Сповідь майже американки: про секрети життя в імміграції
Ірина Рибчин в 21 рік вирішила побачити світ і полетіла в США за студентською програмою. Життя в новій країні так сподобалася дівчині, що, майже не вагаючись, вона вирішила залишитися. Крокуючи до американської мрії, вона відкривала нові професії, вчила мову і тонкощі спілкування з американцями.
Вона розповіла про те, чого чекати студентам під час роботи в США, як мотивують страхові компанії до здорового способу життя, а також розвінчала міфи про фастфуд і нездорову американську націю, пише obozrevatel.com.
Далі – від першої особи.
Я вчилася в університеті нафти і газу в Івано-Франківську. Йшов третій курс, за вікном був 2013 рік. Я вже не один раз натякала батькам, що хотіла б поїхати за кордон, побачити світ. На той час багато моїх друзів спробували програму “Work and travel USA”. Проте кожен раз чула категоричну відмову, поки в лютому 2014 роки мама не запропонувала: “А давай на літо в Америку полетиш?”. На наступний день ми пішли заповнювати анкети. Розпачу не було меж, коли агент сказав, що набір на програму закрили кілька днів тому. Напевно, він помітив, як я посмутніла. Тоді він сказав, що, якщо у мене достатній мовний рівень, то вони подумають.
Я не могла дочекатися кінця семестру, тому що вже знала – лечу до Міннесоти! До цієї поїздки, за кордоном я була тільки в Польщі по програмі обміну учнями, коли мені було 14 років. А подорожувала тільки в межах України. Тому, валізу збирала так, ніби не на три місяці їду, а десь так років на п’ять. Якби я тоді знала, що не повернуся!
Перші дні в США
Як тільки прибула на територію країни, незважаючи на втому, захотіла швидше вийти на вулицю і подивитися як же виглядає Америка. Але роботодавець не поспішав нас забирати (приїхала з двома студентами з Івано-Франківська, яких зустріла вперше в аеропорту). Прочекали шість годин, поки, нарешті, додзвонилися до одного з менеджерів, і таки до чогось домовилися. Так як телефонів у нас не було, ми просили перехожих зателефонувати з їх, і, напевно, після п’ятнадцятої спроби на нас уже косо дивилися.
Перші два дні ми не працювали, і, так як Америку нам ніхто показувати не збирався, ходили пішки і дивилися. Перше, що сильно впало в очі – порожні вулиці. Все ідеально чисто, навіть спочатку здавалося, що на вулицях є ароматизатори, але людей немає. Подекуди бачили тільки спортсменів під час пробіжок, які шокували привітністю, просто без причини посміхалися і бажали гарного дня.
Робота
Я отримала роботу в кафе при зоопарку. У перший же день отримала зауваження за манікюр, який до наступного дня мене попросили прибрати, так само як і розпущене волосся. Працювала там по 13 годин на ногах, маючи лише 30 хвилин перерви.
До нас ставилися дійсно як до емігрантів. Платили нижче мінімуму, працювали ми понаднормово, але за переробітку не платили. Податки, правда, були мінімальні. І до них було важко звикнути. Кожен штат обкладає по-різному. Але, в остаточному підсумку, знімається однакова сума, як в математиці – від перестановки доданків сума не змінюється.
Пам’ятаю, що коли ми прийшли вперше в бар, то нам із замовленням принесли воду. Американці вважають, що вода – це здоров’я, і пити її треба якомога більше, і обов’язково з льодом, незважаючи на пору року. Ну і чайові. Тут не залишити чайові – значить образити людину: офіціанта, перукаря, касира і т. Д.
Серпень добігав до кінця, і дата повернення додому була не за горами. В душі з’явилося двояке почуття. Начебто і по дому скучила, але при цьому втягнулася в місцевий ритм, і мені по-справжньому сподобалося жити в Міннесоті. Зібравшись з думками, і за допомогою декількох американських друзів (допомогли з житлом і транспортом), я все ж залишилася.
Так як мої друзі бачили, що я “стаю на ноги”, то за житло не платила. У перші ж дні покрокувала до адвоката, який допоміг мені подати правильні документи. Перші місяці мені не можна було працювати, тому я сиділа з собакою своєї домовласниці, вигулювала її, і годувала кішку.
Думала, що збожеволію. Доводилося чекати, поки хтось приїде додому, щоб кудись поїхати, бо в Америці без машини не доберешся нікуди. В Україні це розкіш, а тут – єдиний засіб пересування. Нарешті, після кількох місяців, почала робити спроби знайти роботу, коли прийшли відповідні документи. Мої американці (я їх так називала) порадили заповнити аплікацію в мережу магазинів електроніки. Тут все стандартно – заходиш на сайт компанії, шукаєш сторінку з оголошеннями про роботу, береш ідентифікаційний документ і починаєш заповнювати анкету. Через кілька днів мене запросили на роботу.
