НЕДОВІДСТАВКА
Відставка уряду психологічно відбулася. Петро Порошенко озвучив з телеекрану, що Кабміну не довіряє 70% наших співгромадян. Тепер, може, вже й більше. Бо спостерігати, як вперто бездарні міністри чіпляються за крісла і трибуни, стає все огиднішим. Але технічно уряд так і не відставлено – з ряду причин необхідну процедуру не пройдено. Чому?
Адже наближається друга річниця революційної перемоги 2014 року, і народ чекає собі чергового подарунка, повернення у драматичне (навіть таргічне), але яскраве минуле. Пам’ятаєте, яка ейфорія панувала, коли старий президент утік, міліція розійшлася, в депутати, навпаки, зійшлися і почали дружно голосувати?! Ті пару днів, поки не почалися справжні проблеми, були доволі щасливим. Далі місяць минав за місяцем, проблеми не вирішувалися, а тільки примножувалися, ситуація ставала усе безнадійнішою, а рівень життя неухильно падав. У результаті народ стає все більш злобним і вже люто поглядає на ту саму владу, яку колись сам поставив над собою. Розмови про новий виток революції стають все активнішими.
Але і влада наша – вона теж не в тім’я бита. Одна її частина в особі Президента вирішила принести в жертву пару інших в особі генерального прокурору й уряду. Є у цьому, правда, щось язичницьке – відзначати свята жертвоприношеннями. Але й Україна усе глибше деградує кудись у сиву давнину, тож тренд в цілому витримується. Про необхідність цих двох відставок мовилося вже давно. Уряд опустив усі соціально-економічні показники нижче плінтуса. Ну хіба що окрім такого показника, як добробут самих міністрів. Але це святе.
Прокуратура теж за два роки ані розслідувала злочини старого режиму, ані покінчила з корупцією режиму нового. Та що там покінчила! Навіть і не приступила ні до чого серйозного у цьому напрямку. Тож єдине, чим ці дві інституції могли би прислужитися президентській команді – це чемно пожертвувати собою, аби відволікти увагу від усіх інших колег по владному цехові і продовжити їхнє життя. Так би мовити, випустити пару. Відправити уряд у відставку мав парламент, переконати прокурора у необхідності подібного кроку взявся особисто Президент.
Порошенко зі своїм завданням упорався, і Віктор Шокін ніби-то відповідну заяву написав. А от парламент традиційно підкачав. Роботу уряду за минулий рік негативно оцінили 237 депутатів, але за недовіру Кабміну проголосували тільки 197. Сорок мандатів за кілька хвилин пішло у мінус. Збагнути логіку їхніх власників тяжко. Уряд, мовляв, нікуди не годиться, але нехай собі працює далі.
Є у шахах такий термін «цугцванг» – це коли будь-який з можливих ходів веде тільки до погіршення твоєї позиції. Але ходити все одно треба, бо пропуск ходу у цій грі не передбачений. Подібна ситуація часто виникає на виборах – наприклад, на останніх виборах ужгородського мера чимало електорату перебувало саме в такому стані. Тепер у такій ситуації опинився цілий парламент. Ніби і треба відставити уряд, а ніби і не можна. Не хочеться думати, що когось урядовці могли елементарно підкупити. Мовляв, оцінюй нас, як хочеш, але недовіру не висловлюй. У нас же корупція вже набула таких космічних масштабів, що купівля депутатських голосів урядом давно вже стала буденною практикою. Найімовірніше, те саме відбулось і зараз, хоча ясно, що ніхто ні в чому не признається.
А шкода, бо два тижні країна жила сподіваннями на те, що в Україні нарешті щось почне змінюватися. Бажано, звичайно, на краще, але навіть якщо не зовсім на краще, то все одно будь-які зміни вселяють надію. Останній рік держава тупцювала на місці, нікуди не рухаючись, а тут могла виникнути бодай ілюзія руху. Проте наш парламент усе робить за формулою «крок уперед і два назад».
Спікери фракцій «Батьківщина» і «Самопоміч» заявили, що готуються вийти з коаліції, після чого вона перестане існувати. Варіантів потім два: або сформується інша коаліція, або ж її відсутність стане підставою для розпуску парламенту і дочасних перевиборів.
