверта її поетична збірка. Звичайно, дуже дидактична, як і годиться викладачу.
Перший розділ – вірші про щастя. Володимир Базилевський згадував, що якась вторка принесла йому для журналу цілий зошит віршів про щастя. Поет-редактор прекрасно знав, що найкращі вірші пишуться, навпаки, з дикого болю, але погодився, що для автора краще-таки писати про щастя. З чим ми теж тихо погодимося і просто заздритимемо.
Зате другий і найбільший розділ містить інтимну лірику. Кожний вірш – якесь спостереження, оплачене недешевою ціною: «Він – і є її досвід, її з гіркотою урок». Це як відомий принцип буддистів: «Ніхто тобі не ворог, ніхто тобі не друг, але кожна людина тобі учитель». Проте якщо цього вчителя можна ще й покохати, то виходить корисне із приємним. А ще поетеса підмітила, що закохані живуть одним днем. Не тому що такі недалекоглядні. Просто вони відчувають таку повноту життя, як ніхто інший. Для них один день – як все життя.
За такий день і можна пожертвувати усіма наступними. Багато віршів про поняття «пізно», хоча у подібних справах його, здається, просто не існує. Жінки рідко пишуть про біохімічні аспекти кохання, але тут маємо і це. Мовляв, залежність схожа на наркотичну, виникає дуже швидко. Важливо не передозувати зі своїми емоціями, не отруїти ними іншого. І з цієї ж серії: «Коли кохаєм – стаєм вразливими, стаєм беззбройними – та все ж щасливими». Або ж: «Учися відпускать чужу любов». І ще про те, що розлюбити набагато тяжче, ніж закохатися. Це точно. Тому у боксі спершу новачка вчать правильно падати, а вже потім – різні задоволення. Так і тут треба чинити, тільки цим технікам ніхто нікого не вчить, доводиться усе пізнавати через власні шишки і садна. Хіба якась мудра поетеса поділиться правилами.
Взагалі, її вірші великою мірою про те, що кохання – це безперервна битва технологічного та ірраціонального. Першому треба учитись ціле життя, за друге – молитися. Хоча гарантій все одно ніяких. Та однаково мільйони людей щодня намагаються здійснити цю безнадійну квадратуру круга. Кажуть, ніби комусь вдається. Не знаємо. Марія Грицан теж у цьому постійно сумнівається. Хоча й певна, що у сухому підсумку людського життя лишається саме любов.
У третьому розділі зібрано духовну лірику. Шлях до Бога не менш складний, ніж до коханого, хоча Всевишній бодай інколи тобі підігрує. Четвертий і п’ятий розділ – морально-етична лірика. Про те, що кожне життя неповторне. Навіть якщо існують реінкарнації, все одно кожну з них слід прожити на «5». Про неможливість жити наполовину, про необхідність все допивати до дна.
Два останні розділи – патріотична і пейзажна лірика. Як гірко кинув колись Мирослав Дочинець, «з такими жінками лишається любити тільки Батьківщину». Ну а з такими чоловіками – тим більше. Але і це поетеса робить дуже творчо. Особливо коли йдеться про рідну природу і погоду. Ось як вона звертається до січня:
Шибкомерзе, Пічкосиде,
Снігодуве, Дровоз’їде,
Снігопаде, Снігомете,
Перший місяцю зими
А ще: Починайле, Замітайле, Колядуйле, Віншувайле, Замерзайлику води, Носощипе, Кожухайле, Шапконосе, Покривайле, Рукомерзле, Санкоїде і ще багато-багато чого. Не менше дістається березневі (найприкольніше – Кішкоспів), липневі (Сонцестой), листопадові (Вітросвист, Дощосій, Градопад).
Тобто наша доля – суцільна гра. Кожний хоче виграти своє щастя, або хоча б уникнути нещастя (що як на нас, одне й те саме). Книжка учить саме цьому, то ж не гріх повчитися…
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»