Чому Янукович закарпатському умільцеві руки цілував
Мешканець села Липецька Поляна Юрій Глеба – людина творча. Його авторські роботи є в приватних колекціях любителів різьби по дереву у багатьох країнах світу. Хоча чоловік на художника ніде не вчився, але виготовляє оригінальні сувеніри. Його роботи свідчать про те, що автор має дар, який називають Божою іскрою. Пан Юрій поділився з читачами zakarpatpost.net думками про те, як знайти шлях до самореалізації, як стати творцем прекрасного та розповів про власний творчий доробок.
— Юрію Дмитровичу, коли Ви почали займатися різьбою?
— У 1974 році. А зараз мені 65. Найбільшу частину життя я присвятив роботі з деревом.
— У Вас дуже цікаві вироби. Ви – художник за фахом?
— Та де! Я – самоучка. У мене не було якогось осяяння в житті, як у відомих митців.
Мені просто подобались вироби з дерева. А в дитинстві дуже гарно малював. Учитель ставив мені за урок одразу потри п’ятірки. Тоді система оцінювання знань була не дванадцятибальною, як тепер, а п’ятибальною.
Малюю я досі. Творчість – це основа мого життя.
А знання я постійно вдосконалював і вдосконалюю. Раніше багато читав. Проте в наших книжках пишуть, що головне при роботі дотримуватись техніки безпеки (правильне освітлення, приміщення без шуму), а в західних посібниках кажуть, що місце для роботи треба обирати таке, де можна смітити в першу чергу. Тому я довіряю лише своїй інтуїції коли працюю, обираю місце, яке мені подобається.
— Хтось із предків був митцем?
— Ні. Я – перший!
— Як родина ставиться до такого захоплення? Чи не каже дружина: «Чоловіче, краще іди сапай картоплю!»?
— Ні. Вона мене розуміє. Тай син пішов моїми стопами. Також малює і також працює з деревом. Він уже дорослий, йому 37 років. Щоправда, живе не біля мене, а у Виноградові, але я його консультую, підказую все, що знаю. Має хист – і це добре! Зробить собі майстерню і хай творить. Були в мене й учні. Але не у всіх виходило. Для того, щоб працювати з деревом, треба мати не лише творчу жилку, але й відчувати матеріал, любити природу, жити із нею в гармонії. Багато іменитих митців малюють, а займатися різьбою не можуть, не виходить у них – і все.
— То як же Ви навчилися знаходити «спільну мову» з деревом?
— Колись у Липчі працював у сувенірному цеху. То було ще за радянських часів. Там отримав добру школу. Нас було четверо художників, які виконували найвідповідальнішу творчу роботу. До того ж із самого народження до смерті людина тісно пов’язана з деревом. Колись мама колихала своє малятко у дерев’яній колисочці, трохи згодом дитинка возила за собою дерев’яні візочки, коники. Раніше нас усіх у побуті оточували лише дерев’яні ложки, миски, корита. Зараз же зі всіх цих речей, залишилася, напевно, лише дерев’яна домовина. Залізо та пластик витіснили все. Тому.намою думку, неодмінно треба відроджувати забуте, адже деревина – цінний, натуральний і екологічно чистий матеріал, особливо близький нам, закарпатцям.
— Яку деревину використовуєте в роботі?
— Липу. Вона – найкраща. Колись Пастернак назвав її унікальною і за властивостями, і за красою. В Ужгороді дуже люблю блукати липовою алеєю. Коли буваю в обласному центрі, мушу там прогулятися. Запах – особливий!
Щодо деревини, то вона у липи дуже м’яка, легка, не схильна до розтріскування, викривлення, коли всихає, залишається світлою, відрізняється чистотою і однорідністю, легко піддається обробці, добре ріжеться. Вона є просто незамінною у виготовленні сувенірів, іграшок, декору для прикрас будинку, різного дерев’яного посуду, навіть діжок. Загалом листяні породи для роботи найкращі.
— А де берете матеріал?
— Купую.
— А з коренів деревне пробували щось вирізати?
— Маю й такі роботи. Пробував і виходило дуже цікаво. З одного корчака зробив гуцула без однієї руки. Всі питали, чому, а то був глибокий філософський задум. Адже наші люди навіть однією рукою на хліб можуть заробити, ми – нездоланні!
— Працюють різьбярі з гострими предметами, тому іноді бувають і неприємності. Чи колись Ви отримували «бойові поранення»?
— А як же без них! Особливо, коли вчився, робив у цьому ремеслі, як кажуть, перші кроки.
Потрібно бути дуже уважним при роботі. Часто можна надто захопитися, відключитися від світу. Або,коли людина поспішає, також можна поранитись. Пальці, слава Богу, у мене всі на місці, але порізів на них є чимало.
— Майстрині, що вишивають запевняють, що робота їх заспокоює. Чим є різьба для Вас?
— Вони кажуть правду! Різьблення мене також заспокоює, дає змогу реалізувати фантазії, відволіктися від буденної суєти. Це – і терапія, і спосіб самореалізації та заробітку, і духовне задоволення. Люблю працювати з деревом, відчувати його тепло, спостерігати, як воно оживає під руками, набирає нових форм. Різьбяр більше працює головою, ніж руками. Перед тим, як приступити до роботи, обдумую композицію, малюю те, що хочу створити, а вже потім переношу на дерево. Щоб втілити у дереві людину чи тварину, треба знати її анатомію. Тож,пригадую, коли вперше працював над конем, то раз у раз бігав дивитися на сусідського, який слугував натурою. Треба ж було передати максимально точно, щоб виглядав як живий.
— Яку найбільшу за розміром роботу вдалося зробити?
— Навіть не знаю. Не можу сказати. Були в мене цілі монументальні композиції, висотою більше двох метрів.