Після майже року в гіпермаркеті електроніки, я почала активно шукати іншу роботу. І знайшла! Після третьої співбесіди мене взяли асистентом виконавчого директора в автомобільну компанію. І почалася автомобільна епопея в корпоративному офісі, який мені нагадував офіси з американських фільмів, з маленькими “кубиками” – робочими місцями.
Кожну роботу я починала з неабиякою впевненістю, ніби знаю, що роблю, але, як каже мій бос (я і далі працюю на ту саму автомобільну компанію), моя позитивна енергетика врятує світ. За два роки кар’єри я стала справжнім автомобільним гуру. Тільки за формою задніх фар, вночі, я можу визначити марку, рік і модель автомобіля.
Ніколи не могла уявити, що буду частиною мільйонної бізнес-імперії. Незважаючи на стрес, робота часом приносить приємний бонус – це надзвичайно веселі колеги. Наприклад, у нас є золоте правило: коли йдеш до принтера, або за чашкою кави, то обов’язково закрий ноутбук (тобто включи пароль). Одного разу шеф відправив з мого відкритого ПК зізнання в любові половині працівників, а іншим разом написав всім, що сьогодні обід за мій рахунок.
Щороку у нас проходить вечірка, на якій відзначають наші успіхи. У два минулих рази вона проходила в лютому. Обидва рази наші власники знімали величезні банкетні зали в шикарних готелях Міннеаполіса. Переважно, керівництво штовхає промови, а потім всі приступають до їжі, якої там дуже багато.
Єдине, що ти сплачуєш зі своєї кишені, то це алкоголь. Хоча перші два келиха компанія тобі дарує. В цьому році (після маси побажань про можливість взяти з собою дітей на свято), для нас зняли цілий парк розваг.
Українці в Міннесоті
Після двох років життя в США, я вирішила почати пошуки україномовних в своєму штаті і знайшла український фестиваль. Там я дізналася про цілу громаду. Було дуже важко повірити, що в Міннесоті так багато моїх земляків. Після того, як я знайшла українські церкви і потрапила в церковний хор, то навіть отримала запрошення стати одним з директорів “Української Торгової Палати в Міннесоті”.
Мова
Я рада, що перші два роки жила з американцями, тому що англійська була мовою мого повсякденного спілкування у всіх сферах. Українську я чула, коли була вихідна, і по скайпу з батьками. Головне – розуміти сарказм і жарти, тоді ти по-справжньому знаєш мову.
У мене веселі колеги. На перший погляд – серйозні люди в костюмах, але раптово посеред тихого офісу мій бос може почати щось кричати російською. Спасибі Google-перекладачу. Частенько колеги знаходять моїх земляків, які теж працюють в компанії. Їх приводять до мене, щоб ми поговорили “по-нашому”.
Житло
Кілька місяців тому я переїхала в нове житло. Апартаменти можна знайти онлайн, уклавши контракт з власником, або так як я – знайти будинок через знайомих, 7 хвилин їзди від роботи за невелику плату. А взагалі, житло можна знімати, починаючи з 800 доларів в місяць. У місті, де я живу – Блумінгтоні, комунальна плата становить 180 доларів. Плюс інтернет, для якого я просто купила вай-фай модем. За це телефонний провайдер знімає з мене на місяць 35 доларів.
Сусіди
Як в американських серіалах, сусіди приносять печиво на новосілля. Поруч зі мною живуть люди багатьох національностей. З одного боку жінка, німкеня, яка сюди приїхала 60 років тому, а з іншого американці, яких майже ніколи немає вдома. Але вуличка затишна, з ідеальними газонами і милими будинками.
Дозвілля
Після роботи мій напружений графік триває. Приїжджаю додому, трошки відпочину, і в спортзал. В Америці мені подобається те, що людей заохочують займатися спортом. Дивлячись їхні фільми, здається, що єдине, чим вони харчуються, це фастфуд, але насправді абсолютно навпаки.
В Україні я б навряд чи їла брокколі зі сметанним соусом, або навіть авокадо. Мій роботодавець пропонує різні пільги, і медичне страхування є одним з них. В місяць спортзал обходиться мені в 21 долар (це включає – тренажери, душ, гідромасажну ліжко і солярій), але я плачу тільки податок, тобто один долар. І секрет полягає в тому, що моя страхова компанія повертає мені мої 20 доларів, якщо я приходжу в спортзал 12 або більше разів на місяць.
