Мирослав Дочинець про закарпатську бисіду

Чим пахнуть слова

Питають мене в Києві:

– Що це ви там у Закарпатті розвели русинство? Чорт знає якою мовою розмовляєте. Сепаратизмом попахує…

– А у вас тут? – питаю.

– Що у нас?

– Чим у вас попахує? За півдня на вулицях Києва не почуєш українського слова. Це нормально, мать городов рускіх вашу?!

– Ну-у-у… На це є об’єктивні причини. Триста років тут

Московська орда сиділа.

– Бідолашні. А в Закарпатті Мадярська орда сиділа не триста, а тисячу років. І люди тут розмовляють у побуті материнською руською мовою. Фактично мовою київських князів Рюриковичів і подільських князів Коріятовичів, мовою короля Данила, письмовців від Нестора до Франка, Духновича і Грушевського, мовою мудреця Сковороди, який називав себе «босоногим руським філософом»… Чи ви хочете, щоб закарпатець зі своєю мамкою «балакав» на полтавському діалекті, яким уже й на батьківщині Котляревського не надто послуговуються. Не буває такого, шановні, бо «мова – це земля, дух якої ми вдихаємо», – казав розумний чоловік Гастон Еффа.

Мовчать мої візаві, ароматний діалог захлинувся. «Кониць бисіді», – так кажуть у нас. Так завершували свої проповіді на теренах Підкарпатської Русі рівноапостольні Кирило та Методій.

За сто років до хрещення Києва, до речі.

І не слід плутати, гіперактивні патріоти, русскій язик із руською бисідою. Рускій мір із руським світом. А істерію з історією. А яйце з куркою. Точніше – з курицею… Бо треба ще добре розібратися, де корінь слов’янства-українства – у Трипіллі чи в Карпатах?