— А найменша яка?
— Олені, до 30-50 сантиметрів. Робив ще орлів, десь 18 сантиметрів висотою.
— У Вас є сувеніри з цікавими орнаментами…
— Орнамент мене цікавив від самого дитинства й дотепер. Не лише дерев’яні речі, а орнаментика, що закладена у вишитих сорочках, у рушниках. Мені подобається і кераміка, і ткацтво, і сучасне мистецтво.
— Скільки приблизно часу витрачаєте на один виріб?
— За день зробити один сувенір не можна. Потрібно щонайменше 3-4 доби інтенсивної праці. Це ж це цех, де запустив верстат і все – процес пішов. Тут потрібен індивідуальний підхід. Кожна робота робиться вручну. Навіть найменший сувенір робиться за 2-3 дні. У середньому ж треба два-три тижні щоденно працювати. Але все залежить від розміру і складності роботи, наявності орнаментів та інших факторів.
— Але ж є й ручні вироби, які робляться масово, лише для продажу, так званий ширвжиток…
— Завжди знаходяться такі, хто робить для широких мас. Люди в нас не завжди вміють розрізнити мистецтво і халтуру, там більше не завжди хочуть заплатити за авторський виріб стільки, скільки він коштує насправді.
Масове треба зробити швиденько і його потрібно багато. Ясно, що й туди якусь думку закладаєш. Але біля творчих робіт добряче посидіти треба, щоб втілити задум в життя. А то – раз-раз-раз і готово. Такі речі розраховані на туристів, які приїжджають в Карпати.
Якою ж є специфіка базару? Скажімо, продавець сувенірів зробив гарну шкатулку. Приходить до нього оптовий покупець і питає, скільки це коштує. Той каже, наприклад, що сто чи двадцять гривень. А перекупник йому пропонує: а ти зроби так, аби воно коштувало десять гривень. І майстер змушений робити той виріб з простішим орнаментом. Бо купцю треба продати його за п’ятдесят і при цьому ще собі щось отримати. Тому покупець збиває ціну, а робітник спрощує підхід до праці.
Взагалі, вважаю, що традиційне народне мистецтво – це як мова, без якої, як без пісні чи танцю. Лише все в комплексі характеризує нашу націю. Культура в нас глибока, але потрохи все забувається.
— А в яку пору доби працюєте найчастіше: зранку, коли ще всі сплять, чи уночі, коли також вже ніхто не відволікає від творчого процесу?
— Коли як виходить. Деколи і вдень навіть. Я вже не дуже молодий, швидко втомлююсь. Дві години працюю, дві – відпочиваю, а потім – знову за працю. У молодості ж трудився, як кінь. Міг і не спати взагалі, коли щось захоплювало сильно.
— А скільки приблизно робіт маєте в доробку?
— Не можна їх порахувати! Виробів не десятки і навіть не сотні. Їх стільки, що на КамАЗ не помістилися б… навіть із причепом.
— На Хустщині Вас добре знають. А десь за межами Закарпаття Ваші роботи є?
— Звісно! І не тільки в Україні, але і в Італії, Угорщині, Чехії, Словаччині, Польщі, Канаді, Росії, Бельгії…
— Яких дерев’яних скульптур у Вас найбільше? Тільки тварин робите?
— Та де! Тварин дійсно в мене багато, але маю й гуцула з тайстрою, і верховинця, і орнаментальні композиції, і квіти. Роблю будь-яку різьбу. Тільки столярними роботами не займаюся. Є в мене і тематичні сувеніри, власне закарпатські, але їх наразі дуже важко продати. Робив і портрет Шевченка, й інших поетів. Малювати раніше дуже любив рідні краєвиди, але картини всі попродавав. Тільки дві залишилися.
— А улюблену роботу маєте?
— Ні! Для мене всі вони улюблені, кожна – особлива, у всі я вклав не лише тепло своїх долонь, але й часточку серця.
— Що надихає? Де черпаєте натхнення?
— Природа. Є й таке, що сплю і мені присниться ідея. Тоді встаю вночі, роблю малюнок одразу, аби не забути щось, передати кожну деталь.
— Тобто, різьбярство іноді не дає спати?
— Не зовсім. Навпаки… Ночами можуть не давати спати лише погані сусіди. У мене, на щастя, таких немає. А от коли із-за творчості не спиться, як на мене, то дуже добре. Поети й письменники теж нерідко пишуть саме вночі, і наскільки мені відомо, багатьом із них також сняться сюжети майбутніх творів. Вони теж зриваються з ліжка і починають творити… Дмитру Мендєлєєву знаменита таблиця хімічних елементів, як відомо, також приснилася.
— І які потрібно мати вміння, аби зробити якусь дерев’яну статуетку?
— Це пояснити важко. Перш за все – вроджений талант і бажання працювати. То не робота штукатуром, що можна абикого навчити, тут усе складніше. Художня робота – справа тонка. Якщо людина творча і повністю віддає себе мистецтву, то їй не потрібно на мистецтво навіть налаштовуватися. Усе відбувається якось саме по собі.
— Які маєте творчі мрії?
— Колись я зустрічався з головою Національної спілки художників України і він запрошував мене долучитися до мистецької братії. Але тоді я відмовився, мовляв, краще беріть сина, він молодий, йому треба знайти себе. То було під час ярмарку, де я презентував гарного карпатського барана. Його навіть Янукович бачив, я з ним вітався тоді. Він підійшов до мене і цілував мені руки! А той художник сказав, що сина йому не треба, він шукає талановитих старших людей.
Відтоді минуло років 10. Але я дотепер шкодую, що відмовився і мрію ще про один такий шанс.
— Що ж. Нехай доля його Вам подарує! Щире спасибі за розмову! Творчих і життєвих успіхів!
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