Літні вихідні я обожнюю проводити де-небудь біля басейну, або на озері, особливо, на яхтах. У Міннесоті можна орендувати яхту, починаючи з 25 доларів в день. Басейни можна знайти майже в кожному місті, при вході потрібно заплатити 9 доларів, і можна сидіти там хоч весь день, користуючись усіма доступними розвагами. Єдине, що там не можна палити і розводити вогонь на їх території.
Зазвичай, місцеві жителі проводять вільний час за переглядом ігор улюблених команд з бейсболу, американського футболу, хокею, лакроссу і баскетболу. Всі 10000 озер Міннесоти заповнені човнами, катерами та яхтами. Міссісіпі теж не залишається без уваги: по ній ходить величезна кількість міні-лайнерів, які здійснюють невеликі круїзи.
З кожним днем мене все більше і більше затягує американська мрія. Лізинг на машину (великі кредити новачкам тут не дають), кілька кредитних карток, і вихідні, переважно, з друзями біля вогню з піцою і пивом.
Але раптово я зрозуміла, що мені цього мало, і повернулася до свого хобі – фотографії. Фотосесії почали замовляти швидко, тому що професіонали з досвідом беруть дуже багато, а любителі фотографують найчастіше краще, і прості люди можуть собі це дозволити. Також я почала займатися модельним бізнесом, рекламуючи продукцію різних виробників. Спробувала себе на американському “Голосі Країни”. Купивши автомобіль зрозуміла, що в 22 роки можу сама платити за його обслуговування, що мене дуже порадувало.
Їжа
З їжею у мене проблем ніколи не було. Люблю спробувати щось нове, тому в країні, де можна знайти будь-яку кухню світу, не спробувати щось цікаве було б дивно. До душі мені припали мексиканська і китайська кухні. Часом готую щось традиційне, тут є кілька українських та європейських магазинів, ну і в місцевих супермаркетах я тепер вже розбираюся добре, тому знаю де знайти всі потрібні інгредієнти.
Правда, буває, приїду додому, і так хочеться почути голос мами з кухні, яка гукає про готову вечерю, але потім розумію, що, хоча моя мама голосиста, та за 10 тисяч кілометрів я її ніяк не почую.
У мене завжди є два варіанти – поїхати кудись в кафе або ресторан, або поїхати за продуктами і приготувати щось самій. У забігайлівках можна вкластися в середньому в 10-12 доларів за порцію, а якщо вже в ресторані, то 20-50 доларів за порцію (не варто забувати про чайові).
Їхати в магазин, напевно, краще. Можна накупити продуктів і приготувати багато, щоб ще взяти з собою на роботу. В середньому, мій тотал з продуктового становить 40-60 доларів, і цього вистачає приблизно на 3 дні.
Супермаркети пропонують багато опцій, щоб споживачі змогли заощадити. Найпопулярніші – Walmart, Target, CUB – звичайнісінькі, де ти заходиш, купуєш і виходиш. Є ще Costco, Sam’s Club: щоб потрапити в них, в рік потрібно заплатити 60-120 доларів. Без цього в них не можна зайти, але це все ж економія, особливо для великих сімей, тому що ці магазини є оптовими базами.
Правила
Нещодавно я вирішила порибалити. До мене підійшов офіцер і попередив про можливий штраф. Так як рибалки повинні придбати ліцензію на риболовлю. Вона коштує 23 доларів.
Взагалі куди не смикнешся, потрібно мати ліцензії та сертифікати, тому що офіцер матиме повне право тебе оштрафувати. Навіть якщо ти сидиш на березі річки і ловиш рибу, а поруч з тобою стоїть алкоголь в картонній коробці і хоча б одна пляшка відкрита, то тебе можуть оштрафувати, так як це вважається вживанням алкоголю в публічних місцях.
Пам’ятаю як у Вісконсині за мною гналися синьо-червоні спалахи – полісмен намагався зупинити мене за перевищення швидкості. Штрафу не отримала, тому що це був перший раз, коли мене зупинили в Штатах. Так що офіцер вирішив обмежитися попередженням.
І останнє
Я обожнюю своє життя: фотосесії, міні-кемпінги, концерти, магазини – тут завжди знайдеться на що витратити час. Головне, що я зрозуміла за три роки проживання в США – завжди потрібно брати від життя все, не втрачати можливість спробувати щось нове. Весь світ – мій дім! Мій “Баккет-лист” має ще дуже багато пунктів, і кожен день – це нова історія. Я сумую за рідними, але сподіваюся, що одного разу вони будуть тут зі мною, освоювати мій “крейзі” ритм. А поки я буду продовжувати підкорювати нові вершини!
Фото: Ірини Рибчин