Від розпуску парламенту найбільше постраждає «Народний фронт» і особисто Арсеній Яценюк. Партія неминуче повторить шлях у нікуди, яким вже відійшли колись могутні Народно-Демократична партія чи «Наша Україна». Єдиний шанс для «фронтовиків» – це якщо парламент працюватиме далі. Тоді гарантовано ще три роки активної діяльності, а за цей час багато чого може змінитися.
Заради цього можна піти і на так звану «ширку» – широку коаліцію за участі нинішньої опозиції. Тим більше що вона вже намітилася – проти відставки уряду дружно проголосували і «Народний фронт» і опозиційна група «Відродження». Далі – більше. Щоправда, «Відродження» великою мірою складається з людей, які асоціюються з попереднім режимом – тим, проти якого вибухнула Революція гідності. Тому пояснити електорату такий протиприродний союз практично неможливо.
Петро Олексійович був готовий до подібного, тому за кілька годин до голосування виступив з телевізійною заявою, в якій запропонував А.Яценюку добровільно піти у відставку. Зразу стало зрозуміло, що необхідної кількості голосів у парламенті Президент не має. Те, що Яценюк сам нікуди не піде, теж було очевидно – не той характер. Та й справа навіть не в його особистих амбіціях. Можна тільки уявити, скільки різноманітних зобов’язань має прем’єр перед більшими і меншими олігархами. Хто ж його відпустить!
Можливості публічної політики вичерпано – тепер настав час закулісних торгів. Щоправда, Арсеній Яценюк заявив, що ніким із міністрів жертвувати не буде – разом всі прийшли, разом і підуть. Тепер все залежатиме від того, у кого інстинкт самозбереження виявиться сильнішим – у Порошенка чи в Яценюка. А ще від того, кого більше підтримає Захід.
Очевидно, що два найвпливовіші високопосадовці оголосили одне одному персональну війну. Довго вона тривати не може – залишитися мусить тільки один. Ризикують обоє приблизно однаково, бо якщо ситуація вийде з-під контролю (знову втрутиться вулиця), то гнів народний може обернутися на обох. Обидва досвідчених політики це прекрасно розуміють. Хтось має поступитися, виторгувавши собі максимум гарантій і якихось преференцій на майбутнє. Президент сподівається, що піде Арсеній Яценюк, той – навпаки.
Найгірше зараз усій владній вертикалі, яка залежить і від уряду, і від президентської адміністрації одночасно. Треба демонструвати лояльність, але при цьому точно вирахувати – кому саме. І так погано, і сяк – «цугцванг». Тому хтось буде звично прикидатися дурником, хтось сховається на лікарняному, хтось з головою пірне у протипаводкову діяльність чи щось подібне.
Народ же потихеньку шаліє. Навіть у те, що нагорі почалася серйозна конкуренція і штовханина, багато людей вже просто не вірить. Багато хто гадає, начебто у парламенті все було домовлено завчасно і розіграно як по нотах. Протистояння низів і верхів загострюється з кожним днем. Низи не те що не хочуть жити по-старому, а справді вже виють від злиднів. Верхи теж давно вже не можуть управляти – ні по-старому, ніяк. Не бракує і партій, готових очолити нову революцію.
Чи витримає її Україна – абсолютно невідомо. А от те, що не витримає ще року подібної діяльності уряду – тут жодних сумнівів. Нардеп Вадим Рабинович приніс у парламент наручники для міністрів. Це він дуже делікатно. Якщо відзначення другої річниці нещодавньої революції переросте у наступний Майдан (а чом би й ні?), то одним наручниками найбільш одіозні представники влади можуть вже не відбутися.
А з іншого боку, що владі робити лишається – не забороняти ж масові меморіальні мітинги, готові щомиті різко змінити свій характер?! Пожертвувати чимось меншим, аби врятувати більше – у шахах це називається гамбіт. Але у владі ніхто не вважає себе меншим. І тим більше не вважає себе необхідною жертвою. Амбіції гігантські, боротьба особистої пихатості підноситься понад усе. Два роки тому усі дивувалися, чому Янукович не пожертвував вчасно міністром Захарченком – може, тоді би врятувався сам. Зараз бачимо, що наша влада не здатна на подібні гамбіти. Хоча вона не може не розуміти, що буває ще й так звана китайська нічия – це коли всі фігури гуртом просто змахують з дошки.