Антон Копитін розповів про любов до Закарпаття, зйомки у кіно та дитячу таємницю

[Total: 0    Average: 0/5]

Переможець п’ятого сезону «Голосу країни» Антон Копитін у Закарпатті буває часто. Більше того, він вважає наш край своєю майже другою домівкою. Тож наша з ним сьогоднішня розмова про те, як склалося життя після проекту, про дружбу з кумом Іваном Пилипцем,про великі справи  та маленькі таємниці.

 Антон, чим був «Голос країни» у Вашому житті? Адже Ви співали й раніше…

 Я все своє життя займався музикою і співав. Мабуть, «Голос» був таким собі трампліном, одним із відкриттів… адже раніше я ніколи не вірив у телевізійні проекти, ніколи не мав бажання бути їхнім учасником, але обставини,  у які я потрапив на той час трішки змусили все переосмислити. Я вдячний «Голосу країни», адже  багато всього змінилося після нього. Перш за все – це  незамінний досвід.

 Ви  десь вчилися музиці?

 Так.  За освітою я – диригент-хорместер. Навчався в Чернігівському музичному училищі.

  А як дружина ставиться до такої творчої роботи?

 Добре. Вона сама вокалістка.  Відноситься як до роботи.

 Із дітей хтось виявляє нахил до музики?

 Дітей у мене троє і абсолютно всі мають музичний талант.

 Чи  хотілося б, аби вони пішли Вашими стопами?

 Не впевнений. Звичайно, мені хотілося б, щоб вони освоїли якесь ремесло, щоб могли заробляти на життя. Але музика краще хай би була для них як  хобі, у якому б вони досягли дуже великих успіхів.

 Від часу Вашої перемоги минув рік, пройшов сезон. Зараз Ви за когось вболівали?

 Ми разом з Іваном вболівали за команду Тіни Кароль. Мені здається, що це цілком нормально. У дитячому «Голосі», до речі, перемогла саме дівчинка з команди  Тіни і то була ніби трішки  наша перемога, бо ми відчуваємо себе одним цілим.

 Із Тіною зараз спілкуєтесь?

 Так. Звичайно!

 Вона дає Вам якісь рекомендації?

 Якщо в тому є потреба, завжди можемо до неї звернутися за порадою. Вона не забуває нас і це приємно.

 А з кимось із колишніх учасників спілкуєтесь? Крім кума Івана Пилипця,звісно…

 Так. Із команди знову ж таки Тіни. Хтось би казав, що ми колишні конкуренти, а ми дружили завжди.  Нещодавно, між іншим, вийшов на екрани чудовий фільм, який зняли одесити із назвою «Конкурсант». Це власне українське кіно, у якому я знімався разом ще з трьома так званими «конкурентами»  із «Голосу» – Танею Решетняк, Анісом і Феліксом Шиндером. Крім того, там  було багато відомих людей. Все проходило  дуже цікаво. Це був  мій перший досвід зйомок у кіно. Навіть якщо продовження не буде, мені приємно, що я взяв у цьому участь.

 А що відбувається зараз у творчому плані? Над чим працюєте?

 У нас дуже великий проект «Нотр-Дам де Парі», з яким ми гастролюємо світом. Зараз активно готуємось до другого туру. Він почнеться в лютому і включатиме чотири країни: Україну, Молдову, Білорусь і Польщу. Маємо чималі прагнення продовжити роботу над проектом, адже він є дуже успішним. Це – безсмертний мюзикл, із яким не скоромно поїхати у будь-який куточок планети і той рівень, на якому його в нас зроблено зараз, можна назвати світовим. З нами  буде виступали симфонічний оркестр, хор, сім найкращих солістів України… То – справді серйозний матеріал. Тож запрошую закарпатців! У березні ми виступатимемо у Львові.

 Ви активно займаєтесь благодійністю, проводите концерти на підтримку хворих дітей. Що підштовхнуло до таких благородних вчинків?

 Я не вирішував займатися благодійністю – це частина мого життя. Так було  в мене і раніше. Свого часу, у моєму дитинстві, ми жили досить скрутно. Але завжди якось знаходились можливості, аби щось віддати комусь, допомогти іншим. По-перше, це – християнський принцип, якого я дотримуюсь і… по-друге, на мене не може жодна людина поскаржитись, що дзвонила і я відмовив комусь в якомусь благодійному заході. Де тільки можна, я завжди  підтримую тих, хто має в цьому потребу. Єдине виключення, якщо я зайнятий, але обіцянки виконую завжди. І не має значення, про який прошарок населення йдеться, а також чи про дорослих, чи про дітей.

 А чи маєте такі секрети, з якими можете поділитися з нашими читачами? Можливо, дитячі згадки…

 Дитинство в мене було скрутним, але веселим. Була одна така цікава історія. Моя хрещена зателефонувала мамі і сказала, що має для нас три літри олії, просила прийти її забрати. Мама відправила мене. Я мав тоді шість років Ніс олію через усе селище, де ми жили і вже підіймався сходами додому, на другий поверх, як розбив банку… на останніх сходинках. Мама зі мною потім кілька днів навіть не розмовляла.

Це – одна з яскравих згадок… а загалом було всього багато. Можна годинами розповідати.

 Друзів у Вас було багато в дитинстві?

  Друзів багато ніколи не буває. Але багато було скоріш приятелів, однокласників, знайомих, із якими ми спілкувалися,  а друзів – кілька людей. Як і зараз.

 А після «Голосу країни» з’явилися нові друзі? Або заздрісники…

—  На щастя, доля склалася так, що заздрісників не маю. Якщо ж комусь заздрісно, то ми запрошуємо до лав багатодітних батьків. Тоді будемо заздрити один-одному по-доброму: хто більше народить, краще виховає  і виведе в люди дітей. А друзі, що були поруч все життя, вони й залишилися. Дякую Богу, що вони є і дякую «Голосу», що в мене з’явився кум. Іван Пилипець постійно приходить на допомогу, він завжди поруч і робить все для того, аби все в нас було добре. Наша дружба – дійсно справжня.

 А в Закарпатті буваєте часто?

—  Так! Тут уже ніби моя друга домівка. Два місяці тому ми приїжджали сюди з родиною погостювати і проїхали через половину України. Коли ж перетнули автомобілем кордон Закарпатської області, у мене було відчуття, ніби я додому приїхав. Чомусь ці місцини для мене дуже рідні. Тут дуже комфортно і я люблю цей край.

 Щире спасибі за розмову. Успіхів Вам і в житті, і в творчості.

Розмовляла Марина АЛДОН, ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.